Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 283)

Світло запульсувало всередині Одіозума, і він знову подивився на обрій:

— Я... не можу на це погодитися.

— Умови прості, — сказав Далінар. — Якщо ти...

— Я сказав, що не можу погодитися. Вічновій усе змінив, і Цефандрій мав це усвідомити. Співуни можуть приймати подоби сили завдяки Вічновію. Сплавлені зараз вільні, і вони здатні відродитися без мого втручання. Присяга могла б ув’язнити їх, але зараз вона не діє. Я буквально не зможу зробити того, про що ти просиш, не знищивши себе в процесі.

— Тоді ми не зможемо домовитися, — сказав Далінар. — Тому що я точно не погоджуся ні на що менше.

— А якби я погодився на менше?

Далінар невпевнено насупився, його думки заплуталися від утоми. Істота намагалася його обдурити. Він був у цьому певний. Тому зробив те, що вважав найкращим. Нічого не відповів.

Одіозум тихенько захихотів, крутячи скіпетр рукою, і держак стукнув об золотий камінь під їхніми ногами.

— Знаєш, чому я змушую людей битися, Далінаре? Чому я створив Запал? Чому я заохочую війни?

— Щоб знищити нас.

— Нащо мені прагнути вас знищити? Я — ваш бог, Далінаре, — Одіозум похитав головою, вдивляючись у нескінченну золоту далечінь. — Мені потрібні солдати. Для справжньої битви, яка наближається, — не за один народ чи один жалюгідний континент, відкритий усім вітрам. Це буде битва богів. Битва за все. Рошар — лиш тренувальний майданчик. Прийде час, і я кину вас проти тих, хто не так добре навчений. Не такий загартований, якими я зробив вас.

— Цікаво. Не знаю, чи ти це помітив, але твоя тактика «загартування» призвела до того, що Сплавлені божеволіють від напруги.

Світло всередині Одіозума яскравішало, і здавалося, що його шкіра може вибухнути від нього.

— Якщо твій захисник переможе, я піду на тисячу років, — сказав бог. — Я відступлю до Брейза й більше не буду розмовляти, контактувати або впливати на Сплавлених чи спренів спустошення. Але я не можу їх стримувати. І вам доведеться молитися, щоб вашим нащадкам пощастило так само, як вам, бо я буду не такий... поблажливий, коли повернуся.

Далінар почав було говорити, але Одіозум перебив його:

— Дозволь мені закінчити. В обмін на те, що ти відмовишся від однієї речі, яку хотів, я своєю чергою відмовляюся від іншої. Якщо я виграю, то відмовлюся від своїх великих планів щодо Рошару. Я покину цю планету на тисячу років і покину все, над чим працював тут. Я даю вам і співунам свободу досягти миру. Свобода для вас і свобода для мене. Це все, чого я прошу за умови своєї перемоги: оскільки ти представляєш Гонора, то зможеш послабити його заборони щодо мене. Незалежно від того, що трапиться на поєдинку, тобі більше ніколи не доведеться про мене хвилюватися. Усе, чого я хочу, — це опинитися якомога далі від цієї жалюгідної системи.

Звичайно, все буде не так просто, як обіцяв Дотепник. Далінар завагався. Дотепник подбає про себе, як він завжди казав. Договір підтвердив цю ідею. Одіозум відкривав іншу, спокусливу перспективу. Позбутися його, битися у цій війні як у звичайній...

Дві сили тягнули його. Кому він довіряє? Він сумнівався, що будь-який смертний — включно з Ясною — зможе укласти достатньо продуманий договір, щоб стримувати бога. Але просто дати Дотепнику те, чого він бажає?

«Кому ти більше довіряєш? Дотепнику чи богу гніву?»

Це насправді не було питанням. Він не дуже довіряв Дотепнику, але Одіозуму зовсім не довіряв. Крім того, якщо Гонор загинув, заманивши цього бога в пастку тут, на Рошарі, Далінару слід повірити, що Всемогутній зробив це недаремно.

Тож чоловік повернувся, щоб піти.

— Відправ мене назад, Одіозуме, — попросив Далінар. — Сьогодні угоди не буде.

Спалах жару охопив його ззаду. Далінар обернувся і побачив, що Одіозум палає яскравим червоно-золотим світлом, його очі широко розплющені, зуби зціплені.

«Стій на своєму твердо, — подумав Далінар. — Дотепник каже, що він не може завдати тобі шкоди. Не порушивши свого слова... не викликавши власну смерть...»

Дотепник не включив у договір цю останню частину. Але Далінар стояв на своєму, заливаючись потом, його серце шалено калатало. Поки нарешті сила не вщухла, тепло й світло не відступили.

— Я волів би, — сказав Одіозум, — укласти угоду.

«Чому ти такий нетерплячий? — подумав Далінар. — Це через силу, так? Вона розриває тебе на частини через затримку. Вона хоче вийти назовні».

— Я запропонував тобі угоду, — сказав він уголос.

— Я ж пояснив, що не можу дотримуватися цих умов. Я можу обмежити себе, але не своїх прихильників. Я можу вимагати, щоб Сплавлені та Розстворені відступили, але наразі не всі вони підкоряються моїй волі. І я нічого не можу вдіяти з Владними.

Далінар важко зітхнув.

— Добре, — сказав він, — але я не можу погодитися на угоду, яка звільнить тебе від цього світу. Тому ми з тобою повинні зосередитися на нашому конфлікті. Якщо переможу я, тебе буде заслано до Геєни, і ти повністю виходиш з протистояння. Якщо переможеш ти, то я піду у вигнання, і моєму народу доведеться воювати без моєї допомоги.

— Ти пропонуєш смертне життя за життя бога? Ні, Далінаре. Якщо я виграю, я хочу Променистих лицарів. Сили Алеткару та Урітіру здадуться моїм Сплавленим, і твої Променисті покладуть край цій війні. Інші безглузді королівства людей можуть продовжувати боротьбу, якщо захочуть, але твій і мій народи почнуть готуватися до справжньої війни — війни, яка почнеться, коли боги інших світів виявлять силу Приборкування Сплесків. Твої нащадки будуть зобов’язані брати в цьому участь, як і ти.

— Я не можу вести переговори від імені людей, які ще не народилися, — сказав Далінар. — Я також не можу пообіцяти, що мої Променисті підуть за тобою, так само як ти не можеш пообіцяти, що Сплавлені підкоряться тобі. Як я вже сказав, це має бути між нами. Але... якщо ти переможеш, я погоджусь наказати моїм військам відступити та припинити бойові дії. Я відмовлюся від війни, і тим, хто захоче приєднатися до тебе, буде дозволено це зробити.

— Недостатньо, Далінаре. Недостатньо.

Одіозум протяжно, по-страдницьки зітхнув. Світло пульсувало всередині нього, і Далінар відчув якусь спорідненість зі стародавнім богом. Відчував його втому, яка якимось чином віддзеркалювала власну втому Далінара.

— Я хочу набагато більше, ніж Рошар, набагато більше, ніж одну планету, один народ. Але мої воїни... втомлюються. Я виснажив їх цією вічною битвою. Вони прагнуть кінця, хай навіть жахливого. Уся війна змінилася завдяки тому, що зробила твоя дружина. І ти усвідомлюєш це.

— Так, — сказав Далінар.

— Настав час справжнього примирення. Справжнього кінця. Хіба ти не згоден?

— Я... Так. Я це усвідомлюю. Що ти пропонуєш?

Одіозум зневажливо махнув рукою на договір, який склав Дотепник:

— Більше ніяких розмов про затримки, про те, щоб послати мене кудись. Ніяких півмір. Десятого числа наступного місяця ми проведемо поєдинок захисників. О десятій годині.

— Так скоро? Місяць закінчується завтра.

— А нащо зволікати? — запитав Одіозум. — Я знаю, хто мій захисник. А ти знаєш, хто твій?

— Знаю.

— Тоді припинімо викрутаси й приймімо зобов’язання. Десятого числа зустрічаються наші захисники. Якщо ти переможеш, я відступлю до тих королівств, які зараз утримую, і примушу союзників припинити війну. Я навіть віддам тобі Алеткар і поверну твою батьківщину.

— Мені також потрібен Гердаз.

— Що? Цей безглуздий дрібний клаптик землі? Нащо він тобі?

— Це питання присяги, Одіозуме. Ти повернеш мені Гердаз і Алеткар. Залиш собі всі інші землі, які захопив, — вони здебільшого добровільно підкорилися тобі. Я можу прийняти це, доки ти будеш у пастці на Рошарі, як хотів Гонор.

— Я буду в пастці, — сказав Одіозум, — хоча зможу зосередити свою увагу на тому, щоб відправити агентів до решти космеру, використовуючи наразі те, що завоював тут. Однак, якщо я виграю поєдинок захисників, то збережу все, що завоював, включаючи Гердаз і Алеткар. І я хочу ще одну дрібничку. Я хочу тебе, Далінаре.

— Моє життя? Одіозуме, я маю намір сам бути захисником. Я помру, якщо ти виграєш.

— Так, — сказав Одіозум, і його очі засяяли золотом. — Так і буде. А свою душу віддаси мені. Ти, Далінаре, приєднаєшся до Сплавлених. Ти станеш безсмертним і служитимеш мені особисто. Зв’язаний своїми присягами. Ти будеш тим, кого я відправлю до зірок служити моїм інтересам у космері.

По тілу Далінара пробіг холодок. Так само він почувався, коли вперше його вдарили ножем. Здивування, недовіра, жах.

«Ти приєднаєшся до Сплавлених».

— Ми домовилися? — спитав Одіозум, і його шкіра засяяла так яскраво, що риси обличчя було важко розгледіти. — Ти отримав від мене більше, ніж я коли-небудь збирався дати. У будь-якому разі війна закінчиться, і ти гарантуєш безпеку своїх союзників. Ціною гри на власну душу. Як далеко простягається твоя честь, Чорношипе?

Далінар завагався. Зупинитися зараз, коли Азір і Тайлена в безпеці — з убезпеченою значною частиною Рошару та з шансом отримати більше в Алеткарі та Гердазі, якщо він переможе, — було справді більшим, ніж він коли-небудь уявляв можливим. Справжній кінець війни.

Ясна говорила про необхідність рад. Групи лідерів. Вона вважала, що віддавати занадто багато влади в руки однієї особи було небезпечно. Він нарешті зміг зрозуміти її позицію, коли стояв тут, на полі золотого світла. Ця нова угода стане корисною його союзникам — вони, швидше за все, вітатимуть це. Але він не міг знати напевно. Він мав прийняти рішення.