Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 163)

За допомогою Буресвітла Каладін зміг дослідити свою маленьку схованку, і вона виявилася трохи більшою, ніж він собі уявляв. Він поклав Тефта на кам’яну полицю вздовж однієї стіни, обмив його, потім одягнув у вільний халат і підклав судно. Один із мішків, які він узяв із монастиря, а потім набив одягом, став імпровізованою подушкою. Ще треба буде знайти ковдри, але наразі його друг, напевно, влаштований настільки комфортно, наскільки було під силу Каладінові.

Тефт усе ще охоче пив воду, висмоктуючи її з великого металевого шприца, який приніс Каладін. Здавалося, він настільки близький до пробудження, що Каладін очікував, що Тефт будь-якої миті почне лаятися й питати, куди поділася його форма.

Сил спостерігала, нехарактерно серйозна.

— Що ми робитимемо?

— Не думай про це, — порадив Каладін.

— А якщо я не можу не думати про це?

— Знайди, чим відволіктися.

Вона сиділа на кам’яній полиці, поклавши руки на коліна.

— Так ось як ти все переживаєш, знаючи, що всі помруть? Просто... не думаєш про це?

— В основному так, — сказав Каладін, наповнюючи шприц із дерев’яної фляги з водою, а потім вставляючи наконечник Тефтові в рот і повільно спорожняючи його. — Зрештою всі помруть.

— Я — ні, — відказала вона. — Спрени безсмертні, навіть якщо їх убити. Колись мені доведеться спостерігати, як ти помираєш.

— Що тебе підштовхнуло на такі запитання? — запитав Каладін. — Не схоже на тебе.

— Еге ж. Правильно. Звичайно. Не схоже на мене, — вона награно всміхнулася. — Вибач.

— Я не те мав на увазі, Сил. Тобі не потрібно прикидатися.

— Я й не прикидаюся.

— Я вже сам використав достатньо фальшивих усмішок, тож жодна з них не введе мене в оману. Ти теж робила так раніше, ще до того, як почалися проблеми у вежі. Що сталося?

Вона опустила очі:

— Я... згадала, як це було, коли Реладор, мій старий лицар, помер. Як це змусило мене проспати стільки років, прямо під час Ренегатства. Я постійно думаю, чи не трапиться так зі мною знову?

— Ти відчуваєш темряву? — запитав Каладін. — Шепіт про те, що все завжди обернеться на гірше? І водночас імпульс, що калічить і збиває з пантелику, підштовхує здатися і нічого не робити, щоб це змінити?

— Ні, — вона похитала головою. — Нічого подібного. Просто хвилювання в глибині розуму, яке крутиться в мені. Немов... у мене є подарунок, який я хочу відкрити, та трохи хвилююся — тільки щоб згадати, що я вже відкрила його, а всередині нічого не було.

— Схоже на те, як я почувався, коли згадував, що Тіен мертвий, — сказав Каладін. — Я звикав жити як завжди, почувався добре, лише щоб пригадати все, побачивши камінь під дощем або різьблену дерев’яку, подібну до тих, які він робив колись. Тоді весь мій день руйнувався.

— Так, щось подібне! Але це не руйнує мого дня. Просто змушує зупинитися, подумати й пошкодувати, що я не можу побачити його знову. Все ще болить. Зі мною щось не так?

— Мені це здається нормальним. Здоровим. Ти переживаєш утрату, хоча ніколи раніше цього не відчувала. Тепер, коли ти повністю відновлюєшся, нарешті стикаєшся з речами, на які не звертала уваги раніше.

— Ти щойно порадив мені подумати про це, — сказала Сил. — Це справді допоможе?

Каладін здригнувся. Ні, не допоможе. Він намагався.

— Відволікання може бути корисним. Робити щось, нагадувати собі, що є багато чудового довкола. Але... гадаю, що зрештою тобі доведеться подумати про це, — він знову наповняв шприц. — Не треба питати мене про такі проблеми. Я — не найкраще справляюся з ними.

— Я відчуваю, що мені не варто перейматися цим. — сказала Сил. — Я спрен, а не людина. Якщо так думаю, чи не означає це, що я зламана?

— Це означає, що ти жива. Я б більше хвилювався, якби ти не відчувала втрати.

— Можливо, це тому, що ви, люди, створили нас.

— Або тому, що ти маленька часточка божества, як сама завжди кажеш, — Каладін знизав плечима. — Якщо бог існує, то я думаю, що ми могли б знайти його в тому, як піклуємося одне про одного. Люди, які думали про вітер і честь, могли надати тобі форму з безформної сили, але тепер ти сама по собі. Як і я сам по собі, хоча мене створили батьки.

Вона всміхнулася і пройшла по палиці в образі жінки в хаві.

— Сама по собі, — сказала вона. — Мені подобається так думати. Бути такою. Багато інших спренів честі говорять про те, якими ми були створені, що повинні робити. Я колись теж так говорила. І помилялася.

— Багато людей такі самі, — мовив Каладін, нахилившись, щоб його очі були на одному рівні із Сил. — Я вважаю, що нам обом потрібно пам’ятати: що б не відбувалося в наших головах, що б не створило нас, ми маємо право вибирати. Саме це робить нас людьми, Сил.

Вона всміхнулася, а потім її хава перелилася зі світлого біло-блакитного в темно-синій колір, яскравий і виразний, немов пошита зі справжньої тканини.

— У тебе виходить краще, — сказав він. — Цього разу кольори яскравіші.

Вона підняла руки:

— Гадаю, що ближче я до твого світу, то більше подоб можу мати, то більше можу змінюватися.

Їй, здається, сподобалася ця ідея, і вона сіла, змушуючи сукню міняти один відтінок синього на інший, а потім зробила одяг зеленим. Каладін закінчив поїти Тефта водою зі шприца, а потім роздивився предмет. На металевих боках виявилися сліди пальців, втоплені в поверхню. Цей пристрій спочатку зліпили з воску, а потім Душезакляли на метал — відбитки пальців про це свідчили.

— Ти можеш мати багато подоб, — сказав він. — А можеш стати шприцом? Ми вже говорили про те, що ти можеш ставати іншими інструментами.

— Мені здається, що зможу, — відповіла вона. — Якби я могла прямо зараз стати Сколкозбройцем, то змогла б змінити форму, щоб стати такою. Думаю... ти уявляєш це, я в це вірю, і так ми могли б зробити навіть більше. Це...

Вона запнулася — з-за дверей почулося тихе шкрябання. Каладін негайно потягнувся до скальпеля. Сил насторожилася й здійнялася у повітря стрічкою світла. Каладін підкрався до дверей. Він прикрив самоцвіт у стіні з цього боку шматком тканини. Не знав, сяє його світло чи ні, але не хотів ризикувати.

Але він почув. Хтось був там, і чоботи зашкрябали об камінь. Хтось оглядав двері?

Він прийняв миттєве рішення, просунув руку під тканину й притиснув її до каменя, наказавши дверям відчинитися. Камені почали розколюватися. Каладін приготувався вискочити й напасти на співуна, що стояв з іншого боку.

Але то був не співун.

То був Даббід.

Непоказний мостонавідник у вуличному одязі відійшов від дверей, коли вони відчинилися. Він побачив Каладіна й кивнув йому, наче все це сталося цілком очікувано.

— Даббід? — здивувався Каладін.

Окрім Рлайна, Даббід був єдиним мостонавідником з початкового загону, який не мав здібностей Вітробігуна. Тож логічно, що він не втратив свідомості. Але як він знайшов дорогу сюди?

Даббід підніс йому горщик із чимось рідким. Каладін понюхав.

— Бульйон? — здивувався він. — Як ти дізнався?

Даббід вказав на кристалічну жилку на стіні, де почало мерехтіти світло спрена вежі. Дивовижно, адже, крім того що Даббід був німим, він нечасто видавав інформацію добровільно.

Незграбно тримаючи горщик, Даббід постукав зап’ястками один об інший у вітанні Четвертого мосту.

— Я такий радий тебе бачити, — сказав Каладін, проводячи його до кімнати. — Як ти дістав бульйон? Добре, не зважай. Ось, сідай біля Тефта.

Даббід був одним із перших людей, яких Каладін урятував, коли почав надавати медичну допомогу мостонавідникам. Тілесні рани Даббіда загоїлися, проте його бойовий шок був найсильнішим із тих, які Каладін коли-небудь бачив.

Попри це, було так чудово зустріти його. Каладін хвилювався через те, що має залишити Тефта. Якщо він загине, виконуючи завдання, це стане смертним вироком і для Тефта. Хіба що про нього знатиме ще хтось.

Він усадовив Даббіда, потім показав йому, як користуватися шприцом, і велів годувати Тефта. Каладін почувався незручно, змусивши працювати німого мостонавідника, щойно той прийшов, але за внутрішнім годинником Сил незабаром мала настати ніч. Каладінові слід братися до справи.

— Я поясню більше, коли повернуся, — пообіцяв Каладін. — Даббіде, ти можеш відчинити ці двері? На випадок, якщо знадобиться принести ще їжі та води.

Даббід підійшов і поклав руку на самоцвіт — двері відчинилися для нього так само легко, як і для Каладіна. Це дещо тривожило. Каладін торкнувся граната, вмурованого в стіну.

— Спрене вежі! — гукнув він.

«Так».

— Чи можна якось замкнути ці двері, щоб їх не міг відчинити казна-хто?

«Колись їх можна було налаштувати на окремих людей. А нині я маю просто залишити певні двері, щоб їх міг відчинити кожен, або замкнути їх від будь-кого».

Добре, було приємно знати, що — у крайньому разі — він зможе попросити Родича замкнути двері. Наразі достатньо, щоб Даббід міг входити та виходити.

Каладін кивнув Сил, залишив один самоцвіт, щоб підсвічувати Даббідові, а потім вислизнув за двері.

Навані попросила Каладіна поспостерігати за Присяжною брамою зблизька, коли вона активується. Щоб дізнатися, чому та працює, а інші фабріали — ні.