Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 285)

Потім вирушила наводити ладу хаосі вежі, що раптово звільнилася від ворогів.

Тараванджіан прокинувся пізно вдень. Він ледве пам’ятав, як заснув. Він ледве... міг...

Ледве міг думати.

Він знову був дурний. Дурніший, ніж будь-коли раніше.

Це змусило його заплакати. Дурний плач. Він усе плакав і плакав, переповнений почуттями, оточений спренами сорому. Відчуттям невдачі. Злістю на самого себе. Він лежав, доки голод не змусив його встати.

Думки були схожі на крем. Густий. Повільно стікаючий. Спотикаючись, він підійшов до вікна, де йому залишили кошик з їжею. Тремтячи, схопив кошик, плачучи від голоду. Голод здавався таким сильним. Бурекляття, він приваблював так багато спренів, коли був дурним.

Він сидів біля свого штучного вогнища і відчайдушно прагнув, щоб Далінар опинився зараз поруч з ним. Як це було б чудово! Мати друга. Справжнього друга, який би розумів його. Він здригнувся від цієї думки й почав ритися в кошику.

Тараванджіан зупинився, натрапивши на записку. Написана Ренаріном Холіном, скріплена його печаткою. Тараванджіан вимовив уголос кожен гліф. Пройшла ціла вічність, доки він, привабивши спренів зосередження, немов брижі в повітрі, розібрав, що там написано.

Два слова. «Мені шкода». До записки були додані два самоцвіти, які яскраво світилися. Що це?

«Мені шкода». Навіщо це писати? Що ж побачив хлопчина? Він знав, що його передбаченню майбутнього не можна довіряти. Інші спрени розбіглися, і тільки спрени страху крутилися біля нього, поки він читав ці слова. Йому потрібно кудись сховатися! Він зліз зі стільця і відповз у куток.

Тремтів, доки не відчув, що занадто зголоднів. Він підповз до столу й почав гризти корж з кошика. Потім якесь фіолетове азірське овочеве пюре, яке їв руками. Воно здалося таким смачним. Чи їв ще коли-небудь щось таке ж чудове? Він заплакав.

Самоцвіти продовжували світитися. Великі. І в них щось рухалося. Хіба... хіба йому не казали остерігатися подібного?

У небі загуркотів грім, і Тараванджіан підняв голову. Це Вічновій? Ні. Ні, це просто великобуря. Він і не припускав, що вона прийде сьогодні. Від грому затряслися віконниці, і він впустив хліб на підлогу. Знову сховався в кутку з грудками тремтячих спренів страху.

Грім звучав сердито.

«Він знає, — подумав Тараванджіан. — Ворог знає, що я зробив». Ні. Ні, це не та буря.

Йому потрібен спосіб викликати Одіозума. Ці самоцвіти. Ось для чого вони потрібні!

Це повинно статися сьогодні.

Сьогодні він помре. Сьогодні все закінчиться.

Двері в його хатину з гуркотом відчинилися, зірвавшись із завіс. Охоронці на вулиці відсахнулися від фігури, силует якої вимальовувався на тлі темного неба. Буря вже майже почалася.

І разом з нею прийшов Сет.

Тараванджіан з жахом ахнув, бо це була не та смерть, яку він передбачав. Він так довго чекав того чудового дня, коли знову стане надзвичайно розумним. Він ніколи не замислювався про протилежне. Про день, коли він буде сповнений почуттів. День, коли думки не ворушитимуться в його мозку, а спрени роїтимуться навколо, жадібно харчуючись його пристрастями.

Сет стояв спокійно, його ілюзія зникла, лиса голова — свіжовиголена — відбивала світло сфер, що висипалися з кошика.

— Як ти дізнався? — нарешті запитав шинієць. — І як давно ти про це знаєш?

— З-знаю? — насилу вимовив Тараванджіан, відповзаючи вбік від спренів страху.

— Про мого батька, — сказав Сет.

Тараванджіан кліпнув. Він ледве розумів слова — настільки дурним став зараз. Почуття боролися всередині нього. Жах. Полегшення від того, що все це скоро закінчиться.

— Звідки ти дізнався, що мій батько мертвий? — зажадав відповіді Сет, заходячи в кімнату. — Звідки ти дізнався, що Ішар повернув собі меч? Звідки?

Сет більше не носив білого — він переодягнувся в алетійську військову форму. Чому? А, маскування. Так.

На боці в нього висів той жахливий меч. Він був занадто великий. Кінчик піхов волочився по дерев’яній підлозі.

Тараванджіан притиснувся до стіни, намагаючись підібрати потрібні слова:

— Сет. Меч. Ти повинен...

— Я нічого не повинен, — сказав Сет, неухильно наближаючись до нього. — Я не звертаю на тебе уваги, як не звертаю уваги на голоси в тіні. Ти знаєш про ці голоси, Тараванджіане? Ті, що ти мені дав.

Тараванджіан зіщулився і заплющив очі. Чекав, занадто переповнений почуттями, щоб робити щось інше.

— Що це таке? — запитав Сет.

Тараванджіан розплющив очі. Самоцвіти. Сет, насупившись, підібрав їх. Він не витяг з піхов цей жахливий меч.

«Скажи щось». Що він мав сказати? Сет не може завдати шкоди цим каменям. Вони потрібні Тараванджіану!

— Будь ласка! — вигукнув він. — Не розбивай їх!

Сет нахмурився, а потім кинув самоцвіти — один за одним — об кам’яну стіну, розбивши їх на шматки. Дивні спрени втекли — прозорі спрени вітру, за якими тягнулися шлейфи червоного світла. Вони розсміялися, кружляючи навколо Сета.

— Благаю, — промовив Тараванджіан крізь сльози. — Твій меч. Одіозум. Ти...

— Вічно ти маніпулюєш мною, — перебив Сет, спостерігаючи за спренами вітру. — Ти завжди намагаєшся заплямувати мої руки кров’ю тих, кого сам хотів убити. Ти накликав на нас усе це, Тараванджіане. Світ зміг би протистояти ворогу, якби ти не змусив мене вбити половину монархів.

— Ні! — закричав Тараванджіан. Він із зусиллям піднявся, розсіюючи спренів страху навколо себе, а серце шалено калатало в грудях. Перед очима відразу ж усе попливло. Він встав занадто швидко. — Ми вбивали, щоб урятувати цей світ!

— Убивства заради порятунку життів, — тихо промовив Сет. Тепер, коли сфери згасли, він стежив за Тараванджіаном очима, потемнілими в сутінках кімнати. — Ідіотизм. Але я ніколи не заперечував. Я був Заблудним. Я просто виконував накази. Скажи мені, ти думаєш, це звільняє людину від відповідальності?

— Ні, — відповів Тараванджіан, тремтячи під вагою своєї провини, а спрени сорому розповзалися навколо нього та опадали на землю, як пелюстки з квітів скелебруньок.

— Хороша відповідь. Ти дуже мудро говориш, як для такого дурня. Тараванджіан спробував проскочити повз Сета. Але, звичайно, у нього підкосилися ноги. Він спіткнувся і впав ниць. Застогнав, серце шалено калатало, перед очима все пливло.

За мить сильні руки підняли його і кинули об стіну, біля якої роїлися спрени виснаження. Щось хруснуло у плечі Тараванджіана, і біль пронизав усе його тіло.

Він обм’як в обіймах Сета, хрипко дихаючи.

Кімната почала наповнюватися золотим світлом.

— Увесь цей час, — промовив Сет, — я хотів лише зберегти свою честь. Я так старався! Ти скористався цим у своїх інтересах. Ти зламав мене, Тараванджіане.

Світло. Це золоте світло.

— Сете, — пробурмотів Тараванджіан, відчуваючи кров на губах. Бурекляття. — Сете. Він тут...

— Тепер я вирішую, — сказав Сет. Він потягнувся до пояса. Не по жахливого меча, а по маленького ножа, якого носив поруч. — Я нарешті приймаю рішення. Я сам. Більше ніхто мене не примушує. Тараванджіане, знай, що, вбиваючи тебе, я роблю це за власним вибором.

Пролунав гуркіт грому. Сліпуче жахливе золоте світло. Це з’явився Одіозум. Його обличчя було спотворене, а очі палали гнівом. Гуркіт грому розколов усе довкола, і Сет почав танути.

«Ти не повинен був спокушати мене сьогодні, Тараванджіане! — загуркотів Одіозум. — Я знову втратив свого захисника. І тепер пов’язаний угодою, якої не хочу. Як вони дізналися, як діяти проти мене? Ти зрадив мене, Тараванджіане? Ти розмовляв зі Сджа-анат? Що ти наробив?!»

Благоговійний трепет перед цією силою, цією позамежною силою, змусив Тараванджіана тремтіти, і спрени дюжини різновидів кружляли навколо нього, борючись між собою за його увагу. Так багато почуттів. Він ледве помітив, як Сет витягнув ніж, тому що був настільки приголомшений — благоговінням, страхом і збудженням одночасно.

Страх переміг.

Тараванджіан закричав, його плече горіло від болю, тіло було зламане. Його плани дурні. Як він міг додуматися перехитрити бога, бувши таким дурним? Він не зміг би цього зробити, навіть якби був розумним. Не дивно, що зазнав невдачі.

«Чи він зазнав невдачі?

Цей меч тут.

Одіозум уже тут».

Холодна сталь уп’ялася в шкіру Тараванджіана — Сет устромив ніж йому прямо в груди. У ту ж мить Тараванджіан відчув, як щось пробивається крізь його страх, крізь його біль. Почуття, яке він ніколи не думав пережити сам. Хоробрість.

Хоробрість огорнула його так сильно, що він не міг не зрушити з місця. Це була передсмертна мужність людини, яку на передовій атакувала ворожа армія. Слава жінки, яка бореться за життя своєї дитини. Почуття старого, який в останній день життя ступає в темряву.

Хоробрість.

Царство матерії зникло, коли Одіозум затягнув Тараванджіана в простір між світами. Тіло Тараванджіана тут було не таким слабким. Ця форма — прояв його розуму і душі. І вони були сильними.

Меч на поясі Сета — цей дивний жахливий меч — теж з’явився тут, у цьому Царстві, куди Одіозум переніс Тараванджіана. Бог подивився вниз і, побачивши вир чорної темряви, явно здивувався цьому.

Тараванджіан схопив меч і витягнув його з піхов, відчувши, як ця зброя аж кричить від задоволення. Він обернувся, підняв меч угору, і чорний дим огорнув його руки.