Брендон Сандерсон – З-імли-народжені (страница 4)

— Що ж тепер буде з нами? — нажахано запитав Теппер. — Що буде, коли Пан Всевладар довідається про все? Він подумає, що це зробили ми! Він зашле нас до Проваль або накаже колосам перебити нас одразу! Навіщо цей баламутник таке вчинив? Невже він не розуміє, що накоїв?

— Він розуміє, — відказав Менніс. — Він попереджав нас, Теппере. Він прийшов, щоб збурити колотнечу.

— Але ж навіщо?

— Бо знав, що самі ми не повстанемо, і не лишив нам вибору.

Теппер зблід.

«Пане Всевладарю, — подумав Менніс. — Я не можу цього зробити. Я ледве підводжуся щоранку... Я не можу врятувати цих людей».

Але хіба в нього був вибір?

Менніс обернувся.

— Збери всіх, Теппере. Треба втікати, перш ніж звістка про це лихо дістанеться Пана Всевладаря.

— Куди ми подамося?

— У печери на сході, — відказав Менніс. — Мандрівники розповідають, що там переховуються повсталі скаа. Може, вони прихистять нас.

Теппер зблід іще дужче.

— Але ж... туди йти не один день. Нам доведеться ночувати просто неба, в імлі.

— Або це, або лишитися тут і померти, — відповів Менніс.

Якусь хвилю Теппер стояв нерухомо, наче громом ударений, і Менніс подумав, що той надто приголомшений подіями. Проте зрештою молодший скаа ворухнувся й поквапився збирати інших.

Менніс зітхнув, стежачи поглядом за цівкою диму, що здіймалася в небо, і подумки проклинаючи Келсьє.

Далебі, нові часи.

1

Я маю себе за людину принципів. Але хіба хоч хтось думає про себе інакше? Я помітив, що навіть горлорізи вважають свої дії певною мірою моральними.

Можливо, хтось інший, читаючи про моє життя, скаже, що я релігійний тиран. Назве мене зарозумілим. Чому думка того чоловіка мала би бути менш цінною, ніж моя?

Гадаю, зрештою все зводиться до одного аргументу — у мене є військо.

З неба сипав попіл.

Вен спостерігала, як пухкі пластівці кружляють у повітрі. Ліниво. Безжурно. Вільно. Немов чорний сніг, засипаючи темне місто Лютадель. Клапті попелу забивались у закутки між будинками, носились на вітрі й крутились у невеличких вихорцях над бруківкою. Вони видавалися такими безтурботними. Цікаво, як це?

Вен тихо сиділа в одній зі спостережних комірок — потайній ніші, вбудованій у цегляну стіну сховку. Звідти можна було спостерігати за вулицею, видивляючись небезпеку. Вен не вартувала, просто спостережна комірка була одним із небагатьох місць, де вона могла усамітнитися.

А Вен любила самотність. «Коли ти сама, тебе ніхто не зрадить». То були Рінові слова. Брат навчив її багато чого, а потім, щоб закріпити науку, зрадив її — як завжди й обіцяв зробити. «Тільки так можна чогось навчитися. Кожен може зрадити тебе, Вен. Кожен».

Попіл падав далі. Іноді дівчина уявляла себе попелом, або вітром, або імлою. Чимось, що не має свідомості, що лише існує, не думає, ні про що не турбується й не відчуває болю. Тоді вона була б... вільна.

Поблизу почулися шарудливі кроки, і дверцята в задній частині невеличкої ніші, клацнувши, відчинилися.

— Вен! — покликав її Улеф, просовуючи голову до комірки. — Ось ти де! Кеймон шукає тебе вже пів години.

«Власне, саме тому я й ховалася».

— Тобі варто поспішити, — сказав Улеф. — Невдовзі почнеться.

Улеф був довготелесий хлопчина. По-своєму милий і наївний — якщо, звісно, того, хто виріс у підпільному світі, взагалі можна назвати наївним. Це, певна річ, не означало, що він її не зрадить. Зрада ніяк не пов’язана з дружбою. Вона потрібна, щоб вижити. Вуличне життя жорстоке, і якщо скаа-злодій не хотів, щоб його спіймали й стратили, то мусив міркувати практично.

А безжалісність — найпрактичніше з усіх почуттів. Це була ще одна Рінова примовка.

— Ну? — поквапив її Улеф. — Тобі треба йти. Кеймон лютує.

«А коли він не лютує?» Проте Вен кивнула, вибираючись хоч і з тісної, але затишної комірки.

Вона протиснулася повз Улефа й вистрибнула в коридор, звідки перейшла до занедбаної комори, що була одним із багатьох приміщень у задній частині крамниці, яка правила за прикриття їхньому сховку. Лігвище злодійської ватаги містилося під будівлею, у кам’яній печері з тунелями.

Вен залишила будинок через чорний хід, Улеф ішов за нею. Працювати треба було за кілька кварталів звідси, у багатшій частині міста. Робота була складна — одна з найскладніших на пам’яті Вен. Якщо Кеймона не спіймають, банк буде чималий. А якщо спіймають... Що ж, обшахровувати дворян і зобов’язувачів — небезпечний промисел, але це значно краще, ніж горбатитися в кузні чи на ткацькій фабриці.

Вен вийшла з провулка й опинилася в бідняцькому кварталі. Дівчина попрямувала темною вулицею, обабіч якої тяглися гуртожитки. Скаа, занадто хворі, щоб працювати, лежали зіщулені й присипані попелом по кутках і канавах. Вен опустила голову й натягнула каптур плаща, щоб захиститися від попелопаду, який не вщухав.

«Вільна. Ні, я ніколи не буду вільна. Рін потурбувався про це, коли втік».

— Нарешті! — Кеймон тицьнув їй мало не в обличчя коротким товстим пальцем. — Де ти була?

Вен не дозволила ненависті чи бунту з’явитися у своєму погляді. Вона просто опустила очі, даючи Кеймонові те, що він сподівався побачити. Були й інші способи виявити силу. Цю науку вона вивчила самотужки.

Кеймон щось прогарчав, а тоді здійняв руку й тильним боком долоні вдарив Вен по обличчю. Її відкинуло на оббиту дошками стіну, а щоку обпекло болем. Вен сповзла вниз, але знесла покарання мовчки. Це лише ще один синець. Вона досить сильна, щоб це витерпіти. Їй не вперше.

— Слухай-но, — просичав Кеймон. — Це дуже важлива робота. Варта не однієї тисячі скринців, варта в сотні разів більше за тебе. І я не хочу, щоб ти її спартачила. Утямила?

Вен кивнула.

Кеймон якусь хвилю пильно дивився на неї, його повне обличчя було червоним від люті. Нарешті, буркнувши щось сам до себе, він відвів погляд.

Його дратувало щось інше, щось серйозніше, ніж Вен. Може, Кеймон почув про повстання скаа, що сталося на півночі, за кілька днів дороги звідси. Провінційного лорда Темоса Трестінга, очевидно, убили, а його маєток спалили дощенту. Такі заворушення були несприятливі для справ: дворяни насторожувалися, ставали менш довірливими. А це своєю чергою могло значно зменшити Кеймонів прибуток.

«Йому треба хтось, щоб зігнати злість, — подумала дівчина. — Він завжди нервує перед справою».

Відчуваючи смак крові на губах, вона глянула на Кеймона. Мабуть, це здалося йому виявом зухвальства, бо він зиркнув на неї краєм ока, спохмурнів і здійняв руку, немов наміряючись ударити знову.

Вен закликала на допомогу свою «удачу».

Вона використала крихітну дрібку, решта їй була потрібна для роботи. Дівчина спрямувала «удачу» на Кеймона, заспокоюючи його. Ватажок банди завмер — він не помітив доторку Вен, але відчув його вплив. Якусь хвилю він стояв нерухомо, а тоді зітхнув, відвернувся й опустив руку.

Вен витерла губи. Кеймон перевальцем відійшов від неї. У дворянському вбранні він мав цілком переконливий вигляд. Такої дорогої одежі Вен іще не бачила: поверх білої сорочки — темно-зелений жилет із різьбленими золотими ґудзиками. Довгий — за останньою модою — чорний сюртук, і до пари йому — чорний капелюх. На пальцях зблискували каблучки, а в руці Кеймон тримав гарний дуельний ціпок. Він справді майстерно вдавав дворянина, у цьому небагато хто міг йому дорівнятися. Йому лишалося тільки опанувати свій гнів.

Приміщення, в якому вони перебували, справляло значно менше враження. Вен звелася на ноги, а Кеймон тим часом узявся гарикати на інших ватажан. Вони винайняли один із номерів на горішньому поверсі місцевого готелю. Не надто розкішний, але в цьому й полягала задумка. Кеймон мав грати роль такого собі лорда Жедю, провінційного дворянина, який потрапив у скрутне фінансове становище й прибув до Лютаделя, щоб зробити останню відчайдушну спробу укласти потрібний контракт.

Головну кімнату перетворили на щось подібне до приймальні: тут стояв великий письмовий стіл, за яким мав сидіти Кеймон, а на стінах висіли дешеві картини. Обабіч стола стояли двоє чоловіків, вбрані у лівреї. Вони мали виконувати роль Кеймонових лакеїв.

— Що за ґвалт? — заходячи до кімнати, запитав високий чоловік у простій сірій сорочці й штанах вільного крою. На поясі в нього висів тонкий меч.

Це був Терон, ватажок іншої банди. Саме йому належала ідея цієї афери. Він потребував когось, хто міг зіграти роль лорда Жедю, і тому взяв Кеймона спільником, адже всім було відомо, що той у цій справі — один із найкращих.

Кеймон підвів погляд.

— Гм? Ґвалт? Та ні, лише невеличка проблема з дисципліною. Не переймайся цим, Тероне.

До своїх слів Кеймон додав зневажливий помах руки. Недарма йому так добре вдавалися ролі аристократів — він мав достатньо пихи, щоб зіграти навіть когось із Великих домів.

Терон примружився. Вен здогадувалася, про що той думає. Либонь, він обмірковував, варто чи ні встромити ножа в гладку Кеймонову спину, щойно діло вигорить. Зрештою Терон відвів погляд від свого спільника й зиркнув на Вен.

— А це хто? — запитав він.

— З моєї ватаги, — відповів Кеймон.

— Я гадав, нам більше ніхто не потрібен.

— Вона нам потрібна. Не зважай на неї. Моя частина роботи нехай тебе не турбує.

Терон придивився до Вен, помітивши, певна річ, її розбиту губу. Дівчина відвела очі, але Теронів погляд затримався на ній, обмацуючи з голови до ніг. Вен мала на собі просту білу сорочку на ґудзиках і напівкомбінезон. Навряд чи вона була приваблива на вигляд: худорлява, з дитячим обличчям, вона видавалася навіть молодшою за свої шістнадцять. А проте є чоловіки, яким подобаються саме такі жінки.