Чайна М’євіль
Вокзал на вулиці Відчаю
Еммі
З любов’ю та вдячністю моїй матері Клавдії та сестрі Джемаймі за їхню допомогу й підтримку. Величезна подяка всім, хто давав поради й коментарі, особливо Скотту Бічено, Максу Шеферу, Саймону Кавано та Оліверу Чітему.
Висловлюю глибоку любов і подяку Еммі Берчам, знову й завжди.
Дякую всім у видавництві «Макміллан», особливо моєму редакторові Пітеру Лейврі за його неймовірну підтримку. Безмежна вдячність також Мік Чітем, яка допомогла мені більше, ніж можна собі уявити.
У мене замало місця, щоби подякувати всім письменникам, які на мене вплинули, але хочу згадати тих, творчість яких постійно надихає і вражає мене. Тож моя скромна і щира подяка також М. Джону Гаррісону і покійному Мервіну Піку. Без них я би не зміг написати цю книжку.
«Чайна М’євіль, представник так званого „нового химерного жанру“ — один із найцікавіших і найперспективніших письменників за останні два роки... „Вокзал на вулиці Відчаю“ — фантастична казка, яка торує шлях, прокладений М. Джоном Гаррісоном у його „Віріконіумі“, й пашить потужною енергією й вигадливістю. Розумне, характерне і доладне переосмислення сучасного фентезі. Занурюйтесь».
«Це дивовижний роман, який гарантовано вразить і зачарує навіть найвибагливішу публіку. Він освіжає, інколи розчулює, час від часу шокує; він, без сумніву, гуманістичний і змушує задуматися».
«Надзвичайно самобутній твір... фентезі найвищої якості».
«Добре написана захоплива пригодницька історія, що рясніє магічними фокусами... М’євіль не розчаровує».
«Уперше порівняння з „Ґорменґастом“ цілком виправдані».
«Світ напхом напханий ретельно продуманими соціальними, економічними й правовими системами настільки, що від кожного уривка віє майже Діккенсівським відчуттям місця й культури».
Крізь вельд, крізь чагарники, поля й ферми, й до перших хитливих хаток, що мовби самі виросли з-під землі... Ніч довга. Берег ріки всипаний халупками, мов грибами, порослими, як їм заманулося.
Хитавиця. Нас несе глибока течія.
Позад мене чоловік натужно крутить кермо, і баржа вирівнює хід. Ліхтар гойдається й блимає нерівним світлом. Чоловік боїться мене. Я стою на носі цього суденця й дивлюся на темні брижі води.
На маслянистий гуркіт двигунів і короткі сплески ріки наростають відзвуки хаток. Шепоче вітер між дерев’яних балок і пестить криті соломою стріхи; осідають стіни і ростуть поверхи, аби заповнити простір. Десятки будинків стають сотнями, тисячами; вони розповзаються від берега в усі боки й уцятковують всю рівнину крихітними вогниками.
Вони обступають мене. Ростуть усе вищі, товщі й галасливіші. Дахи — з шиферного сланцю, стіни — тверда цегла.
Ріка вигинається і так і сяк назустріч місту. Воно раптом вигулькує перед очима, масивне, вкарбоване у простелений пейзаж. Його світло струменить довкола, розливається по скелястих пагорбах, немов багряний синець під шкірою. Його брудні башти ледь мерехтять. Я несу свою ганьбу. Я змушений схилитися перед цією велетенською явою, цим накипом на перехресті двох рік. Бруд, сморід, гул клаксонів. Товсті комини чмихають, блюють брудом у небо навіть зараз, у глуху ніч. Це не течія нас веде — саме місто засмоктує досередини. Слабкі викрики, перегуки звірини, промисловий брязкіт і гуготіння машинерії з фабрик. Залізничні колії, немов набубнявілі вени, розтинають тіло міста. Руда цегла й похмурі стіни, приземкуваті церкви, немов древні печери, майво рваних тентів, бруковані лабіринти старого міста, глухі завулки, поорана каналізаційними тунелями, немов гробницями, земля, нові пейзажі зі смітників і покришеного каменю, бібліотеки, тлусті від забутих томів, старі лікарні, будинки-башти, кораблі й металеві клешні, що піднімають з води вантажі в портах.
Як ми не вгледіли його наближення? Що за химерія рельєфу допомога крислатому чудовиську ховатися за рогом і вистрибувати зненацька перед подорожнім?
Але тікати вже пізно.
Чоловік бурмоче, розповідає, де ми. Я навіть не повертаю голови.
Цей огидний мурашник довкола нас — Воронова Брама. Трухляві будинки зморено хиляться один на одного. Річка жирно розмазує каламуть по цегляних своїх берегах, що ростуть з її глибин загатою. Там стоїть паскудний сморід.
(Цікаво, як воно все бачиться згори? Тоді місто вже не сховається; його буде видко на кілометри відстані як брудну пляму, як шмат червивого падла. Я не повинен про це думати, але не можу зупинитися. Я міг би осідлати висхідні потоки, що випускають разом із димом комини, плисти високо над гордими баштами й гидити на земних плазунів, осідлати хаос, приземлятися, де б не схотів. Я не маю так думати, я мушу зупинитися, не зараз, не так).
А ось будинки, крапотить блідий слиз, густо стікає по фасадах із горішніх вікон вапно. Прибудови вкриті захололою білою обмазкою, аби заповнити прогалини між будинками й глухими завулками. Пейзаж спотворений брижами, немов віск поплавився й застиг на покрівлях. Якийсь інший розум виліпив ці людські вулиці на власний розсуд.
Над рікою й похилими дахами бринять туго натягнуті дроти, охоплені молочно-білими згустками мокротиння. Вони гудять, немов басові струни. Щось шурхнуло над головою. Шкіпер огидно харкає у воду.
Згусток розчиняється. Показуються вузенькі вулички.
Попереду, по підвісних коліях річку з пронизливим свистом перетинає потяг. Я дивлюся туди, на південний схід, бачу, як низка вогників щезає ген далі в імлі, в пащі бегемота, що пожирає своїх жителів. Скоро їхатимемо повз фабрики. З темряви виринають здиблені крани, мов одноногі бушлі; вони де-не-де крутяться й збирають невтомні опівнічні бригади. Ланцюги гойдаються під власною вагою, немов безживні кінцівки, ліниво брязкають, а відтак повзуть до зубців і коліщат, що крутяться.
Тлусті хижі тіні манячать у небі.
Лине гул, дзвінка луна, як ніби черево міста є пустотіле. Чорна баржа суне повз скопище таких, як вона, навантажених коксом, лісом, металом, сталлю й склом. Зорі відбиваються в тутешній воді крізь райдужну плівку нечистот, фільтратів і хемічних помиїв, від чого та повзе повільно, тривожно.
(О, якби піднятись над усім цим, не чути запаху мерзоти, бруду, калу, щоби не в’їжджати в місто через цю клоаку, але я мушу зупинитися, я мушу, я не можу, не можна).
Баржа збавляє хід. Я повертаюся й дивлюся на чоловіка позаду. Він відвертає очі й тримається за кермо, вдає, ніби мене нема. Ми входимо в док, там за складом, по вінця повним, що аж його вміст перелився через край лабіринтами велетенських коробок. Баржа маневрує поміж інших суден. З ріки вигулькують дахи. Низка хаток, занурених у воду, яким не пощастило опинитися в пристойнішому районі, тулиться до берега просмоленими цегляними боками. Вода під нами хвилюється. Зі дна річки підіймається вихор. Мертва риба й жаб’я, втомлені боротьбою за ковток повітря в цьому гнилому вариві, кружляють несамовито між пласким боком баржі й бетонним узбережжям, захоплені киплячою водовертю. Прогалина між судном і берегом щезає. Капітан вистрибує на берег і пришвартовує баржу. Яке непритаєне полегшення на його лиці. Він похмуро щось бурмотить і поспіхом допомагає зійти на берег. Я ступаю повільно, немов на жарини, і йду далі, огинаючи сміття й бите скло.
Чоловік удоволений камінцями, що я йому дав. Це Кіптявий Закрут, каже він, і я відвертаюся, коли він показує путь, аби не помітив, що я загубився (я новак у цьому місті, я боюся цих грізних споруд, від яких не сховатися), що на серці млоїть від зімкнутих наді мною склепінь і темних передчуттів.
Ближче на схід з ріки виринають два великі стовпи. Ворота колись грандіозного, нині ж подзьобаного віспою й розореного Старого Міста. Час і кислота згладили вирізьблені бувальщини, що обвивали ці обеліски; і лише спіральні жолобки, немов різьба на іржавому гвинті, лишилися цілими. За ними — низький місток (Перехід Друдів, так він каже). Я не зважаю на енергійне лопотіння чоловіка і йду геть крізь цю вибілену-визолену місцину, повз роззяплені двері, що обіцяють заспокійливу темінь і прихисток від річкового смороду. Голос шкіпера вже далеко позаду, і мені трохи радісно від того, що ніколи його більше не побачу.
Надворі тепло. На сході мріють міські вогні.
Я піду вздовж колій. Крастимуся в їхній тіні, де підвісна залізниця біжить над будинками, баштами, бараками, конторами й буцегарнями міста; йтиму під склепіннями, що тримають колії над землею. Я мушу знайти шлях у це місто.
Мій плащ (цупке сукно незвичне й болюче для шкіри) тисне, я відчуваю важкість гаманця. Це і захищає мене тут. Це, а також ілюзія, котру виплекав, моя туга і моя ганьба, мука, що привели мене в цей велетенський наріст, це запилюжене місто з кості й цегли, в цю таємну змову промисловості й насилля, вкорінену в історії й відгодованій владі, безплідну незбагненну землю.
Частина I
Доручення
Розділ перший
Угорі над ринком з розгону відкрили вікно. З нього на голови байдужого натовпу дугою вилетів кошик. Він затнувся на півдорозі, потім крутнувсь і знову посунув униз, але вже не так стрімко. Від такого небезпечного танцю залізне пруття кошика зачіпалося за стіну, зішкрябувало з неї фарбу й струшувало бетонний пил.
Сонце пробивалося крізь хмарне покривало яскравим сірим світлом. Унизу неохайно розсипалися кіоски й торгові ряди. Місто розпирав важкий сопух. Сьогодні в Драглистій Дірі був базарний день, і гострий сморід від гною й посліду в Новому Кробузоні саме тут і саме в ці години здобрювався пахощами паприки, свіжих помідорів, розігрітої олії, риби й кориці, копченого м’яса, бананів та цибулі.
