Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 284)

Чи наважиться він так зробити? Чи наважиться ризикнути власною душею?

«Я мушу його стримати», — подумав Далінар. Його народ святкував перемогу в Емулі, але він знав у глибині душі, що ворог віддав цю землю. Волів зберегти свою владу деінде. Норка сам це сказав: якби Одіозум хотів розчавити Азір, він би це зробив. Натомість він зберіг те, що мав. Одіозум знав, що, контролюючи Я-Кевед, Алеткар та Ірі, він володів найсильнішою частиною Рошару.

Без цієї угоди на Далінара чекали роки боротьби. Десятиліття. Проти ворога, чиї Сплавлені постійно відроджувалися. За роки захисту Алеткару він точно знав, наскільки важко буде його відбити. Далінар бачив, як його народ гине тисячами, марно намагаючись захопити землі, які він сам укріпив.

Зрештою Далінар програє цю війну. Гонор майже підтвердив це. Ренарін сказав, що перемога в традиційному розумінні майже неможлива, доки Одіозум командує своїми військами. І Тараванджіан, якому Далінар недовіряв, проте вірив, передбачав те саме. Ворог переможе, виснажуючи їх століттями, якщо буде потрібно.

Їхній найкращий шанс — якщо захисник Далінара переможе Одіозума. Якщо цей захисник зазнає невдачі, то єдиним розумним виходом для Далінара буде здатися. Він знав це в глибині душі. Найважливіше те, що це здавалося єдиним реальним шансом звільнити Алеткар.

Він повинен це зробити. Він не досяг би того, що має, якби був нерішучим. Він або довірятиме своєму чуттю й обіцянкам свого бога, або не матиме нічого.

Далінар глибоко вдихнув.

— Остаточні умови такі: поєдинок захисників на смерть. Десятого дня місяця Палага, о десятій годині. Кожен із нас надсилає добровільного захисника, зустріч на вершині Урітіру, без підтримки військ обох сторін. Якщо я виграю цей поєдинок, ти залишишся прив’язаним до системи Рошару, але повернеш мені Алеткар і Гердаз з усіма їхніми мешканцями. Ти поклянешся припинити протистояння та підтримувати мир, жодним чином не діючи проти моїх союзників чи наших королівств.

— Згоден, — сказав Одіозум. — Але якщо виграю я, то збережу все, що захопив, у тому числі твою батьківщину. Я все ще залишуся прив’язаним до цієї системи та припиню бойові дії, як ти вже сказав. Але заберу твою душу. Ти будеш безсмертним і служитимеш мені. Ти згоден? Тому що я згоден з цими умовами.

— І я, — прошепотів Далінар. — Я згоден з цими умовами.

— Домовилися.

113

Почуття

І я буду гордо маршувати на чолі людського легіону.

Відключення від сили Родича змусило Навані знову відчути себе маленькою. Чи справді її життя раніше було таким? До того як вона змішала свою сутність із сутністю Родича — і усвідомила хитромудру сутність рухів тисяч фабріалів, з яких складалася його фізична форма?

Тепер жінка відчувала себе нормальною. Майже. У глибині душі вона зберегла проблиск усвідомленості. Відчувала кристалічні прожилки, що пронизують вежу, і якби приклала руку до стіни, то змогла б відчути, як вони працюють.

Спека. Тиск. Світло. Життєва сила.

«Я поклялося, що ніколи більше так не вчиню, — повідомив їй Родич подумки. — Я поклялося, що більше не співпрацюватиму з людьми».

— Тоді це добре, що спрени, як і люди, можуть змінювати свою думку, — сказала Навані.

Вона була трохи здивована, виявивши своє тіло таким, яким його пам’ятала. З прорізом на хаві, з плямами крові в тому місці, куди її поранив ніж.

«Наш зв’язок незвичайний, — продовжив Родич. — Я досі не знаю, як ставитися до того, що ми щойно зробили».

— Якщо ми серйозні щодо своїх слів і дотримуємося обіцянок, чи має це значення?

«А як щодо фабріалів? — запитав Родич. — Ти ж не пообіцяла припинити захоплення спренів!»

— Думаю, що ми знайдемо компроміс, — відповіла Навані. Вона попрямувала до виходу з кімнати з кристалічною колоною. — Ми працюватимемо разом, щоб знайти прийнятний шлях нашого просування вперед.

«Чи буде це схоже на компроміс з Рабоніель, коли ти її обдурила?»

— Це був найкращий компроміс, до якого могли з нею прийти, і ми обидві про це знали, — відповіла Навані. — Ми з тобою можемо придумати щось краще.

«Я хочу тобі вірити, — сказав Родич. — Але поки не вірю. Мені шкода».

— Просто це ще одна проблема, яку потрібно вирішити, — відповіла Навані. — Застосовуючи рівною мірою логіку і надію.

Вона підійшла до розпластаного в коридорі тіла Рабоніель і схилилася над ним.

— Дякую.

Її очі розплющилися.

Навані ахнула:

— Рабоніель?

— Невже ти... вижила. Ну гаразд. — Одна її рука сіпнулася; схоже, Моаш лише поранив її своїм Сколкозбройцем — досить низько, щоб не випалити очі, хоча одна рука й обидві ноги, очевидно, були паралізовані.

Навані піднесла руку до губ.

— Не... не треба... плакати, — прошепотіла Рабоніель. — Я... убила б... тебе... щоб досягти... своєї мети.

— Натомість ти врятувала мене.

Рабоніель неглибоко вдихнула, але більше нічого не сказала.

— Ми ще зустрінемося, — сказала Навані. — Ти ж іще відродишся.

— Ні. Якщо я... помру... я повернуся... вже божевільною. Моя душа... згоріла... майже вся. Не... Не треба... Будь ласка... Будь ласка...

— Що ж тоді? — запитала Навані.

— Це нове Світло... працює. Моя дочка... дійсно померла. Тож я приготувала... ще... анти... анти...

— Анти-Пустосвітло. Де воно?

Рабоніель кивнула головою в бік свого столу, розташованого в коридорі поруч з входом в кімнату з кристалічною колоною. Навані встала і, порившись у шухлядах столу, знайшла чорний мішечок з діамантом, наповненим прекрасним і одночасно жахливим Світлом.

Вона повернулася і прикріпила діамант до кинджала, досі мокрого від крові Моаша. Почистивши кинджал і перевернувши металеву вставку, вона опустилася на коліна поруч із Рабоніель.

— Ти впевнена? — запитала Навані.

Рабоніель кивнула. Її долоня сіпнулася. Навані простягнула руку і стиснула її, що змусило Сплавлену розслабитися.

— Я... Зробила... Що хотіла. Одіозум... стурбований. Він може... дозволити... закінчення.

— Дякую, — тихо сказала Навані.

— Я ніколи... не думала... Що буду в здоровому глузді... перед смертю...

Навані підняла кинджал. І вперше задумалася, чи вистачить у неї сил для цього.

— Я дійсно хотіла б... — мовила Рабоніель. — Почути... ритми... знову...

— Тоді заспівай зі мною, — сказала Навані й заспівала в тоні Гонора.

Сплавлена всміхнулася, потім видала слабке дзижчання в тоні Одіозума. Навані змінила тон, знизивши голос, поки їхній спів востаннє не злився в гармонії.

Навані піднесла кинджал до рани на грудях Рабоніель.

— Покінчи з цим... Навані... — прошепотіла Рабоніель, щойно її пісня припинилася. — Переконайся, що вони дозволили... все закінчити.

— Я зроблю це, — прошепотіла Навані у відповідь.

А потім, наспівуючи щосили, тримаючи руку колись безсмертної, Навані глибоко встромила кинджал. Нерви Рабоніель уже були в основному пошкоджені, тому вона не мала спазмів, як у дочки. Її очі стали скляними, мармурово-білими, а з губ зірвалося останнє зітхання — чорний дим, коли її нутрощі згоріли дотла. Навані продовжувала наспівувати, доки дим не розвіявся.

«Ти зробила добру справу», — озвався Родич.

— Я почуваюся жахливо.

«Це частина нашої доброти».

— Мені шкода, що я відкрила це Світло, — сказала Навані. — Воно дозволить убивати спренів.

«Воно само явилося нам, — сказав Родич. — Наслідки колись переслідували лише людей. Після Ренегатства ці наслідки вплинули й на нас. Ти просто увіковічила цю істину».

Навані притиснулася лобом до чола Рабоніель, як це зробила Сплавлена з дочкою. Потім вона піднялася, оточена спренами виснаження. Бурекляття! Без Вежесвітла, що наповнювало її, до неї повернулася втома. Скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє спала?

Занадто багато. Але сьогодні їй потрібно знову стати королевою. Вона сховала кинджал — занадто цінний, щоб просто покинути його. І поклала свій екземпляр «Ритму війни» під пахву.

Вона залишила записку на трупі Рабоніель, просто про всяк випадок: «Не позбавляйтеся тіла цієї героїні, попередньо не порадившись з королевою».