Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 16)
— Ясно, — спокійно сказав Айзек. — Тобі сподобалося, Лін?
Вона коротко махнула на знак згоди.
Корнфеда повністю поглинуло споглядання грудей Александріни в глибокому декольте її нехитрого вбрання. Айзек перемкнув увагу на Лін.
— Ніколи не повіриш, що зі мною сталося... — почав він.
Лін стисла під столом його коліно. Він зробив те саме у відповідь.
Айзек пошепки коротко виклав Лін та Дерхан історію появи Яґарека в його робітні. Він благав їх мовчати й постійно озирався, аби пересвідчитися, що ніхто не підслуховує. Під час розповіді принесли замовлену ним курку, і він, голосно плямкаючи, розказував про зустріч у «Місячних доньках» і про десятки кліток з піддослідними тваринами, що ось-ось мали доставити прямісінько до його лабораторії.
Закінчивши, він відкинувся на спинку стільця й усміхнувся до співрозмовниць, та потім на обличчя набігла хмара й він винувато спитав у Лін: «Як твоя робота?»
Вона безтурботно гойднула рукою.
«Нічого такого, серце моє, — подумала вона, — що я могла б тобі розказати. Поговорімо про твій новий проект».
Від явної однобокості діалогу на Айзековому лиці з’явився винуватий вираз, однак він не міг нічого з собою зробити. Він увесь там, у роботі. Лін охопила знайома сумна ніжність. Сум — від його самозаглиблення в такі моменти одержимості, ніжність — за пристрасть і запал.
— Ось, гляньте, — промимрив він раптом і, витягши з кишені якийсь папірець, розклав його на столі.
Це була афіша ярмарку, що проводився в Себек Круа. Зі звороту папірець хрумтів від засохлого клею — Айзек зірвав його зі стіни.
— Бачте? — загорлав Айзек і тицьнув пальцем у папірець. — У них є ґаруда! Я розсилав запити по всьому місту в пошуках всякої підозрілої всячини, і врешті, певно, отримав би купку напівздохлих галок, а тут раптом довбаний ґаруда у мене на порозі!
«Збираєшся піти?» — жестами запитала Лін.
— Ще б пак! — фиркнув Айзек. — Просто звідси! Я подумав, ми всі можемо піти. А іншим, — продовжив він, стишивши голос, — не обов’язково знати, чого я туди йду. Тобто, ярмарок — це ж, у всякому разі, весело. Правда ж?
Дерхан сяйнула посмішкою й кивнула.
— Хочеш поцупити ґаруду чи як? — прошепотіла вона.
— Ну, гадаю, я міг би випросити декілька геліотипій чи навіть прийти до лабораторії... Не знаю. Щось придумаю. То ви як? Хочете на ярмарок?
Лін витягла з гарніру Айзека маленький помідорчик, обтерла його від курячого соусу і, вхопивши його мандибулами, почала жувати.
— Повеселимося, — відповіла вона знаками. — Ти платиш?
— Та хоч за всіх! — гукнув радісно та подивився на неї і на мить затримав погляд. Потім озирнувся, чи ніхто не бачить, і незграбно показав жестами: «Скучив за тобою».
Дерхан тактовно відвернулася.
Лін перервала розмову, аби цього не зробив він. Вона гучно плеснула в долоні, поки всі за столом не повернули до неї обличчя. Вона почала говорити знаками, попрохавши Дерхан перекладати.
— Айзеку дуже свербить довести, що плітки про те, що вчені не вміють відпочивати, неправда. Інтелектуали й рафіновані розпусні естети, як ми, вміють гульнути, а тому Айзек пропонує нам ось що... — Лін помахала листком і кинула його в центр столу, щоб усім було видно. — Каруселі, чудеса, видовища й шпурляння кокосами за якісь там п’ять стіверів, котрі Айзек великодушно готовий заплатити...
— Не за всіх, ти, порося! — гримнув Айзек удавано обурено, однак слова потонули у п’яному гамі вдячних.
— ...готовий заплатити, — продовжила незворушно Дерхан. — У зв’язку з цим маю пропозицію: зараз допиваємо, доїдаємо й пензлюємо до Себек Круа.
Почулися голосні схвальні вигуки. Хто вже допив і доїв, починали збирати сумки. Інші з подвоєним апетитом накинулися на устриці, салати й смажені банани. Хоч якось організувати навіть крихітну групку й синхронізувати дії — завдання не з легких, похмуро розмірковувала Лін. Доведеться почекати, доки всі зберуться.
Айзек з Дерхан перешіптувалися через стіл прямо перед Лін. Її антенки сіпнулися. Вона вхоплювала деякі обривки їхнього бурмотіння. Айзек жваво обговорював політику. В дебати з Дерхан він укладав своє туманне, нікому не адресоване й ущипливе соціальне невдоволення. Він рисується, подумала Лін, з усіх сил намагаючись вразити небагатослівну журналістку. Це її повеселило й дещо роздратувало.
Вона помітила, як Айзек обережно передав через стіл монету й отримав натомість простий конверт. Безсумнівно — з останнім випуском «Безтямного бродяги», підпільної радикальної газети, для якої писала Дерхан.
Якщо не рахувати туманну неприязнь, яку вона почувала до варти й уряду, Лін була створінням аполітичним. Вона відкинулася на спинку стільця й подивилася вгору, на зорі, крізь бузковий серпанок підвісного ліхтарика. Вона намагалася пригадати, коли востаннє бувала на ярмарку: спом’янулися шалені палімпсести запахів, свист і рип, підлаштовані конкурси й дешеві призи, екзотичні тварини та яскраві костюми, і все це скупчене в непевне, бучне, хвилююче ціле.
Ярмарок — це місце, де звичайні правила ненадовго забуваються, де банкіри й злодюжки вигукують захоплене «Овва», заворожені й приємно збуджені. Навіть найменш зухвалі сестри Лін прийшли б на ярмарок.
В одному зі спогадів дитинства вона кралася повз ряди барвистих наметів, аби постояти біля моторошної, небезпечної, різноколірної каруселі, велетенського колеса на Ґелмарчському ярмарку років зо двадцять тому. Хтось — вона так і не дізналася, хто, якась перехожа хепрі чи жалісливий торговець із ятки — простягнув їй глазуроване яблуко, котре вона майже святобливо з’їла. Один із тих нечисленних хороших споминів дитинства.
Лін сиділа й чекала, доки друзі зберуться. Вона смоктала солодкий чай з губки й думала про те яблуко. І терпляче чекала походу на ярмарок.
Розділ восьмий
— Нумо, нумо, спробуйте, перевірте, чи вам щастить!
— Леді, леді, скажіть ото своїм хлопакам, хай виграють вам букета!
— Покрутіться у Вихромашині! У вас голова обертом піде!
— Точний портрет лише за чотири хвилини! Швидше в усьому світі не знайдете!
— Випробуйте снодійний гіпнотизм Силліонга Неймовірного!
— Три раунди, три гінеї! Витримайте три раунди проти «Залізної людини» Маґуса — виграєте три монети! Кактоїди до участі не допускаються.
Нічне повітря загусло від шуму. Заклики, вигуки, запрошення, спокуси й виклики долітали з усіх сторін навколо реготливої компанії, ніби це лускали повітряні кульки. Гасові ліхтарі, куди додавали особливі хемікати, горіли червоним, зеленим, блакитним і канарково-жовтим кольорами. Трава й доріжки Себек Круа були липкі від розсипаного цукру й розлитого соусу. Шкідники розбігалися з-під яток у темні кущі парку, міцно стискаючи найкращі шматочки. Кишенькові злодії хижо протискалися крізь натовп, як риба крізь водорості. Їм услід долинало обурене ревіння й лемент.
Натовп був кипучим рагу із людей і водяників, кактів, хепрі та інших, рідкісніших видів: і хотчі, і вершників, і списоходів, і рас, назв яких Айзек навіть не знав.
У кількох метрах від ярмарку трава й дерева ховалися в цілковитому мороці. Кущі й зарості були облямовані обривками паперу, які в них заплутались, покинуті й пошматовані вітром. Доріжки навхрест перетинали величезний парк, ведучи до озер та клумб, і безладно зарослих місцин, і старих монастирських руїн у центрі.
Лін і Корнфед, Айзек і Дерхан та всі інші пройшли повз велетенські споруди зі скріпленої болтами сталі, крикливо розмальоване залізо та лампи, що сичали. Над головою розгойдувались маленькі вагончики на слабеньких на вигляд ланцюгах, з яких долітали радісні виски. Сотня моторів та органів видавали сотню різних маніакально веселих мелодій, створюючи моторошну какофонію, що линула навколо них.
Алекс гризла медові горішки, Белладжин — солоне м’ясо, Дебелі Стегна їла водянисту мульчу, приємну на смак для кактоїдів. Вони кидали одне в одного їжею, ловили її ротом.
У парку юрмилися відвідувачі, які закидали кільця на стовпи, цілили дитячими мисками в мішень, угадували, під яким стаканчиком схована монета. Діти вищали від захвату й розчарування. Повії різних рас, статей і зовнішності дефілювали між ятками, підкреслено вигинаючись, або стояли біля пивниць і підморгували перехожим.
По дорозі до центру ярмарку компанія поступово розділилася. Вони хвилинку затрималися подивитися, як Корнфед демонструє своє вміння стріляти з лука. Він демонстративно передарував свої призи, дві ляльки, Алекс та молодій красуні-повії, яка за нього вболівала. Узявшись за руки, вони втрьох зникли в натовпі. Таррік, як виявилось, був непоганим гравцем у риболовецьку гру — йому вдалося витягти трьох живих крабів із водоверті у великій ванні. Белладжин і Спінт замовили ворожіння на картах й завищали від страху, коли знуджена відьма по черзі перевернула Змію та Стару Каргу. Вони попросили, щоб свою думку висловила вирлоока ворожка на скарабеях. Вона взялася театрально розглядати зображення, розкидані по панцирах жуків, які вовтузилися в тирсі.