Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 14)

Саме на це м’яко жалівся Ґед. У новокробузонській бібліотеці Пальґолака була зібрана найкраща колекція релігійних манускриптів у цілому світі Бас-Лаґу, і до неї стікалися паломники різних релігійних традицій та спільнот. Вони юрбились у північній частині Борсукової Драговини та Слинного Вогнища — усі віруючі раси в світі, в мантіях і масках, з батогами, повідцями, лупами, повним набором релігійної атрибутики.

Деякі пілігрими були вельми неприємними. Наприклад, у місті зростав Виводок Тріски, що активно виступав проти ксеніїв, і Ґед уважав за свій прикрий священний обов’язок допомагати цим расистам, які плювалися й називали його жабою та водяною свинею у перервах між читанням своїх текстів.

Порівняно з ними, егалітарна секта Ґвинтиків Ботбога була нешкідливою, навіть попри те, що вони агресивно обстоювали свою віру в механічність Єдиного Правдивого Бога.

За багато років в Айзека і Ґеда не раз були довгі суперечки, переважно теологічні, але також про літературу, і мистецтво, і політику. Айзек поважав приязного водяника. Він розумів, що той від щирого серця виконував свій релігійний обов’язок читання і, відповідно, надзвичайно багато знав з будь-якої теми, яку лише міг вигадати Айзек. Спершу він завжди був дещо обачним зі своїми думками щодо інформації, якою ділився: «Лише Пальґолак знає достатньо, щоб бути здатним до аналізу», — побожно стверджував Ґед на початку кожної суперечки, аж поки зо три келихи не затуманювали його релігійний антидогматизм і він не починав патякати на всю горлянку.

— Ґеде, — запитав Айзек, — а що ти можеш розповісти мені про ґаруд?

Ґед стенув плечима і посміхнувся, втішений нагодою поділитися знанням.

— Небагато. Птахолюди. Вважається, що вони живуть у Цимеку, на північ від Шотека, на захід від Мордіґи. Може, й на якихось інших континентах. Порожнисті кістки, — Ґед дивився в одну точку, подумки зосереджений на видобутих з пам’яті сторінках якоїсь ксентропологічної роботи, котру він цитував. — Цимекські ґаруди егалітарні... цілком егалітарні та цілком індивідуалісти. Мисливці й збирачі, праця не поділяється за статтю. Немає грошей, немає звань, хоча в них є щось на зразок неформальних звань. Вони щось означають, ніби ти гідний більшої поваги, щось таке. Вони не поклоняються жодним богам, хоча в них є образ диявола, який може бути, а може й не бути справжнім фантомом. Називається Дагнеш. Полюють, в бою застосовують батоги, луки, списи, невеликі леза. Щитів у них немає: з ними надто важко літати. Тож іноді вони використовують два види зброї водночас. Раз по раз трапляються дрібні сутички з іншими групами чи видами, ймовірно через ресурси. Ти знаєш про їхню бібліотеку?

Айзек кивнув. Ґедові очі аж на лоба полізли від того виразу безсоромного голоду.

— Боже мій, було би неймовірним до неї дістатися. Але це ніколи не здійсниться, — сказав він засмучено. — Пустеля — не зовсім територія водяників. Трохи сухувато...

— Враховуючи, як у біса мало ти знаєш про них, я можу взагалі з тобою не розмовляти, — сказав Айзек.

На превеликий подив Айзека, Ґед похнюпився.

— Це жарт, Ґеде! Іронія! Сарказм! Ти до чорта знаєш. Принаймні порівняно зі мною. Я переглядав дещо з Шакрестіальчіта, і ти щойно перевершив усе моє знання. А ти знаєш щось про... е-е... їхній кримінальний кодекс?

Ґед пильно подивився на нього, примружившись.

— Що ти задумав, Айзеку? Вони такі егалітарні... ну.... їхнє суспільство ґрунтується цілком на максимізації вибору для особи, тому вони всі такі орієнтовані на спільноту. Кожному дається якнайбільша свобода вибору. Наскільки я пам’ятаю, єдиний злочин, який у них є, — позбавлення вибору іншого ґаруди. А тоді злочин обтяжується чи полегшується залежно від того, зробили вони це з повагою чи без, що вони просто обожнюють...

— Як можна вкрасти чийсь вибір?

— Уявлення не маю. Мабуть, якщо зламати комусь спис, у них більше немає шансу ним скористатися... Або якщо збрехати, що не знаєш, де можна знайти смачний лишайник, — тоді інші позбавлені вибору: іти за ним чи ні...

— Може, якісь крадіжки вибору — аналоги того, що ми вважаємо за злочин, а в інших взагалі немає аналогів, — сказав Айзек.

— Дуже можливо.

— Що таке абстрактний індивідуум і конкретний індивідуум?

Ґед зачудовано подивився на Айзека.

— А щоб тобі, Айзеку... ти заприятелював з якимсь ґарудою, правда ж?

Айзек підняв брову і швидко кивнув.

— Чорт забирай! — вигукнув Ґед. Люди за сусідніми столиками здивовано на нього оглянулися. — Ще й з ґарудою з Цимека!.. Айзеку, ти зобов’язаний змусити його — його? Її? — прийти і поговорити зі мною про Цимек!

— Не знаю, Ґеде. Він якийсь... мовчазний.

— Ну будь ласка, будь ласка...

— Гаразд, гаразд, я спитаю в нього. Але не дуже тіш себе надіями. А тепер розповідай-но, яка різниця між довбаним абстрактним і конкретним індивідуумом.

— О, це цікавезна штука. Мабуть, ти не маєш права мені розповідати, яке в тебе завдання?.. Так я й думав. Ну, кажучи просто, наскільки я розумію, вони егалітарні, бо дуже поважають конкретну особу як індивіда, так? А поважати індивідуальність інших людей неможливо, якщо зосереджуватися на власній індивідуальності абстрактно, ізольовано. Ідея в тому, що ти є індивідом настільки ж, наскільки ти існуєш у соціальній матриці інших, які поважають твою індивідуальність і твоє право на свободу вибору. Це конкретна індивідуальність: індивідуальність, яка визнає, що існує завдяки спільній повазі, яку проявляють усі інші індивіди, а отже, їй варто так само поважати їх у відповідь. Тож абстрактний індивідуум — ґаруда, що на якийсь час забув, що він чи вона — частина більшої одиниці й зобов’язаний чи зобов’язана поважати всіх інших індивідів, які можуть обирати.

Він надовго замовк.

— То як, Айзеку, розібрався? — тихо запитав Ґед, перш ніж розхихотітися.

Айзек був не певний цього.

— От слухай, Ґеде, якби я тобі сказав «крадіжка вибору другого рівня з неповагою», ти би знав, що зробив ґаруда?

— Ні... — Ґед замислився. — Ні, не знав би. Звучить погано... Але, думаю, в бібліотеці є книжки, які можуть пояснити...

Цієї миті в поле зору Айзека потрапив Лемюель Голуб.

— Слухай, Ґеде, — поспішно перервав його Айзек. — Я перепрошую і всяке таке, але мені дуже треба поговорити з Лемюелем. Можемо продовжити пізніше?

Ґед усміхнувся без жодного сліду невдоволення і помахав Айзеку на прощання.

— Лемюелю... на два слова. Може бути вигідно.

— Айзеку! Завжди радий мати справу з людиною науки. Як ведеться вам, розумникам?

Лемюель відкинувся на стільці. Вдягнений він був, як справжній чепурун. Куртку мав бордову, жилет — жовтий. На голові стримів невеличкий циліндр. З-під нього вибивалася копиця жовтявих кучерів, зав’язаних в очевидно ненависний їм хвостик.

— Розумників, Лемюелю, завело в глухий кут. І саме тут, друже мій, ти можеш стати у пригоді.

— Я? — Лемюель Голуб криво всміхнувся.

— Так, Лемюелю, — саркастично мовив Айзек. — І ти можеш посприяти розвитку науки.

Айзеку подобалось жартівливо спілкуватися з Лемюелем, хоча молодший товариш дещо бентежив його. Лемюель був аферистом, донощиком, торгівцем краденим... класичним емісаром. Він вирубав собі прибуткову маленьку нішу, заробивши репутацію найефективнішого посередника. Посилки, інформацію, пропозиції, повідомлення, біженців, товари — чим би не хотіли обмінятися люди, не зустрічаючись, Лемюель міг це доставити. Він був безцінним для людей на зразок Айзека, які хотіли щось упіймати в кримінальному світі Нового Кробузона, але при цьому не промочити ноги й не забруднити руки. Так само й мешканці того «іншого» міста могли скористатися послугами Лемюеля, щоб дотягнутися до світу більш-менш легального і при цьому уникнути безпорадного борсання на мілині під дверима варти. Таким чином, не вся робота Лемюеля була пов’язана з обома світами: дещо з того, що він робив, було цілком легальним чи цілком нелегальним. Однак спеціалізувався він на перетині кордону.

Існування Лемюеля не можна було назвати стабільним. Він був безпринципним і брутальним — за потреби навіть жорстоким. Якби справи стали надто небезпечними, він би без тіні сумніву покинув будь-кого, хто з ним співпрацював. Усі про це знали. Лемюель ніколи цього не приховував. Він відзначався певного чесністю. Він ніколи навіть не прикидався, що йому можна було довіряти.

— Лемюелю, юний вороже науки, — сказав Айзек, — я тут роблю невеличке дослідження. Для нього мені потрібно роздобути екземпляри деяких видів. Йдеться про будь-що, що літає. І тут у гру вступаєш ти. Розумієш, людина мого становища не може волочитися по Новому Кробузону в пошуках довбаних короликів... Людина в моєму становищі повинна мати змогу кинути клич, і крилаті істоти будуть самі падати їй до рук.

— Айзеку, старий друже, то подай же оголошення в газету. Навіщо зі мною говорити?

— Тому що я говорю про дуже, дуже багато екземплярів, і я не хочу знати, як їх здобули. І потрібне розмаїття. Я хочу побачити якомога більше летючих створіннячок, а деяких із них розшукати важко. Наприклад... якби я хотів, скажімо, роздобути аспіда... я би міг заплатити капітанові якогось піратського судна найвищу ціну за паршивий напівмертвий екземпляр... або я можу заплатити тобі, щоб ти відправив одного зі своїх шановних колег звільнити якогось бідного придушеного маленького аспіда з якоїсь довбаної золотої клітки в Східному Ґідді чи в Ободі. Ясно?