Брендон Сандерсон – З-імли-народжені (страница 1)

Брендон Сандерсон

З-імли-народжені

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ БЕТ САНДЕРСОН,

яка читає фентезі довше,

ніж я живу на цьому світі,

і цілком заслуговує на онука,

такого самого божевільного, як вона.

ПРОЛОГ

Іноді мене турбує, що насправді я не той герой, за якого мене всі мають.

Мислителі запевняють, що час настав і бачено знамення, але мене досі беруть сумніви: чи не помилилися вони? Так багато людей залежать від мене. Вони кажуть, я нестиму на руках майбутнє всього світу.

Що вони подумали б, якби дізналися, що їхній оборонець — Герой Віків, їхній рятівник — сумнівається в собі? Можливо, вони анітрохи не здивувалися б. Певною мірою це непокоїть мене найбільше. Може, глибоко в душі вони теж сумніваються — так само, як я?

Коли дивляться на мене, кого вони бачать? Невже брехуна?

З неба сипав попіл.

Лорд Трестінг, насупившись, дивився в червонувато-брунатне полуденне небо, тимчасом як слуги метушливо кинулися наперед, розкладаючи парасолю над своїм господарем та його поважним гостем. Попелопади не були аж таким рідкісним явищем в Останній імперії, але Трестінг сподівався уникнути плям кіптяви на новому вбранні — сюртуці й червоному жилеті, які йому нещодавно привезли човном із Лютаделя. На щастя, вітру майже не було, тож парасоля мала б допомогти.

Трестінг разом із гостем стояли на невеличкій терасі на узвишші, звідки розгортався краєвид на лани. Сотні людей у коричневих робах під дощем із попелу обробляли поле. Рухи їхні були мляві й повільні, але чого ще чекати від скаа? Плантаційники були ледачі й працювали погано. Вони не скаржилися: знали, що їм нічого доброго з того не буде. Натомість, понуривши голови й апатично пересуваючи ноги, вони мовчки робили свою роботу. Часом свист канчука змушував їх пришвидшитися на якусь хвилю, але щойно наглядач проходив, вони поверталися до свого недбалого темпу.

Трестінг звернувся до чоловіка, що стояв поруч:

— Можна було б очікувати, — зауважив він, — що за тисячу років роботи в полі вони навчаться виконувати її трохи ефективніше.

Зобов’язувач обернувся, здійнявши брови, немовби прагнучи навмисне підкреслити найвиразнішу рису свого обличчя — вигадливе тату, що складним мереживом вкривало шкіру довкола очей. Татуювання було чимале й сягало аж чола й вилиць. Зобов’язувач був у чині повного прелана — далебі, важлива особа. Трестінг мав у своєму маєтку кількох особистих зобов’язувачів, але ті проти його гостя були лише дрібними чиновничками з кількома рисками довкола очей. Цей чоловік прибув із Лютаделя тим самим човном, який привіз Трестінгів новий одяг.

— Ви би подивилися на міських скаа, Трестінгу, — мовив зобов’язувач, знову звертаючи погляд на робітників. — Якщо порівнювати з лютадельськими, ці ваші — справжні трударі. Тут ви маєте над ними... гм... безпосередній контроль. Скількох, кажете, ви втрачаєте щомісяця?

— Ох, із пів десятка або й більше, — відповів Трестінг. — Хто гине після побоїв, хто — від виснаження.

— А втечі бувають?

— Ніколи! — вигукнув лорд. — Коли я тільки-тільки успадкував цю землю по батькові, у мене трапилися кілька втеч. Тоді я наказав стратити родини втікачів. Решта швидко згубила охоту втікати. Ніколи не розумів тих, хто не може дати ради своїм скаа. Як на мене, це бидло неважко контролювати — треба лише тримати їх у залізних шорах.

Зобов’язувач у сірому вбранні лише мовчки кивнув. Він видавався задоволеним — то було добре. Робітники насправді не були власністю Трестінга. Як і всі інші скаа, вони належали Панові Всевладарю, а Трестінг лише винаймав їх у свого Бога. Так само він платив за послуги Його зобов’язувачів.

Поважний гість скинув поглядом на свій кишеньковий годинник, а тоді звів очі на сонце. Попри попільний дощ, воно світило яскраво, палаючи блискучим багряно-червоним диском за димною чорнотою, що затягла височінь. Трестінг дістав хусточку й обтер чоло, радий тому затінку, який парасоля давала проти полуденної спеки.

— Дуже добре, Трестінгу, — мовив зобов’язувач. — Я передам вашу пропозицію лордові Венчеру, як ви просили. Мій звіт про ваше порядкування тут буде схвальний.

Трестінг полегшено відітхнув. Щоб засвідчити ділову чи будь-яку іншу угоду між дворянами, потрібен був зобов’язувач. Авжеж, за свідка міг стати й котрийсь із тих нижчих рангом чиновників, яких Трестінг тримав у себе на службі, але справити враження на особистого зобов’язувача Страффа Венчера — це багато значило.

Службовець обернувся до нього.

— Сьогодні по обіді я вирушаю каналошляхом назад.

— Так швидко? — запитав Трестінг. — Може, залишитеся хоч на вечерю?

— Ні, — відказав зобов’язувач. — Але є ще одне питання, яке я хотів би обговорити з вами. Я прибув не лише на доручення лорда Венчера, але й у справах Кантону інквізиції. Подейкують, ви полюбляєте розважатися з жінками скаа.

Трестінга всипало морозом.

Зобов’язувач усміхнувся — либонь, мав намір зменшити напругу, але поміщикові ця усмішка видалася моторошною.

— Не хвилюйтеся, Трестінгу, — мовив чиновник. — Якби ваші дії давали підстави до серйозних побоювань, то замість мене до вас прислали би сталевого інквізитора.

Трестінг поволі кивнув. Інквізитор. Він ніколи не бачив жодного з тих нелюдських створінь, але чув про них багато всякого.

— Я задоволений тим, що дізнався про ваше поводження із жінками скаа, — мовив зобов’язувач, знову оглядаючи лани. — Побачене й почуте тут свідчить, що ви завжди прибираєте за собою. Така людина, як ви, — здібна, успішна — далеко могла б піти в Лютаделі. Ще два-три роки, кілька вдалих торгових оборудок і — хтозна!

Чиновник відвернувся, і Трестінг усвідомив, що всміхається. Це не була обіцянка, і навіть не заохочення. Здебільшого зобов’язувачі виконували насамперед бюрократичні й засвідчувальні функції, і лише потім — священницькі, а проте чути таку похвалу з вуст служителя самого Пана Всевладаря... Трестінг знав, що декого з дворян зобов’язувані бентежили, а декого навіть дратували, але тої миті він ладен був розцілувати свого поважного гостя.

Поміщик знову поглянув на скаа, що мовчки працювали під криваво-червоним сонцем. Лапаті пластівці попелу ліниво кружляли в повітрі. Трестінг належав до провінційного дворянства, жив у себе на плантації і мріяв коли-небудь перебратися до Лютаделя. Він чував про тамтешні бали й раути, про пишноту вищого світу й про інтриги — і все це збуджувало його до краю.

«Треба буде сьогодні відсвяткувати», — подумав Трестінг. У чотирнадцятому бараці є одна юнка, яку він уже давно собі нагледів...

Поміщик усміхнувся знову. Ще два-три роки, сказав зобов’язувач. Але, може, Трестінг пришвидшить це, якщо працюватиме ще завзятіше? Останнім часом кількість його скаа зросла. Якщо натиснути на них сильніше, то, можливо, цього літа вдасться зібрати більший врожай і перевиконати контракт із лордом Венчером.

Трестінг кивнув, споглядаючи на юрбу лінивих скаа. Одні працювали мотиками, інші, повзаючи рачки, струшували попіл з молоденької прорості. Вони не ремствували. Ні на що не сподівалися. Вони навіть не наважувалися думати. Хіба могло бути інакше? Адже вони були скаа. Вони були...

Поміщик завмер, коли один з робітників ураз підвів голову й зустрівся з ним поглядом. В очах чоловіка палахнула іскра — ба ні, ціле вогнище — непокори. Трестінг ніколи ще не бачив такого виразу на обличчі скаа. Він мимоволі відступив назад, відчуваючи, як по спині бігають мурашки, тимчасом як дивний скаа, випроставшись, дивився йому просто в очі.

Й усміхався.

Трестінг відвів погляд.

— Курдоне! — гаркнув він.

Дебелий наглядач поквапливо вибіг на пагорок.

— Слухаюсь, пане!

Трестінг обернувся, вказуючи пальцем на...

Він насупився. Де ж стояв той скаа? Усі вони працювали з похиленими головами, усі були брудні від кіптяві й поту — годі відрізнити одне від одного. Трестінг завагався, шукаючи поглядом зухвальця. Йому здалося, він упізнав місце, але тепер там нікого не було.

Але ж ні. Цього не могло бути. Той чоловік не міг так швидко щезнути. Куди він подівся б? Він мусить бути десь тут — працює, похиливши голову належним чином. Однак ту хвилю показної непокори пробачити не можна.

— Пане? — перепитав Курдон.

Зобов’язувач стояв поруч, зацікавлено спостерігаючи. Не слід йому знати, що один зі скаа поводив себе так нахабно.

— Попрацюй більше з тими робітниками на південній ділянці, — наказав Трестінг, вказуючи рукою. — Я бачу, вони занадто лінуються, навіть як на скаа. Почастуй кількох канчуком.

Курдон стенув плечима, одначе кивнув на знак згоди. Не надто вагома причина для прочуханки, але, зрештою, йому й не потрібна була вагома причина, щоб відчухрати когось із робітників.

Вони ж, урешті-решт, були тільки скаа.

Келсьє чув багато всякого.

Він чув розповіді про прадавні часи, коли сонце не було червоним. Про часи, коли небо не затягувала завіса з диму й попелу, коли рослинам не треба було боротися за життя, а скаа не були рабами. Про часи до Пана Всевладаря. Але пам’ять про ті дні вже майже стерлася. Навіть перекази про них ставали дедалі плутанішими.

Келсьє дивився на сонце, стежачи очима за велетенським червоним кружалом, що поволі повзло до західного небокраю. Тривалий час він стояв мовчки, сам-один посеред порожнього поля. Робочий день скінчився, усіх скаа загнали до бараків. Невдовзі мала прийти імла.