Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 165)

— Як? — запитав Каладін. — Як би вони зв’язалися з тими, хто керує брамою? Ти бачила прапорці чи щось таке?

— Ні. Вони просто сиділи й писали в темряві. Мабуть, то був... телестиль.

Той, що працював у вежі. Навані намагалася з’ясувати, як ворог запускає фабріали. Що, якби він міг принести їй один такий? Напевно, це дало б доступ до ціннішої інформації, ніж та, яку він міг би отримати, спостерігаючи за Присяжною брамою.

Сил чкурнула до балкона, на якому стояли розвідники:

— Я їх бачу! Вони зібрали речі і йдуть, але поки ще недалеко. «Прослідкуй», подумки велів їй Каладін, а потім якнайшвидше рушив у тому напрямку. Можливо, він пропустив нічне перенесення через браму, але все одно міг допомогти.

Доведеться вкрасти той телестиль.

56

Вузли

Але як ми можемо не прагнути певного результату в дослідженні? Який учений починає дослідження без надії щось відкрити?

Венлі оглянула великий макет вежі. То була хитромудра конструкція, скульптурний витвір, залитий фіолетовим світлом Саласа, що пробивалося крізь вікно. Для чого ця модель використовувалася Променистими в давнину? Це забутий твір мистецтва чи дещо більше? Вона чула, як кілька спренів спустошення казали, що, можливо, це зменшена модель, де жили спрени, але, попри всю складність, у моделі не було меблів та дверей.

Венлі обігнула модель по колу, потім пройшла між двома половинами, які показували вежу в поперечному перерізі. З якоїсь причини споглядання мініатюри підкреслювало, наскільки неймовірно величезною була вежа. Навіть у такому вигляді вона виявилась удвічі вища за Венлі.

Вона похитала головою й відійшла від макета, проминувши непритомних Променистих, які мовчки лежали на підлозі цієї великої кімнати. На прохання Рабоніель Венлі знайшла місце, де їх можна було тримати всіх разом. Вона хотіла знайти приміщення на першому поверсі, досить близько до підвальних кімнат, але та частина вежі була доволі густозаселена. Тож замість того, щоб виганяти людей з їхніх домівок, Венлі привласнила цю щойно виявлену — і порожню — кімнату. Приміщення мало лише один вхід, тому його було легко охороняти, а вікно давало природне освітлення.

Загалом Променистих виявилося близько пі в сотні. Можливо, зважаючи на таку малу чисельність захисників, сили Рабоніель і так змогли б захопити Урітіру, навіть якби Променисті билися. А можливо, ні. У цих сучасних Променистих було щось незвичне. Сплавлені, здавалося, постійно дивувалися з них. Усі очікували безсилля, недосвідченості. На Рошарі минули століття без уз Променистих зі спренами. У них не було майстрів, які б їх навчали, тож доводилося з’ясовувати все самостійно. Як у них так добре виходило?

Тембр запульсувала, виражаючи думки з цього приводу. Іноді незнання було перевагою, оскільки їх не обмежували очікування з минулого досвіду. Можливо, справа в цьому. А можливо, в чомусь іншому. Нові, молодші спрени, сповнені ентузіазму, протистояли втомленим старим душам Сплавлених.

Венлі затрималася біля молодої жінки. Променисті лежали на ковдрах, накриті простирадлами, наче трупи, і лише їхні обличчя лишалися відкритими. Ця Промениста, однак, ворушилася. Її очі були заплющені, але обличчя здригалося, ніби вона опинилася в полоні жахливого кошмару. Цілком можливо. Одіозум вдирався в розум Венлі в минулому, тож хто знає, як далеко може сягнути його спотворювальний дотик?

«Вітробігунка», — подумала Венлі, читаючи позначки на підлозі біля жінки. У них перераховувалося все, що команда Венлі змогла дізнатися про окремих Променистих під час допиту людей у вежі. Вона глянула на іншого Променистого в кінці ряду, чиє обличчя так само скривилося. Також Вітробігун.

Вона закінчила огляд і зустрілася з Дулом. Для Венлі виявилося нескладно поставити своїх найбільш довірених осіб наглядати за непритомними Променистими, оскільки Рабоніель вважала, що це добра робота для них.

— Інші Вітробігуни, — тихо сказала Венлі. — Вони всі немов...

— Скоро опритомніють? — закінчив за неї Дул у Ритмі благоговіння. Так і є. Коли хтось із Променистих ворушиться, це завжди виявляється Вітробігун. Ми помітили деяких, які бурмотіли уві сні.

— Рабоніель спеціально попросила мене перевірити це, — повідомила Венлі в Ритмі тривоги. — Здається, вона це передбачила.

— Неважко здогадатися, — сказав Дул. — Променистий, що не втратив свідомість і нібито блукає по вежі, теж Вітробігун, так?

Венлі кивнула, дивлячись уздовж рядів тіл. Помічники Венлі походжали серед них, годуючи бульйоном і замінюючи забруднені простирадла.

— Який хороший маневр — влаштувати нас сюди, — прошепотів Дул. — Турбота про людей дає привід зібрати ковдри та одяг для втечі. Я почав відкладати бульйонну пасту, вона має зберегтися.

— Добре, — сказала Венлі в Ритмі тривоги. — Коли поруч будуть тільки наші союзники, перевір цих Вітробігунів і подивися, чи не зможеш розбудити когось.

— А якщо вдасться? — запитав Дул у Ритмі скептицизму. — Думаю, це жахлива ідея.

Першим поривом Венлі — навіть тепер — було дати йому ляпаса. Як він сміє піддавати сумнівам її накази? Вона відкинула це бажання, яке свідчило, що вона така ж егоїстична, незважаючи ні на що. Кілька Слів не зробили її різко кращою.

— Їхні сили придушені, — пояснила йому Венлі. — Тож вони не будуть для вас небезпечні. А якщо поводитимуться агресивно, відійдіть і нехай інші вважають, що вони прокинулися спонтанно. Це вбереже нас від підозр.

— Добре, але навіщо ризикувати?

— Утекти й сховатися буде набагато легше за допомогою таких, як вони, — пояснила Венлі. — Принаймні нам знадобиться щось для відвертання уваги, щоб вибратися. Вітробігуни, що прокинуться й раптово вступлять у бій, це забезпечать.

Вона глянула на Дула, який усе ще співав у Ритмі скептицизму.

— Послухай, — сказала Венлі, коли вони закінчили обходити кімнату, — я люблю людей не більше, ніж ти. Але якщо ми справді хочемо втекти, потрібно буде використати всі переваги, які зможемо знайти, — вона махнула рукою на кімнату з непритомними Променистими. — Ця перевага може стати дуже вагомою.

Нарешті Дул заспівав у Ритмі примирення.

— Гадаю, ти маєш рацію. Варто спробувати, хоча я не знаю, як їх розбудити. Нам потрібен лікар. Усе одно він нам стане в пригоді: деякі з них, здається, мають виразки, що приваблюють спренів гниття. Інші не приймають бульйону, хоча навколо них кружляють спрени голоду.

Венлі налаштувалася на Ритм миру, і тут їй спала на думку ідея:

— Я впевнена, що зможу знайти тобі лікарів. Справді, я знаю одного, який, можливо, захоче допомогти нам. Це людина. Він переховується через певні факти, про які не слід розказувати. Але думаю, ми могли б привести його сюди, щоб він допомагав.

Дул кивнув, наспівуючи в Ритмі вдячності. Венлі вийшла на перший рівень атріуму з довгою вертикальною шахтою, що простягалася до вершини вежі. Вона проминула кількох Владних, які стояли на варті біля дверей кімнати з макетом вежі. Лешві веліла їй помістити лікаря та його родину в безпечне місце, ну що ж, так і буде.

Наближалася комендантська година, тож тут, на першому рівні атріуму, усі поспішали, завершуючи останні справи. Люди — більше не обмежені стінами помешкань — повиповзали зі своїх панцирів, як лози після бурі. Багато з них жили навколо атріуму, і вони витягли вози, влаштувавши тут, біля великого вікна, тимчасові крамниці. Люди тягнулися до сонячного світла, немов спрени до Пристрастей.

Цього вечора вони ходили боязко і трималися на відстані від Венлі, немов не могли повірити, що можуть продовжувати звичне життя, наче нічого й не сталося. Венлі знайшла сходи й поспішила вгору, змусивши кількох людських жінок відсахнутися вбік і тихо ахнути, привабивши червоподібних спренів страху. Іноді Венлі забувала, яка страхітлива її владна подоба. Їй стало зручно в ній, і все більше й більше вона почувалася природно, попри те що в її яхонтосерці був спійманий у пастку спрен спустошення.

На другому поверсі Венлі попрямувала до місця зустрічі біля балкона атріуму. Сьогодні ввечері вона мала обслуговувати команду Сплавлених на той випадок, якщо їм знадобиться перекладач. Багато Сплавлених мали проблеми у спілкуванні із сучасними співунами. Це було логічно, враховуючи, як нещодавно вони повернулися. Венлі вважала ще дивнішим те, що деякі, як Рабоніель, уже навчилися розмовляти сучасною алетійською.

Венлі прибула на місце зустрічі й здивувалася, побачивши там кількох Глибинних — дивних Сплавлених з гнучкими тілами та молочно-білими очима, що в глибині сяяли червоним. Їм подобалося проводити час, занурившись у камінь, так само як Небесним подобалося ширяти в повітрі. Час від часу вона заходила в кімнату й бачила одного чи двох із них, які лежали там, занурившись у підлогу, показуючи лише обличчя із заплющеними очима.

Сьогодні ввечері четверо з них стояли купкою, а поруч були кілька звичайних співунів, що принесли обладнання. Сплавлені сперечалися між собою своєю мовою.

— Я не думав, що пісок спрацює, — сказав один із Глибинних у Ритмі злості. Їхні ритми були тихі, приглушені. — Я мав рацію. Ти повинен це визнати.

— У вежі забагато різних фабріалів, — мовив інший. — І забагато спренів. Пристрій, який ми шукаємо, прихований і не має достатньо сильного впливу, щоб його помітити.