Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 13)

Його це тішило. Він був науковцем, а не містиком.

Айзек лежав на ліжку й дивився у вікно. Очима він стежив то за однією, то за іншою точкою, що пролітала повз. Його оточували книжки, статті, надруковані нотатки й довгі сувої, списані його захопленою черканиною, — розсипані по ліжку, скинуті на підлогу, мов паперова хвиля. На класичних монографіях примостилися міркування диваків. Біологія й філософія штовхалися, намагаючись відвоювати місце на столі.

Він ішов по заплутаному бібліографічному сліду, як гончий пес-шукач. Деякі заголовки взяти до уваги було просто необхідно: «Про гравітацію» або «Теорія польоту». Деякі були швидше дотичними, як-от «Аеродинаміка рою». А деякі були просто забаганками, котрі б точно не схвалили його більш шановані колеги. Наприклад, він ще не переглянув «Двеомери, які живуть над хмарами, і що вони можуть розповісти».

Айзек почухав носа і потягнув через соломинку пиво, що похитувалось у бокалі в нього на грудях.

Він працював над замовленням Яґарека лише два дні, а місто для нього вже повністю змінилося. Невідомо, чи колись зможе його бачити таким, як раніше.

Він повернувся на бік, посунувши папери, що йому заважали. Вивільнив порцію маловідомих манускриптів і стос геліотипій, котрі він зняв із Чаю-Удвох. Айзек поклав знімки перед собою, придивився до деталей мускулатури вірмів, які Чай-Удвох продемонстрував на його прохання.

«Сподіваюся, чекати недовго», — подумав Айзек.

Він увесь день читав і робив нотатки, ввічливо бурмочучи щось у відповідь, коли Девід чи Лубламай вигукували йому вітання або запитання чи пропозиції пообідати. Він пожував трохи хліба, сиру й перців, які Лубламай поклеїв йому просто на стіл. День теплішав, маленькі бойлери на різних пристроях прогрівали повітря, і Айзек один за одним скидав шари одягу. Підлога біля столу була всипана сорочками й хустинами.

Айзек чекав на доставку книжок. На початку читання він зрозумів, що якщо говорити про замовлення, яке виконував, то в нього була величезна прогалина в наукових знаннях. З усіх таємних вчень біологію він знав найслабше. Він досить вільно почувався, читаючи про левітацію та протигеотропну тавматургію і його улюблену об’єднану теорію поля, але світлини Чай-Удвох показали йому, наскільки мало він розумів біомеханіку простого польоту.

«Що мені треба, то це парочка мертвих вірмів... ні, треба живих, на яких можна проводити досліди... — безтурботно подумав Айзек, розглядаючи геліотипії, зроблені минулого вечора. — Ні... один мертвий, щоб зробити розтин, і один живий, аби спостерігати за польотом...»

Раптом легковажна ідея здалася більш серйозною. Він сів за стіл і трохи подумав, перш ніж вирушити в темряву Борсукової Драговини.

Найбільш сумнозвісний паб між Смолою та Іржею зачаївся у тіні величезної церкви Пальґолака. Вона стояла за кілька вулиць від мосту Данечі, який з’єднував Борсукову Драговину з Кістяним Містом.

Більшість місцевих у Борсуковій Драговині, звісно ж, були пекарями, двірниками чи повіями або представниками інших професій, від яких навряд чи можна очікувати, що вони колись ворожили над пробіркою чи навіть заглядали в неї. Так само й мешканці Кістяного Міста переважно не були зацікавлені у масштабних чи систематичних порушеннях закону, як і більшість Нового Кробузона. І все-таки Борсукову Драговину завжди називатимуть Науковим кварталом, а Кістяне Місто — Злодійським районом. А на перетині цих двох сфер впливу — езотеричної і таємної та романтизовано-небезпечної — стояв паб «Місячні доньки».

Паб «Місячні доньки» був пошарпаним, але милим: на вивісці зображалося два маленькі супутники в образі яскравих молодих жінок, що оберталися навколо місяця, а фасад був пофарбований у пурпуровий колір. У пабі збиралася та частина міської богеми, що полюбляла пригоди: художники, злодії, бунтівні науковці, наркомани та викажчики, які працювали на варту, — всі юрбилися під пильним оком власниці пабу, Вогняної Кейт.

Прізвисько Кейт стосувалося як її рудого волосся, так і, на думку Айзека, згорілих заощаджень її завсідників. Вона була фізично могутньою, а ще вміла визначати, кому дати хабар, а кого вигнати, кому копняка, а кого задобрити безкоштовним пивом. Саме через це (а ще, як підозрював Айзек, завдяки кільком невеличким тавматургічним закляттям) «Місячним донькам» вдавалося вести успішний, ризиковий бізнес й уникати кількох конкуруючих рекетирів-«покровителів», що працювали в тому районі. Варта рідко прочісувала заклад Кейт, і то про людське око. У неї було смачне пиво. Вона не питала, про що спілкувалися на таємних зустрічах за кутовими столиками.

Того вечора Кейт привіталася з Айзеком помахом руки, він помахав у відповідь. Він роззирнувся, оглядаючи задимлену залу, однак не знайшов того, кого шукав. Тоді підійшов до шинквасу.

— Кейт! — вигукнув він, щоб перекричати шум пабу. — Від Лемюеля нічого не чути?

Вона похитала головою і подала йому «Злодійського елю», якого він ще й не встиг попросити. Айзек розрахувався і знову повернувся до зали.

Ситуація його засмутила. Паб «Місячні доньки» був практично офісом Лемюеля Голуба. Зазвичай його можна було там зустріти щовечора — він торгував наркотиками, беручи собі відсоток. Айзек здогадувався, що Лемюель саме займався якоюсь сумнівною справою. Він безцільно пройшовся між столами, шукаючи когось знайомого.

В одному кутку він побачив Ґедрексечета, бібліотекаря з церкви Пальґолака. Вдягнений у жовту мантію свого ордену, він блаженно до когось усміхався. Айзек зрадів і попрямував до нього.

Його повеселило, що руки набурмосеної юнки, яка саме сперечалася з Ґедом, були вкриті татуюванням із зчеплених між собою коліщат. Це свідчило про те, що вона належала до Ґвинтиків Ботбога — без сумніву, намагалась навернути невіруючого. Айзек підсунувся ближче, і тепер йому було чути суперечку.

— ...якби ти дивився на світ і на бога хоча би з часточкою тієї неухильності й аналізу, про які ти говориш, ти би зрозумів, що твій безглуздий чуттєморфізм абсолютно нераціональний!

Ґед усміхнувся до рябої дівчини і вже було відкрив рота, щоб відповісти. Айзек перебив його.

— Перепрошую, Ґеде, що втручаюсь. Просто хотів сказати тобі, юне Летюче Коліщатко, чи як ви там називаєтесь...

Ґвинтик спробувала заперечити, однак Айзек перервав її.

— Ні, замовкни. Я скажу дуже ясно.... Вали звідси. І забери свою неухильність із собою. Я хочу поговорити з Ґедом.

Ґед хихотів. Його опонентка зглитнула, намагаючись зберегти розлючену браваду, однак її лякали Айзекові габарити та його безжурна сварливість. Вона зібралась із силами, щоб показати хоч рештки гідності.

Уставши, вона було відкрила рот, аби кинути на прощання якусь очевидно підготовлену фразу, однак Айзек її випередив.

— Щось бовкнеш — виб’ю зуби, — привітно порадив він.

Ґвинтик закрила рот і забралася геть, роздратована.

Коли вона зникла з очей, Айзек з Ґедом розреготалися.

— Нащо ти їх терпиш, Ґеде? — проревів Айзек.

Ґед, сидячи, мов жаба, за низьким столиком, хитався туди-сюди на ногах і руках. Його чималий язик то ховався у величезний широкий рот, то знову вивалювався.

— Мені їх просто шкода, — захихотів він. — Вони такі... напружені.

Загалом уважалося, що Ґед — найбільш аномально приязний водяник у світі. У ньому не було й сліду ворожості й дратівливості, що так часто траплялися серед представників його сварливої раси.

— Коротше, — продовжив він, трохи заспокоївшись, — Ґвинтики мене і близько так не напружують, як деякі інші. Вони, звичайно ж, і наполовину не такі віруючі, як їм здається, але принаймні вони до цього ставляться серйозно. Принаймні вони не... не знаю... Вечірні Слуги Божі чи Виводок Тріски, чи щось таке.

Пальґолак був богом знання. Його зображували у вигляді товстого, присадкуватого чоловіка, який читав у ванній, або стрункого водяника за тим самим заняттям, або, незбагненно, у вигляді обох водночас. Його паства приблизно порівну складалася з людей і водяників. Він був привітним, приємним божеством, мудрецем, існування якого було цілком присвячене збору, класифікації та розповсюдженню інформації.

Айзек не поклонявся жодним богам. Він не вірив у те, що є всезнання чи всемогутність для кількох обраних, чи навіть у те, що деякі з них існують. Безсумнівно, були істоти й сутності, які займали різні аспекти дійсності, і звісно ж, деякі з них були могутніми, порівняно з людиною. Але поклонятися їм видавалося якимось малодушним заняттям. І все ж навіть він відчував симпатію до Пальґолака. Він навіть сподівався, що цей товстий падлюка справді існував в тій чи іншій формі. Айзеку подобалась ідея, що на межі двох видів могла бути істота, настільки захоплена знанням, що вона просто блукала від одного виміру до іншого, сидячи у ванні, й зацікавлено бурмотіла до всього, з чим стикалася.

Бібліотека Пальґолака за розмірами не поступалась бібліотеці Новокробузонського університету. В ній заборонялося брати книжки додому, однак читачі могли прийти туди в будь-який час дня чи ночі, й там було дуже, дуже мало книг, доступ до яких був під табу. Пальґолакійці були проповідниками, вірячи, що все, що знав вірянин, відразу ставало відомо самому Пальґолаку, тому вони боговірно намагалися читати запоєм. Але їхня місія прославляти Пальґолака була лише другорядною — насамперед вони мали прославляти знання, тому й присягалися впускати у свою бібліотеку всіх охочих.