Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 287)

— Ми не перестанемо сумувати за ним, правда? — тихо запитала вона.

— Ні. Але все добре. Доки ми пам’ятаємо ті миті, які в нас були.

— Не можу повірити, що ти сприймаєш усе це краще, ніж я.

— Ти ж наче сказала, що вже приходиш до тями.

— Так. Але досі боляче.

Після відновлення вежі вона майже повернула свої можливості. Дещо з того, що відчувала, було немов у мороці через те, що зробила Рабоніель.

А дещо й ні.

— Ми могли б запитати Далінара, — сказав Каладін. — Можливо, з тобою щось не так. Щось з узами чи щось неприродне.

— Він не знайде нічого. Я просто... жива. І це частина життя. Тож я вдячна, навіть якщо дещо в житті смердить.

Каладін кивнув.

— Дійсно смердить, — промовила Сил, а потім додала для певності: — Смердить, як людина після... як давно ти не мився?

Він усміхнувся, і вони вдвох залишилися там, дивлячись на Тефта. Каладін не знав, чи вірить він у Всемогутнього, чи в Ідилічні покої, чи в те, що люди живуть після смерті. Так, він бачив щось у видінні. Але Далінар бачив багато мертвих людей у своїх видіннях, і це не означало, що вони досі десь живуть. Він не знав, навіщо Тіен віддав йому дерев’яну конячку, ніби щоб довести, що видіння було реальним, адже воно тут же зникло.

Це, здавалося, означало, що розум Каладіна вигадав цю зустріч. Але це не заважало відчувати, що він досяг чогось важливого. Скинув із себе важкий тягар. Біль не минув, але більша частина сорому... він залишив її позаду.

Зрештою Каладін підвівся й обійняв статую Тефта. Потім витер очі й кивнув Сил.

Їм потрібно продовжувати рухатися вперед. І це вимагало від нього рішення: що робити із собою тепер, коли криза минула.

З кожним разом Тараванджіан усе більше опановував свої сили.

Сила формувала його, а тим часом він приборкував її. Тараванджіан ступив на край нескінченності, вивчаючи нескінченні можливості, ніби вони були мільйоном сонць, що сходять. Він стояв на березі вічного океану. Це було чудово. До нього підійшла жінка. Він упізнав її густе волосся, чорне, з тугими кучериками, а також живе кругле обличчя й темну шкіру. Вона мала й іншу подобу. Багато подоб, але одна — глибша й правдивіша за інші.

— Тепер ти розумієш? — запитала в нього.

— Тобі потрібен був хтось, хто міг би спокусити саму силу, відповів Тараванджіан. Його світло сяяло, як золото. Але й хтось, хто міг би її контролювати. Я просив можливості врятувати світ. Гадав, що для цього треба розум, але пізніше задумався, чи не потрібна здатність відчувати. Зрештою, необхідне і те, і інше. Ти готувала мене до цього.

— Сила Одіозума — найнебезпечніша з шістнадцяти. Вона керувала Райзом, змушуючи його руйнувати. Вона керуватиме й тобою, якщо ти дозволиш.

— Припускаю, вони показали тобі таку можливість, — сказав Тараванджіан, дивлячись у нескінченність. — Але все зовсім не так... точно, як я собі уявляв. Сила показує те, що може статися, але не показує серця тих, хто здійснює щось. Як ти наважилася спробувати таке? Звідки ти знала, що я витримаю цей виклик?

— А я не знала. Не могла знати. Ти рухався в цьому напрямку, і все, що я могла зробити, — це сподіватися, що якщо тобі вдасться, мій дар спрацює. Сподіватися, що я перетворила тебе на людину, яка зможе з честю нести цю силу.

Така сила. Така неймовірна сила. Тараванджіан вдивлявся в нескінченність. Він хотів урятувати своє місто, і йому це вдалося. Після цього він хотів урятувати Рошар. Він зможе зробити це зараз. Зможе закінчити цю війну. Буря забери, договір Далінара й Одіозума — який так само надійно зв’язував Тараванджіана — вже зробив це.

Але... крім того, що з усім космером? Він ще не бачив так далеко. Можливо, зрештою зможе. Проте він знав про плани свого попередника і мав доступ до деяких його знань. Тож Тараванджіан знав, що в космері зараз хаос. Ним правлять дурні. Під керівництвом зламаних богів.

Потрібно так багато зробити. Він перебрав попередні плани Одіозума й побачив усі їхні недоліки. Як він дозволив втягнути себе в цю угоду з Далінаром? Як він дозволив собі так сильно покладатися на поєдинок захисників? Невже він не знав? Шлях до перемоги полягав у тому, щоб переконатися, що, незалежно від результату, залишишся задоволеним. Одіозум ніколи не повинен був укладати угоду, яку він не міг повністю контролювати.

«Це все ще можна зробити, — зрозумів Тараванджіан, побачивши можливості — такі витончені, — які його попередник упустив. — Так... Далінар підготувався.... до поразки. Я зможу його перемогти».

— Тараванджіане, — сказала Культивація, простягаючи йому руку. — Ходімо. Дозволь мені навчити тебе того, що тобі дано. Я розумію, що сила величезна, але ти зможеш її контролювати. Ти зможеш зробити це краще, ніж коли-небудь робив Райз.

Він усміхнувся і взяв її за руку. У глибині душі торжествував.

«О, чудове створіння, — подумав він. — Ти навіть не уявляєш, що накоїла».

Він нарешті звільнився від слабкості тіла та положення, які завжди його контролювали та обмежували. Нарешті він отримав свободу робити те, що бажав.

І тепер Тараванджіан збирався врятувати їх усіх.

115

Духівниця

Так, я з нетерпінням чекаю, коли зможу правити людьми.

Шаллан сиділа при свічках і тихо писала в блокноті. Адолін підсунув стілець до неї.

— Вона має кращий вигляд, ніж тоді, коли я побачив її на базарі, — сказав він. — Але я не знаю, Шаллан.

Шаллан відклала перо, потім узяла його за руки й глянула в бік, де — у їхній маленькій кімнаті в Міцній Цілісності — на стільці сиділа її перша спренка, а Фрактал стояв поруч і наспівував. Чи випрямилися м’які волокна її голови-візерунка?

У розмові з Фракталом вони вирішили вибрати алетійське ім’я для попередньої спренки-криптички Шаллан. Таке, що найкраще відповідало б значенню гліфа, який нагадував її індивідуальний візерунок.

— Духівниця справді має кращий вигляд, Адоліне, — сказала Шаллан. — Дякую за те, що поговорив з нею.

Мая сиділа на підлозі, схрестивши ноги, наче в позі воїна. Вона не відновилася повністю, але їй стало краще. І хоч вона й досі говорила небагато, Шаллан сумнівалася, що багато істот — людей чи спренів — коли-небудь говорили такі цінні слова, як Мая на суді. За допомогою простої логіки можна було сказати, що Мая — один із найкращих ораторів, які будь-коли існували. Якщо не збираєшся говорити багато, тоді можна зробити так, щоб те, що говориш, мало значення.

Це дало їм надію, що те, що Шаллан зробила із Духівницею, також можна виправити.

— Я спробую пояснити все, що ми з Маєю зробили, — сказав Адолін, коли десь поруч задзвонили дзвони спренів честі. — Але насправді не думаю, що хтось із нас це знає. І я не зовсім фахівець у всьому цьому.

— Враховуючи останні події? Я вважаю, що ти єдиний фахівець, — Шаллан протягнула руки й обхопила його обличчя долонями. — Дякую, Адоліне.

— За що?

— За те, що ти — це ти. Вибач, що приховувала таємниці.

— Ти ж мені все розказала. Нарешті. — Він кивнув у бік невикористаного ножа із самоцвітом, який лежав біля її розгорнутого блокнота скраю столу. Куб, який надіслав Мрейз, лежав з іншого боку. — Дзвони дзвонять. Уже час?

Шаллан прибрала руку й сіла за стіл. Адолін замовк, чекаючи та спостерігаючи, як Шаллан підіймає верхню грань куба Мрейза. За допомогою Келека вони відкрили куб, не пошкодивши того, що було всередині, — спренку у формі сяйнистої кулі світла з дивним символом у центрі. Ніхто тут не впізнав цього різновиду спренів, але Дотепник назвав його сеоном.

— З тобою все гаразд, Алей? — запитала Шаллан.

— Так, — прошепотіла спренка.

— Можеш вийти з куба. Тобі більше не потрібно там жити.

— Мені... потрібно залишитися. Я не повинна розмовляти. З тобою. З будь-ким.

Шаллан глянула на Адоліна. Дивна спренка противилася спробам звільнити її. Вона поводилася... як ображена дитина.

«Ще один у списку злочинів Мрейза», — подумала Промениста.

«Згодна», — відповіла Шаллан.

Промениста залишилася. Вони погодилися, що як тільки знайдуть правильний шлях, вона зрештою буде поглинена, як і Вейл. Наразі рани Шаллан були ще свіжі. Фактично кровоточили. Але те, що вона зробила, нарешті дозволило їй почати зцілюватися. І вона знала, чому Фрактал завжди був такий упевнений, що вона вб’є його. І чому він повівся, як щойно зв’язаний узами спрен, коли вона почала помічати його на кораблі з Ясною. Проста відповідь була правильною. Він справді нещодавно зв’язався узами.

І в Шаллан був не один Сколкозброєць, а два.

У неї ще залишалися запитання. Події в її минулому досі не повністю складалися в єдине ціле, хоча її пам’ять більше не була така подірявлена. Вони багато чого не розуміли. Наприклад, вона була впевнена, що протягом років між убивством Духівниці та узами з Фракталом її сили все ще функціонували, але обмежено.

Дещо з цього, як сказав Келек, було пов’язане з природою мертвооких. До Ренегатства їх узагалі не існувало. Келек вважав, що саме тому Мрейз полює на нього. Його цікавило щось, пов’язане з падінням співунів і Променистих лицарів дуже давно, а також з ув’язненням певного спрена.

— Спренко, зв’яжися з Мрейзом, будь ласка, — прошепотіла вона світловій кулі. — Уже час.

Світлова куля злетіла в повітря, а далі все відбулося за мить. Куля змінилася, утворивши образ обличчя Мрейза, і те заговорило з нею його голосом:

— Маленький ножику, сподіваюся, що все зроблено?