Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 46)

Відразу після цього вона отримала звістку. До палацу був скликаний конклав найвпливовіших співунів. Очікувалося, що Венлі, як Голос, прибуде швидко і самостійно, оскільки Лешві скористається входом зверху, призначеним для шанай-ім.

Венлі на ходу намагалася заспокоїтися, зосередившись на прекрасній споруді палацу. Вона шкодувала, що жила в той час, коли така архітектура була звичною справою. Уявляла собі цілі міста, що складаються з цих нескінченних арок, таких небезпечних, але таких красивих. Як у світі природи.

«Це ми зробили, — подумала вона. — Коли Ешонай уперше повернулася із земель людей, вона з благоговінням розповідала про великі творіння людства. Але ми теж створювали щось подібне. Ми мали міста. Мистецтво. Культуру».

Перебудова палацу здійснювалася під наглядом кількох представників різновиду високих гнучких Сплавлених, яких називали фаннан-ім, тобто Ті, хто зазнав змін. Хоча всі Сплавлені були навчені як воїни, багато хто володів також іншими навичками. Деякі були інженерами, вченими, архітекторами. Вона подумала, що, можливо, всі ті колись були солдатами, перш ніж отримали безсмертя, проте вони мали дуже багато часу для розвитку.

Як це — прожити стільки життів? Така мудрість і такі здібності! Побачене пробуджувало емоції. Не просто Благоговіння, а Жагу. Чи з’явилися нові Сплавлені? Чи міг хтось, як вона, прагнути до такого безсмертя?

Тембр пульсувала всередині неї із попередженням, і Венлі зі значним зусиллям придушила цей потяг. Це виявилось непросто. Можливо, як Приборкувачка сплесків, вона могла бути безкорисливою від природи. Благородною від природи. Як Ешонай.

Венлі не мала жодної з цих властивостей. Вона глибоко в душі все ще сумувала за шляхом, який колись уявляла, — бути благословенною Сплавленими за те, що відкрила шлях до їхнього повернення, й обсипаною почестями за те, що першою серед свого народу прислухалася до спренів спустошення. Та, хто приносить Вічновій. Хіба вона не повинна стати королевою свого народу у вдячність за свої діяння?

Тембр видала ще одне попередження, цього разу заспокійливе. Одіозум ніколи не надав би їй таких почестей — і тут Венлі обдурили. Її пожадливість призвела до великого болю та руйнування. Потрібен був спосіб збалансувати свій спадок та цілі. Вона твердо вирішила уникнути правління Сплавлених, але це не означало, що вона хоче відмовитися від культури співунів. Дійсно, що більше вона дізнавалася про співунів давніх часів, то ще більше їй хотілося знати про них.

Вона дісталася до верху сходів і пройшла повз двох фаннан-ім — Змінених, з гнучкими семифутовими тілами та копицями волосся, які росли тільки на самих маківках їхніх голів, спадаючи довкола панцира, що покривав решту черепа. Цих двох не було серед тих, хто будував палац, тож вони сиділи з відсутніми поглядами. Тембр пульсувала у Ритмі згуби. Вони пішли. Як і в багатьох Сплавлених, їхній розум був зруйнований, бо зазнав нескінченного циклу смертей і перероджень.

Можливо, не варто заздрити їхньому безсмертю.

Внутрішній передпокій палацу перебудували — з’явилися широкі сходи. Стіни знесли, а десятки кімнат об’єднали. У великих кімнатах не зачиняли вікна під час бур, а просто згортали килими.

Венлі піднялася на п’ятий поверх та увійшла до кімнати у вершині вежі, прибудованої архітекторами Сплавлених. Велика й циліндрична, вона стала центром корони на верхівці палацу. Це місце було домом Дев’ятьох — вождів Сплавлених.

Інші Голоси теж збиралися тут. Їх було близько тридцяти. Венлі гадала, що їх налічуватиметься приблизно сотня, щойно всі Сплавлені прокинуться. Ця кімната не вмістила б стільки Голосів, навіть якби вони вишикувалися пліч-о-пліч. Хай там що, але народу побільшало в міру того, як кожен Голос займав місце перед своїм господарем.

Лешві зависла за кілька футів від землі поруч із іншими Небесними, і Венлі поспішила до неї. Вона підняла очі, і Лешві кивнула, тому Венлі стукнула руків’ям свого ціпка по каменю, демонструючи, що її господиня готова.

Дев’ятеро, звичайно, були там. Вони не могли піти звідси, бо їх поховали в камені.

Дев’ять колон прикрашали центр зали, підносячись до стелі по колу. Каменю надали форму за допомогою Душезаклинача — а Дев’ятеро перебували всередині. Вони жили тут, назавжди злиті з колонами. І знову в конструкції відчувалася органічність, наче колони виросли самі, як дерева, навколо Дев’ятьох.

Колони згиналися і звужувалися, зменшуючись і вростаючи в груди Дев’ятьох, але оминали їхні голови й верхню частину покритих панциром плечей. У більшості з них принаймні одна рука залишалася вільною. Дев’ятеро стояли обличчям усередину кола, спинами до стін. Це дивне поховання здавалося неприємним, чужорідним. Нудотним. Це надавало Дев’ятьом відчуття сталості, підкреслюючи їхню безсмертну природу. Колони ніби говорили: «Вони старші за каміння. Вони прожили тут досить довго, щоб скеля виросла над ними, як крем, що заповнює руїни загиблого міста».

Венлі не могла не захоплюватися їхньою відданістю; бути отак замкненими нерухомо, мабуть, дуже болісно. Дев’ятеро не їли, споживаючи лише світло Одіозума. Звичайно, це поховання не пішло на користь їхньому розуму.

Хоча... якби вони дійсно хотіли покинути свою в’язницю, то могли б просто вбити себе. Сплавлений також може звільнити свою душу від тіла, відправивши її на пошуки іншого носія. Справді, люди намагалися ув’язнити Сплавлених, думаючи так перемогти їх, але виявилося, що це марно.

Тож Дев’ятеро могли б піти звідси, якби захотіли. За такого погляду ці могили були жахливим марнотратством, бо кінцеву ціну за цю виставу заплатили не Дев’ятеро, а бідні співуни, яких вони вбили, щоб отримати собі тіла.

Дев’ятеро, мабуть, порахували стукіт ціпків об землю, бо одночасно підняли голови, щойно останній великий лорд опинився на місці. Венлі поглянула на Лешві, яка тихо наспівувала в Ритмі страждання. Це був новий ритм, аналог Тривоги.

— Що відбувається? — прошепотіла Венлі в Ритмі жаги. — Як це стосується нових Сплавлених, які прокинулися?

— Дивись, — прошепотіла їй Лешві. — Але будь обережна. Пам’ятай, що та сила, якою я володію зовні, тут — лише вогник від свічки.

Як для великої леді, Лешві мала невисокий ранг. Польовий командир, але все одно лише солдат. Вона була одночасно і вершками серед невпливових, і осадом між впливовими. І завжди була обережна, дотримуючись цієї межі.

Дев’ятеро дружно загули, потім заспівали в унісон — пісню і ритм, яких Венлі ніколи не чула. Від них по тілу виступили сироти, особливо коли вона усвідомила, що не може зрозуміти слова. Вона відчувала, що близька до розуміння — воно було майже в межах досяжності, — проте її сили, здавалося, згасали від цієї пісні. Нібито... якби вона могла зрозуміти, її розум не впорався б зі значенням тих слів.

Вона була абсолютно впевнена, що могли означати ці слова. Одіозум, бог співунів, спостерігав за цим конклавом. Вона знала його дотики, його сморід. Він забороняв будь-якому з Голосів перекладати цю пісню.

Пісня затихла, і в кімнаті запанувала тиша.

— Ми хотіли б почути звіт, — нарешті сказав один із Дев’ятьох. Венлі не розібрала, хто саме, оскільки всі вони стояли обличчями одне до одного. — Звіт з перших рук про те, що трапилося під час нещодавнього зіткнення в Північній Авендлі.

Авендла — так вони називали землі Алеткару; сили Венлі дозволили миттєво розпізнати значення цього слова. Земля Другого наступу. Однак на цьому її здібності закінчувалися, тож вона не змогла відповісти на ще цікавіше питання: чому вони так називали ці землі?

Лешві замугикала, тому Венлі зробила крок уперед і двічі стукнула своїм ціпком об підлогу, потім вклонилася, опустивши голову.

Лешві піднялася позаду неї, шарудячи одягом.

— Я попрошу Зандіеля надати ескізи. Великий людський корабель летів сам по собі, не використовуючи жодних самоцвітів, які ми могли б побачити. Хоча, безсумнівно, вони там вбудовані десь усередині.

— Він летів за допомогою Викиду, — сказав один із Дев’ятьох. — Робота Вітробігунів.

— Ні, — відказала Лешві. — Він не мав такого вигляду і не давав такого відчуття. Це просто пристрій, машина, створена їхніми фабріалірами.

Дев’ятеро заспівали разом, і їхня чужа пісня змусила Тембр, яка сиділа всередині Венлі, затремтіти й нервово запульсувати.

— Нас занадто довго не було в цьому світі, — сказав один із Дев’ятьох. — Це дозволило людям плодитися та поширюватися, наче інфекція, що набирає силу. Вони створюють пристрої, про які ми ніколи не знали.

— Ми перебуваємо далеко позаду них, а не попереду, — сказав інший із Дев’ятьох. — Це дуже небезпечна позиція для ведення бою.

— Ні, — сказав третій. — Вони досягли великих успіхів у розумінні того, як захоплювати спренів, але мало що знають про узи, силу обітниць, природу тонів цього світу. Вони крєм’ячки, що будують гніздо в тіні великого храму. Пишаються тим, що зробили, але не можуть осягнути красу навколишнього світу.— І все ж, — продовжив перший.

 — І все ж ми не змогли б створити такий літальний пристрій, який є у них.

— А навіщо нам таке створювати? У нас же є шанай-ім!

Венлі залишилася зігнутою, поклавши руку на ціпок. Довго тримати таку позу ставало незручно, але вона не сміла скаржитися. Опинившись настільки близько до важливих подій, наскільки це можливо для смертної, Венлі була впевнена, що зможе застосувати ці знання з певною користю. Дев’ятеро говорили для тих, хто їх слухав. Вони могли б спокійно розмовляти між собою, але ці зустрічі були призначені для глядачів.