Брендон Сандерсон – З-імли-народжені (страница 2)
Урешті Келсьє зітхнув, а тоді обернувся й рушив, пробираючись борознами і стежками, оминаючи величезні кучугури попелу. Він намагався не ступати на рослини, хоча сам не знав напевне чому. Паростки навряд чи були варті зусиль. Хирляві, із в’ялим коричневим листям, вони видавалися такими самими пригніченими, як і ті люди, що доглядали за ними.
Халупи скаа маячіли в сутіні. Келсьє вже бачив, як, гуснучи в повітрі, помалу збирається імла. Схожі на кургани будівлі набували в ній якогось надреального, нематеріального вигляду. Бараки ніхто не вартував: у цьому не було потреби, адже жоден скаа не наважиться вийти назовні, коли настане ніч. Їхній страх перед імлою був надто сильний.
«Колись мені треба буде позбавити їх від цього страху», — подумав Келсьє, підходячи до однієї з більших будівель. «Але на все свій час». Він відчинив двері й прослизнув досередини.
Розмова миттю урвалася. Келсьє зачинив двері й, усміхаючись, обернувся. У приміщенні зібралося десятки три скаа. Посередині жевріло вогнище, поруч стояв великий казан із водою, в якій плавали поодинокі овочі, — майбутня вечеря. Юшка, звісна річ, буде гола, але запах усе одно надив.
— Добривечір усім! — привітався Келсьє з усмішкою, скидаючи заплічну торбу додолу і спираючись спиною до дверей. — Як минув ваш день?
Його слова розбили тишу, і жінки знову взялися готувати їжу. Кілька чоловіків, що сиділи за абияк збитим столом, із невдоволеними виразами дивилися на Келсьє.
— Наш день, мандрівниче, був сповнений працею, — відказав Теппер, один зі старійшин. — Якої тобі вдалося уникнути.
— Робота в полі ніколи мені не підходила, — відповів Келсьє. — Вона шкідлива для моєї ніжної шкіри.
Він усміхнувся й випростав перед собою руки, посмуговані численними тонкими шрамами, що тяглися від плеча вздовж усієї руки, немовби якийсь звір багаторазово пройшовся по шкірі пазурами.
Теппер пирхнув. Він був надто молодий як на старійшину, заледве років сорок, а отже, щонайбільше на п’ять років старший за Келсьє. А втім, щуплявий чоловічок тримав себе так, як той, хто звик бути головним.
— Не час для легковажних пустощів, — суворо мовив він. — Коли ми даємо прихисток мандрівникові, то очікуємо, що він поводитиметься як слід і не викликатиме зайвої підозри. А коли ти сьогодні вранці ушився з поля, то міг накликати покарання канчуком на всіх, хто працював поруч із тобою.
— Твоя правда, — погодився Келсьє. — Але цих людей могли відшмагати й за те, що вони стояли не там, де треба, за те, що загаялись або кахикнули, коли наглядач проходив повз. Якось я бачив, як чоловіка висікли за те, що його господареві здалося, ніби той «непоштиво кліпнув».
Теппер сидів, примружившись, випрямивши спину й поклавши лікті на стіл. На його обличчі застиг упертий вираз.
Келсьє закотив очі й зітхнув.
— Гаразд. Якщо не хочете, щоб я тут був, я піду.
Він закинув торбу на плече й недбалим рухом відчинив двері.
Густа імла миттю заструменіла крізь отвір, спроквола огортаючи Келсьє, розтікаючись калюжками по земляній долівці й переповзаючи далі, немовби якийсь полохливий звір. Кілька людей нажахано ахнули, проте більшість були такі ошелешені, що не могли видобути з себе ні звуку. Келсьє якусь хвилю нерухомо стояв, вдивляючись у темну імлу, рухливі пасма якої ледь-ледь підсвічувалися жаринами вогнища.
— Зачини двері, — Теппер благав, а не наказував.
Келсьє виконав прохання, штовхнувши двері й зупинивши білястий потік.
— Імла — це не те, що ви думаєте. Ви занадто її боїтеся.
— Ті, що наважуються вийти в імлу, втрачають душі, — прошепотіла котрась жінка.
Її слова лишили після себе запитання. Чи Келсьє ходив у імлі? І якщо ходив, то що сталося з його душею?
«Якби ви тільки знали», — подумав той.
— Що ж, гадаю, це означає, що я лишаюся, — він махнув рукою до хлопчика, щоб той приніс йому стілець. — Це добре: прикро було б піти й не поділитися з вами новинами.
Почувши ці слова, багато хто пожвавився. Це була справжня причина, чому боязкі скаа прихистили й терпіли такого чоловіка, як Келсьє, що, мандруючи від плантації до плантації, зневажає волю самого Пана Всевладаря. Нехай відступник і загроза для всієї громади, але він приносив новини із зовнішнього світу.
— Я прийшов з північних країв, — сказав Келсьє, — де рука Пана Всевладаря не така відчутна, як тут.
Він говорив чистим, виразним голосом, і люди, не припиняючи своїх справ, мимоволі дослухалися до нього. Наступного дня його розповідь перекажуть тим кільком сотням, що мешкають у інших бараках. Хоч і покірливі, скаа були невиліковними пліткарями й пліткарками.
— На Заході порядкують місцеві лорди, — вів далі Келсьє. — Вони далеко від залізної хватки Пана Всевладаря та його зобов’язувачів. Декотрі з того провінційного дворянства починають розуміти, що щасливі скаа працюють краще, ніж упосліджені. Один із таких поміщиків, лорд Рену, навіть заборонив наглядачам бити робітників без його дозволу. Ходять чутки, що він збирається платити скаа на своїй плантації. Ті будуть заробляти гроші, як у місті заробляють ремісники.
— Казна-що, — буркнув Теппер.
— Даруйте мені, — відказав Келсьє. — Я не знав, що добродій Теппер нещодавно гостював у маєтку лорда Рену. Коли ти вечеряв із ним востаннє, він, мабуть, розповів тобі щось таке, чого не знаю я?
Теппер почервонів: скаа не подорожували й уже запевне не вечеряли з лордами.
— Ти маєш мене за дурня, мандрівниче, — мовив він, — але я знаю, чого ти прагнеш. Ти — той, кого називають Уцілілий: я впізнав тебе за тими шрамами. Ти — підбурювач, мандруєш від плантації до плантації і баламутиш людей. Ти їси нашу їжу, розповідаєш свої байки і щезаєш, а мені й таким, як я, доводиться потім мати справу з тими хибними надіями, які ти даєш нашим дітям.
Келсьє здійняв брови.
— Гай-гай, добродію Теппере, — промовив він. — Твої побоювання цілковито безпідставні. Я не маю наміру їсти вашу їжу. Я приніс власну.
Сказавши це, Келсьє сягнув рукою по заплічник і кинув його на долівку перед Тепперовим столом. Незав’язана торба перекинулася набік, і з неї на землю випав усякий харч: добрий хліб, садовина й навіть кілька грубих в’ялених ковбасок.
Один фрукт покотився по втоптаній долівці й легенько стукнувся об Тепперову ногу. Старший скаа вражено витріщився на нього.
— Це панська їжа!
Келсьє пирхнув.
— Я б так не сказав. Як на людину такого високого рангу й престижу, ваш лорд Трестінг має навдивовижу поганий смак. Його комора — це просто ганьба для дворянина.
Теппер сполотнів.
— То ось, де ти був сьогодні по обіді, — прошепотів він. — Ти ходив до панського будинку. Ти...
— Саме так, — погодився Келсьє. — І мушу додати, що хоча смак у вашого лорда геть кепський, але його хист добирати вартових викликає значно більшу повагу. Пробратися до його дому серед білого дня було нелегким завданням.
Теппер не зводив очей із торби з їжею.
— Якщо наглядач знайде це тут...
— Що ж, у такому разі раджу вам подбати про те, щоб ця їжа зникла, — мовив Келсьє. — Ладен побитися об заклад, що вона куди краща на смак, ніж ця нізчимна юшка.
Двадцять із лишком пар голодних очей розглядали харчі. Якщо Теппер мав намір далі сперечатися, то йому слід було поквапитися з аргументами, адже його мовчанку скаа сприйняли як знак згоди. За кілька хвилин вміст торби оглянули й поділили. Забутий усіма казан з юшкою булькотів на вогнищі, тимчасом як скаа бенкетували куди екзотичнішими наїдками.
Келсьє відкинувся назад, спершись на дерев’яну стіну барака і спостерігаючи, як люди поглинають принесену їжу. Він сказав правду: у коморі лежали до прикрості звичайні продукти. Але ці люди з самого малечку жили тільки на супі й каші. Хліб і фрукти для них були рідкісними лагоминками, які вдавалося покуштувати хіба тоді, коли панські слуги викидали з дому несвіжі рештки.
До Келсьє підшкандибав один зі старійшин і всівся на стілець поруч.
— Твою розповідь обірвали, молодий чоловіче, — промовив він.
— О, я гадаю, на неї ще прийде час, — відповів Келсьє. — Щойно всі докази моєї крадіжки будуть належним чином знищені. А ти не хочеш покуштувати?
— Ні, — відказав старий. — Коли я востаннє їв панську їжу, шлунок болів мені три дні. Нові смаки схожі на нові ідеї, молодий чоловіче, — що старшим ти стаєш, то важче їх перетравити.
Келсьє замовк. Старий скаа на позір не вражав. Обвітрена, зморшкувата шкіра й облисіла голова надавали йому не так мудрого, як немічного вигляду. А проте він мав бути сильнішим, ніж здавався: на плантаціях скаа рідко доживали до такого похилого віку. Багато господарів не звільняли старих від щоденної праці, а часті шмагання, без яких неможливо було уявити життя скаа, збирали своє жахливе жниво зі старців.
— Як, кажеш, тебе звати? — запитав Келсьє.
— Менніс.
Келсьє знову зиркнув на Теппера.
— Скажи-но мені, добродію Меннісе, чому ти дозволяєш йому бути за головного?
Менніс стенув плечима.
— У моєму віці треба ощадливо витрачати сили. Деякі битви не варті того, щоб устрявати в них.
У Меннісовому погляді був натяк на щось більше за його суперництво з Теппером.
— То тебе це влаштовує? — запитав Келсьє, порухом голови вказуючи на халупу та її напівголодних, спрацьованих мешканців. — Ти задоволений життям, у якому нема нічого, крім побоїв і нескінченної важкої праці?