Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 4)
Лін завернула за ріг на мощену дорогу навколо Себек Круа. Таксі чекали вздовж всієї залізної огорожі. Величезне розмаїття. Дво- й чотириколісні, упряжки з конями, з насмішкуватими птера-птахами, з конструкціями на гусеницях, що кректали парою... і де-не-де з Поробленими, нещасними чоловіками й жінками, які були і водіями, і таксі.
Лін стала перед рядами й помахала рукою. На щастя, перший же водій у ряду спрямував свого з виду непокірного птаха вперед на її сигнал.
— Куди? — чоловік нагнувся, щоб прочитати детальні інструкції, які вона нашкрябала в блокноті. — Добро, — сказав він і подав знак головою, щоб вона сідала.
Таксі було двомісним і з відкритим передом, тож Лін могла спостерігати за своїм шляхом по південній частині міста. Величезний нелетючий птах біг вистрибом, але колеса згладжували рух. Вона розслабилась і перечитала вказівки, що дала водію.
Айзеку би це не сподобалось. Анітрохи.
Лін
Але вона її не побачить.
Вона вже поговорила з Корнфедом і попросила підтвердити, що вона там була, якщо Айзек запитає (вона не уявляла, щоб він дійсно це зробив, але краще убезпечити себе). Корнфеда таке страшенно втішило: він відкинув своє біле волосся з обличчя і палко попрохав проклясти його на віки вічні, якщо він хоч слово мовить. Вочевидь, він подумав, що вона зраджує Айзека, і вважав за привілей можливість взяти участь у цьому новому повороті в її вже й так скандальному сексуальному житті.
Лін не могла прийти на його шоу. У неї були інші справи. Таксі прямувало до річки. Вона похитнулась, коли дерев’яні колеса наїхали на чималі камені бруківки. Вони повернули на вулицю Шадрах. Тепер ринок опинився на південь від них: вони були вище за місце, де закінчувалось розмаїття овочів та молюсків і перестиглих фруктів.
Над приземкуватими будинками набряком звисала вартова вежа Летокраю. Широкий, брудний, розпухлий стовп, який попри свої тридцять п’ять поверхів виглядав незбагненно присадкуватим і мізерним. Вузькі вікна розтинали його боки, наче розриви від стріл, а їхнє темне матове скло поглинало відображення. Укрита плямами бетонна шкіра вежі лущилась. На три милі на північ Лін мимохідь помітила ще вищу конструкцію: вартовий центр, Штир, пронизував землю, як бетонний шип у серці міста.
Лін витягнула шию. Над верхівкою вежі Летокраю безсоромно плив напівздутий дирижабль. Він колихавсь і перевалювався та розбухав, неначе вмираюча риба. Вона відчувала, як гуде його мотор попри всі шари повітря між ними, поки дирижабль з усіх сил намагався розчинитися в попелястих хмарах.
Звідкись долинав інший приглушений шум, дзижчання в дисонансі з гудінням дирижабля. Десь неподалік завібрувала підтримувальна стійка, і капсула варти на запаморочливій швидкості полетіла на північ, до вежі.
Вона неслася на величезній висоті по натягнутій з обох боків вежі підвісній дорозі, що простягалася на північ і південь, просилена крізь верхівку вежі, мов дріт крізь якусь гігантську голку. Капсула різко зупинилася, загальмувавши об опору. З неї вийшло кілька постатей, але таксі поїхало далі, перш ніж Лін змогла роздивитись іще щось.
Поки птера-птах галопом біг до Теплиці в Річкокірці, Лін уже вдруге за день розкошувала від смаку живиці кактоїдів у повітрі. Вигнані з того скитницького притулку (звивисті, плутані шибки його крутого склепіння височіли на сході, у серці кварталу), зневажені старшими, невеличкі групи молодих кактів спирались на зашторені будівлі й дешеві афіші. Вони гралися ножами. Їхні шипи були підстрижені у випадковій послідовності, ніжно-зелена шкіра понівечена дивним шрамуванням.
Вони байдуже поглядали на таксі.
Вулиця Шадрах раптово знижувалась. Таксі балансувало на високій точці, від якої вулиці різко спадали донизу. Лін та її водієві було чітко видно сірі, поцятковані снігом зубці гір, що пишно здіймалися на захід від міста.
Перед таксі текла річка Смола.
З темних вікон, вмонтованих у її цегляні береги, подекуди нижче за відмітку високого рівня води, ледь долинали крики та гудіння виробництва. В’язниці й катівні, й цехи, і їхні спотворені гібриди — фабрики покарання, де засуджені ставали Поробленими. Судна кашляли й блювали, ідучи по чорній воді.
В полі зору опинилися шпилі мосту Набоб. За ними — там, де шиферні дахи горбились, як плечі в холод, гнилі стіни ледь трималися купи підпірками й органічним цементом, і відчувався неповторний сморід, виднівся розвалений Кінкен.
Над річкою, у Старому Місті, вулиці були вужчими й темнішими. Птера-птах нервово крокував повз будівлі, слизькі від затверділого желе, що виробляли хатні жуки. Хепрі вилазили з вікон і дверей перероблених будинків. Тут їх була більшість, це було їхнє місце. Вулиці були переповнені їхніми жіночими тілами, комашиними головами. Вони купчились у печеристих дверних отворах і їли фрукти.
Навіть водій таксі відчував на смак їхні розмови: повітря було їдким від хемічної комунікації.
Щось органічне роздушилося й луснуло під колесами. «Мабуть, самець, — подумала Лін, здригаючись, уявляючи одного з тих незліченних безмозких боягузів, що ними кишіли діри й розломи по всьому Кінкені. — Туди йому й дорога».
Наляканий птера-птах опирався, не бажаючи проходити під низькою цегляною аркою, з якої крапали сталактити слизу жуків. Лін постукала по плечу водія, який саме боровся з віжками. Вона швидко нашкрябала новий напис і підняла блокнот.
«Птах не в захваті. Чекайте тут, я повернуся за 5 хвилин».
Він вдячно кивнув і простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися.
Лін пішла, поки він намагався заспокоїти роздратовану тварину. Вона завернула за ріг на центральну площу Кінкена. Бліді соки, що стікали з дахів, не приховували вуличних вказівників на краях площі, однак назву, що на них значилась, — площа Альделіон — не використовував би ніхто з мешканців Кінкена. Навіть ті нечисленні люди та інші нехепрійські раси, що там жили, використовували новішу хепрійську назву, перекладаючи її із сичання та хлористої відрижки мови-оригіналу: Плаза Статуй.
Вона була велика й відкрита, оточена кільцем покривлених кількасотрічних будівель. Напіврозвалена архітектура шалено контрастувала з великою сірою масою іншої вартової вежі, що височіла на півночі. Дахи схилялися неймовірно круто й низько. Вікна були брудними, з візерунками темних розводів. Вона відчувала тихе заспокійливе гудіння хепрі-медсестер на операціях. Над натовпом пролинув солодкий димок: переважно хепрі, хоча де-не-де й інші раси, розглядали статуї. Вони заповнили площу: п’ятиметрові фігури тварин, рослин і чудовиськ — і реальних, і таких, що їх ніколи не існувало — виготовлені з яскраво розфарбованої слини хепрі.
Вони були втіленням нескінченних годин комунальної праці. Групи жінок хепрі цілими днями стояли спина до спини, жували пасту й барвоягоди, метаболізуючи їх, а тоді відкривали залозу в задній частині своєї голови-жука й виштовхували густу (і помилково названу) слину хепрі, яка за годину застигала в повітрі, утворюючи гладеньку, крихку, перламутрову розкіш.
Для Лін статуї уособлювали відданість та спільність, а ще — утопічні фантазії, що зверталися до абсурдної героїчної грандіозності. Тому вона жила й випльовувала своє мистецтво на самоті.
Лін пройшла повз магазини овочів і фруктів, повз рукописні знаки з великих нерівних літер, що обіцяли личинок напрокат, центри обміну мистецтвом, де можна було знайти все необхідне спорядження для мисткині хепрі.
Інші хепрі поглядали на Лін. У неї була довга яскрава спідниця, за модою Салакуських Полів, а не традиційні роздуті шаровари цих мешканок гетто. Лін була мічена. Вона була чужою. Покинула сестер. Забула вулик і групу.
«Ще б пак», — подумала Лін, з викликом змахнувши довгою зеленою спідницею.
Власниця слинної крамниці її знала, і вони ввічливо, для годиться, торкнулись антенками.
Лін поглянула на полички. Усередині крамниця була вкрита цементом з личинок, розмазаним по стінах і притуплених кутах акуратніше, ніж було заведено. Слинні товари, розташовані на полицях, що стирчали з органічної грязюки, як кістки, підсвічувались гасовими лампами. На вікні були по-мистецьки розтушовані соки різних барвоягід, тож денне світло всередину не проникало.
Лін заговорила, клацаючи й махаючи ніжками, виділяючи крихітні хмаринки запаху. Вона висловила бажання придбати багроягоди, блакитно-ягоди, чорноягоди, опалоягоди й фіалоягоди. Вона додала цівку захоплення високою якістю товарів у крамниці.
Лін забрала товари й поспіхом пішла.
Її нудило від атмосфери благочестивої громади в Кінкені.
Водій чекав на неї. Вона скочила позаду нього, показала на північний схід і звеліла їхати геть.
«Вулик Червоне крило, група Котячий череп, — запаморочливо подумала вона. — Я все пам’ятаю, лицемірні ви сучки! Балачок і балачок про громаду та великий вулик хепрі, поки „сестри“ у Гирлі перебиваються з картоплини на картоплину. У вас нічого немає, ви оточені людьми, які знущаються, називаючи вас жуками, купують ваші витвори за безцінь, а їжу вам продають утридорога, але через те, що хтось інший має ще менше, ви величаєте себе захисницями традицій хепрі. З мене досить. Я вдягаюсь так, як хочу. Моє мистецтво — моє».