Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 30)

Вітробігуни стверджували, що летіти вперед ногами — дурість, тому відмовлялися від цього попри очевидну доречність. Здавалося, що вони ліплять повітря навколо себе і захищають свої обличчя від найсильніших поривів вітру. Далінар, однак, не мав такого захисту. Він летів у строю, підтримуваний у повітрі Вітробігуном, і надів маску із захисними окулярами, щоб не відморозити свого самовдоволеного носа.

Навані зробила вибір на користь комфортнішого пересування. Її «кімната» являла собою дерев’яну сферу, розраховану на одну людину, — витягнуту й звужену на обох кінцях для кращого обтікання повітрям. Вітробігун заряджав цей простий транспортний засіб, а потім Кидав у небо. Так Навані могла комфортно летіти й займатися дослідницькою роботою під час тривалих подорожей.

Далінар стверджував, що йому сподобалося відчуття вітру в обличчя, але Навані підозрювала, що він вважав її транспортний засіб занадто схожим на летючий паланкін. Жіночий транспорт. Можна припустити, що, вирішивши навчитися читати, Далінар більше не турбуватиметься про традиційно чоловіче чи жіноче. Але чоловіче его іноді бувало таким же складним, як і найбільш хитромудрий фабріал.

Вона всміхнулася, дивлячись на його маску і три шари одягу. Поруч час від часу пролітали прудкі розвідники, одягнені в синю форму. Далінар нагадував чала, що опинився серед зграї небесних мурен і з усіх сил удавав, що вписався в неї.

Вона любила цього чала. Любила його впертість, турботу, з якою він приймав кожне рішення. Те, як він думав з напруженою пристрастю. Далінар Холін нічого не робив наполовину. Коли він щось задумував, то викладався наповну, і треба було молитися Всемогутньому, щоб упоратися з ним.

Навані поглянула на годинник. Така подорож, від Алеткару до Розколотих рівнин, все ще тривала близько шести годин, і це з потрійним Викидом і силою Далінара, щоб забезпечити Буресвітло.

На щастя, вони наближалися до точки призначення, і вона побачила Розколоті рівнини попереду. Її інженери не сиділи без діла: протягом останнього року вони побудували міцні постійні мости, що з’єднували багато відповідних плато. Вони відчайдушно потребували можливості обробляти землі цього регіону для постачання в Урітіру, а для цього треба співпрацювати з Йалай Садеас та її повстанцями. Навані сподівалася скоро почути хороші новини від Прядильників світла і їхньої місії до...

Помітивши щось дивне, вона подивилася вбік. Стіна поряд відбивала слабкий відблиск червоного кольору. Він то яскравішав, то стухав, як вогник телестилю.

Навані одразу ж запанікувала. Невже вона якось активувала дивний фабріал? Якщо сили Вітробігунів зникнуть, вона впаде донизу, як камінь. Її серце завмерло, а дихання перехопило.

Вона не почала падати, і... світло йшло не відливного фабріала. Вона відхилилася, а потім заглянула під стіл. Там, приліплений знизу якимось воском, був крихітний рубін. Ні, половинка рубіна.

«Частина телестилю», — подумала вона, зриваючи його нігтем.

Навані тримала його між пальцями й розглядала рівномірне пульсівне світло. Так, це був рубін з телестилю: вставлений у телестиль, він з’єднував її з власником іншої половини каменя, дозволяючи їм спілкуватися. Камінь явно приліпили тут, щоб вона його знайшла. Але хто ж вчинив так підступно?

Вітробігуни почали опускати її транспортний засіб недалеко від центру Розколотих рівнин, і миготливе світло ще більше її хвилювало. Телестиль не працював у рухомому транспортному засобі, але коли вони приземлилися, Навані знайшла ще один телестиль у своїх речах. Вона вставила новий рубін і поклала папірець, перш ніж хтось встиг зазирнути до неї.

Вона повернула рубін — з нетерпінням чекала, що ж хотів повідомити незнайомець.

«Ти повинна припинити те, що робиш, — написав стиль дрібним, майже нерозбірливим алетійським жіночим письмом. — Негайно».

Співрозмовник чекав відповіді.

Яке дивне повідомлення. Навані перевернула рубін і написала свою відповідь, яка копіювалася для того, хто мав іншу половинку рубіна. «Я не розумію, що ви маєте на увазі, — написала вона. — Хто ви? Не вірю, що роблю щось, що слід припинити. Можливо, ви не знаєте, кому пишете. Чи цей телестиль помістили не туди?»

Навані поставила телестиль у положення для відповіді, потім повернула рубін. Коли прибрала руку, стиль залишився в тому ж положенні на папері, вертикально. Потім почав рухатися самостійно, керований невидимою людиною на іншому кінці.

«Я знаю, хто ти. Ти чудовисько, Навані Холін. Ти заподіяла більше болю, ніж будь-яка жива людина».

Вона схилила голову набік. Що це таке, заради Рошару?

«Я більше не можу на це дивитися, — телестиль продовжив. — Мені слід тебе зупинити».

Це божевільна жінка писала іншим телестилем? Рубін почав блимати, вказуючи, що співрозмовник чекає відповіді.

«Тоді, — написала Навані, — чому ви не пояснюєте, що я маю припинити, на вашу думку? Крім того, ви не назвали свого імені». Відповідь прийшла швидко, написана ніби шаленою рукою. «Ти захоплюєш спренів. Ув’язнюєш їх. Сотні з них. Ти повинна зупинитися. Зупинися, або будуть наслідки».

Спрени? Фабріали? Ця жінка не могла навсправжки турбуватися через таку просту річ, чи не так? Що буде далі? Скарги через чалів, які тягають вози?

«Я розмовляла з розумними спренами, — написала Навані, — такими як ті, що зв’язані з Променистими. Вони погоджуються з тим, що спрени, яких ми використовуємо для наших фабріалів, не є людьми, а так само нерозумні, як тварини. Їм може не подобатися ідея того, що ми робимо, але вони не вважають це жахливим. Навіть спрени честі з цим погоджуються».

«Спренам честі не можна довіряти, — написав телестиль. — Більше не можна. Ти повинна припинити створювати цей новий вид фабріала. Я змушу тебе зупинитися. Це попередження».

Телестиль зупинився, і, попри всі спроби, Навані не змогла отримати жодних подальших відповідей від таємничої жінки чи подвижника, який писав їй.

Вітробігунів з Урітіру викликали на один з бойових фронтів для повітряної підтримки, і Каладін усе ще був зайнятий своєю невеликою справою в Алеткарі. Тож зрештою Шаллан та її команді довелося їхати до Нарака складним шляхом. На щастя, «складний шлях» зараз був не надто поганий. З постійними мостами й прямою дорогою, підтримуваною солдатами, подорож, яка колись займала дні, була скорочена до декількох годин.

На першому головному укріпленому плато, де Далінар тримав постійні війська для спостереження за військовими таборами, Шаллан Адолін змогли передати полонених разом з інструкціями, щоб їх повезли до Нарака для допиту. Адолін і Шаллан замовили карету, а решта військ мала повертатися повільніше.

Шаллан гаяла час, дивлячись у вікно карети, слухаючи тупотіння коней і спостерігаючи за розколотим краєвидом плато і прірв. Колись через цю місцевість було так важко пройти. Тепер вона їхала в розкішній кареті, проте вважала, що це все одно незручно порівняно з польотом з Вітробігуном. А що, як Навані колись зробить свої летючі пристрої більш ефективними? Чи стане тоді політ із Вітробігуном незручним?

Адолін присунувся ближче, і вона відчула його тепло. Заплющила очі й немов злилася з чоловіком, вдихала його, наче відчула, як його душа торкається її душі.— Слухай, — сказав він, — усе не так і погано. Справді. Батько знав, що цей план може привести до сутички. Якби Йалай воліла спокійно правити військовими таборами, ми б дали їй спокій. Але не можна ігнорувати того, хто сидів на нашому задньому дворі та збирав армію, щоб нас скинути.

Шаллан кивнула.

— Ти турбуєшся про інше, чи не так? — запитав Адолін.

— Ні. Не зовсім.

Вона обернулася і притислася обличчям до його грудей. Адолін зняв куртку, а сорочка під нею нагадувала Шаллан, як він повертався до їхніх покоїв після тренування. Він завжди одразу ж хотів піти митися, а вона... ну, вона рідко йому це дозволяла. Принаймні доки не отримає від нього бажаного.

Пара деякий час їхала мовчки, а Шаллан пригорталася до нього.

— Ти ніколи не наполягаєш, — зрештою сказала вона. — Хоча знаєш, що я маю від тебе секрети.

— Ти все одно колись їх розкажеш.

Вона міцно схопила його сорочку пальцями:

— І все одно тебе це непокоїть, правда?

Спочатку Адолін не відповідав, що відрізнялося від його звичайних веселих запевнень.

— Угу, — зрештою сказав він. — А хіба не повинно? Я довіряю тобі, Шаллан. Але іноді... Цікаво, чи можна довіряти всім трьом із вас. Особливо Вейл.

— Вона намагається захистити мене по-своєму.

— А що, як вона зробить те, чого ні ти, ні я не хочемо? Ну от вступить... з кимось у тілесний зв’язок.

— Про це не хвилюйся, — відказала Шаллан. — Обіцяю, і вона теж пообіцяє, якщо попросиш. У мене з нею порозуміння. Я не хвилююся за нас із тобою, Адоліне.

— Тоді через що ти хвилюєшся?

Вона притислася до нього і не могла стримати уяви. Що б він зробив, якби знав її справжню? Якби знав про все, що вона насправді робила.

І мова не тільки про нього. Що, як Фрактал дізнається? Далінар? Її агенти?

Вони б покинули її, і її життя стало б пусткою. Вона залишилася б одна, як і заслуговувала. Через правду, яку приховувала, все її життя стало брехнею. Шаллан, яку вони всі добре знали, була найфальшивішою маскою з усіх. «Ні, — сказала Промениста. — Ти можеш подивитися цьому в очі. Ти можеш боротися з цим. Ти уявляєш тільки найгірший можливий результат».