Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 161)

Було б так просто, якби Пустосвітло та Буресвітло знищували одне одного. Така проста відповідь.

 — Дідусю, а мій тато був хоробрим, коли загинув? — запитав маленький Ґавінор.

Далінар вмостився на підлозі маленької кімнатки, відклавши вбік дерев’яний меч, яким грався в полювання на великопанцирника. Чи був Адолін колись таким маленьким?

Князь був сповнений рішучості не пропустити стільки з життя Ґава, скільки пропустив у своїх синів. Він хотів любити й плекати цю похмуру дитину з темним волоссям і ясними жовтими очима.

— Він був дуже хоробрим, — сказав Далінар, махаючи хлопчику, щоб той сів йому на коліна. — Дуже-дуже хоробрим. Він прийшов майже наодинці до нашого дому, щоб спробувати його врятувати.

— Щоб урятувати мене, — тихо промовив Ґав. — Він загинув через мене.

— Ні! Він загинув через злих людей.

— Злих людей... як мама?

Буря! Бідолашна дитина.

— Твоя мама, — пояснив Далінар, — також була хороброю. Вона не робила тих жахливих речей — то був ворог, який заволодів її розумом. Розумієш? Твоя мама любила тебе.

Ґав кивнув, не по літах серйозний. Йому подобалося грати в полювання на великопанцирників, хоча під час гри він не сміявся, як інші діти. Навіть до гри ставився як до похмурої події.

Далінар спробував відновити вдаване полювання, але розум хлопчика, здавалося, був затьмарений тими темними думками. Ще за кілька хвилин Ґав поскаржився, що втомився. Тож Далінар дозволив няньці вкласти його поспати. Потім затримався біля дверей, дивлячись, як вона вкладає його в ліжко.

Який п’ятирічний хлопчик узагалі хоче спати? Хоча Далінар не був надто сумлінним батьком, він пам’ятав постійні скарги Адоліна й Ренаріна в такі вечори, як цей, коли хлопчики наполягали, що вже достатньо дорослі, щоб не лягати спати, і не втомилися. Натомість Ґав стиснув у руці свій маленький дерев’яний меч, який завжди тримав при собі, і поринув у сон.

Далінар вийшов з маленького будиночка, кивнувши охоронцям ззовні. Азіші вважали дивним те, що алетійські офіцери привозили сім’ї на війну, але як інакше дітям навчитися належного військового етикету?

Це був вечір після трюку Ясни з Рутаром, і Далінар провів більшу частину дня перед відвідуванням Ґава, розмовляючи через телестиль із великими лордами та леді, згладжуючи їхні занепокоєння щодо очікуваної страти. Він переконався, що законність дій Ясни не буде поставлено підсумків. І особисто поговорив із Релісом, сином Рутара.

Юнак програв бій Адолінові ще у військових таборах, і Далінар тепер хвилювався про його мотиви. Однак, здавалося, Реліс прагнув довести, що може стати лояльним. Далінар подбав про те, щоб його батька відвезли до Азіміра і дали там маленький будиночок, де за ним можна буде наглядати. Незалежно від того, що сказала Ясна, Далінар не хотів би, щоб колишній великий князь випрошував недоїдки.

Нарешті — після згладжування відносин з азішами, які не оцінили алетійський поєдинок на мечах, — Далінар відчув, що контролює ситуацію. Він зупинився посеред табору задумавшись. Майже забув, що Ренарін напередодні казав про напад.

Далінар розвернувся й пройшов через військовий табір — гамірне втілення організованого хаосу. Туди-сюди бігали посланці, переважно вдягнені у візерунчасті лівреї різних орденів азірських писарок. Алетійські капітани наказували своїм солдатам переносити припаси або малювати на кам’яній землі лінії, що вказували напрямки.

З північного заходу змійкою їхали фургони — рятувальний зв’язок із населеними землями та родючими пагорбами, яких не зачепила війна. Побоюючись, що цей табір уже став великою мішенню, Далінар розмістив багатьох своїх Душезаклиначів в Азімірі.

Тутешній краєвид відрізнявся від інших, звичних його оку. Більше дерев, менше трави та дивні поля кущів зі сплутаними гілками, які утворювали великі клубки. Попри це, деякі ознаки, які він помітив у цьому селі, були надто знайомі. Шматок тканини, що застиг у затверділому кремі біля дороги. Згорілі будівлі, спалені чи то із садистської розваги, чи то для того, щоб позбавити ліжок і протибуревих віконниць армію, яка просувалася слідом. Ці пожежі знищили будинки, у яких залишилося занадто багато пожитків.

Інженери продовжували зміцнювати східну протибуреву стіну, де природна вітрозахисна смуга з дерев утворювала розщелину. Зазвичай цей процес укріплення тривав тижнями, а тепер Сколкозбройні вирізали кам’яні блоки, а Вітробігуни робили їх достатньо легкими, щоб штовхати на необхідні місця. За ними постійно наглядали азірські чиновники.

Стурбований Далінар повернув до табору Вітробігунів. Вибрик Ясни затьмарив їхню розмову про монархів і монархії, але тепер, зосередившись на цій темі, князь виявив, що вона тривожить його, так само як і дуель. Те, як говорила Ясна... Здавалося, вона пишалася ідеєю, що може стати останньою королевою Алеткару. Вона мала намір залишити в Алеткарі якусь кастровану версію монархії, як у Тайлені чи Азірі.

Як функціонуватиме держава без справжнього монарха? Алеті не були схожі на цих прискіпливих азішів. Алеті любили справжніх лідерів, воїнів, які звикли приймати рішення. Країна нагадувала армію. Нею мав правити хтось сильний. І хтось рішучий.

Ці думки вперто крутилися в голові, коли він наблизився до табору Вітробігунів і відчув у повітрі аромат чогось смачного. Вітробігуни продовжили традицію, започатковану в мостонавідних командах — велике спільне рагу, доступне кожному. Далінар спочатку намагався врегулювати цю витівку. Проте, хоча він зазвичай вважав, що Вітробігуни дотримувалися належної військової пристойності, вони категорично відмовлялися виконувати ці вимоги інтендантів і готували по вечорах своє рагу.

Зрештою Далінар зробив те, що й будь-який хороший командир, зіткнувшись із такою наполегливою масовою непокорою, — він відступив. Коли хороші хлопці не слухаються наказів, настає час переглянути ці накази.

Сьогодні він виявив, щодо Вітробігунів зайшло в гості надзвичайно багато тайленців. Рагу зазвичай приваблювало тих солдатів, які почувалися не на своєму місці, і Далінар підозрював, що тайленці мають такі відчуття, перебуваючи далеко від океанів. Ротний лорд Сиґзіл розповідав якісь історії. Ренарін, одягнений у форму Четвертого мосту, теж був там і захоплено спостерігав за Сиґзілом. Попри війну чи бурю, юнак щовечора намагався заходити до цього вогнища. Далінар підійшов ближче і лише тоді зрозумів, який переполох викликав. Солдати штовхали один одного ліктями, хтось побіг по табуретку. Сиґзіл перервав розповідь і жваво відсалютував.

«Вони думають, що я прийшов схвалити традицію», — зрозумів Далінар, Здавалося, вони цього чекали, судячи з того, з яким нетерпінням один з Вітробігунів-зброєносців приніс йому миску. Далінар прийняв їжу й спробував, а потім схвально кивнув. Це викликало оплески. Після цього йому нічого не залишалося, як влаштуватися і їсти далі, показуючи, що решта може продовжувати свій ритуал.

Коли він глянув на сина, Ренарін усміхався. Стримана усмішка — Ренарін рідко показував зуби. Щоправда, коробочки, якою часто займав руки, хлопець не діставав. Йому було спокійно тут, серед цих людей.

— Це мило з твого боку, батьку, — прошепотів Ренарін, присунувшись ближче. — Вони чекали, коли ти зазирнеш у гості.

— Хороше рагу, — зауважив Далінар.

— Це секретний рогоїдський рецепт, — пояснив Ренарін. — Мабуть, у ньому лише два рядки: «Візьми все, що є, і поклади в казан. Не дозволяй нікому з висотнохворих низовинців торкатися приправ», — ніжно промовив Ренарін, але не доїв зі своєї миски. Він немов став розсіяним. Хоча... він завжди таким здавався. — Гадаю, ти прийшов сюди, щоб поговорити про... що я тобі казав? Напад?

Далінар кивнув.

Ренарін ритмічно постукав ложкою по стінці миски. Він уважно дивився на спренів полум’я, що зібралися над багаттям.

— Чи здається це тобі жорстокою долею, батьку? Я вилікувався від хвороби крові, тож нарешті можу стати солдатом, як завжди хотів. Але те саме зцілення викликало в мене інший вид нападів. Набагато небезпечніший, ніж попередні.

— Що ти побачив цього разу?

— Я не впевнений, що маю розказувати. Знаю, що попросив тебе прийти поговорити зі мною, але... Я вагаюся. Те, що бачу, іде від нього, так? Я гадаю, що він показує мені, що хоче. Ось чому я бачив, як ти стаєш його захисником, — Ренарін глянув на свою миску. — Ґліс не впевнений, що видіння погані. Він каже, що ми — щось нове, і не думає, що ці видіння саме від Одіозума, хоча, можливо, його бажання спотворюють те, що ми бачимо.

— Будь-яка інформація — навіть якщо ти підозрюєш, що її навіює тобі ворог, — корисна, синку. Через брак інформації було програно більше війн, ніж через брак мужності.

Ренарін поставив миску біля себе на землю. Було легко звикнути недооцінювати його. Він завжди рухався обдумано й обережно, тому здавався тендітним.

«Не забувай, — нагадав собі Далінар. — Коли ти лежав на підлозі, розбитий і поглинений своїм минулим, цей хлопець обіймав тебе. Не забувай, хто лишився сильним, коли ти — Чорношип — став слабким».

Юнак підвівся, потім жестом попросив Далінара слідувати за ним. Вони покинули коло світла, яке відкидало вогнище, помахавши на прощання іншим. Лопен гукнув Ренаріна і попросив «зазирнути в майбутнє і дізнатися, чи переможу я завтра Г’юїо в карти». Далінарові здалося дещо грубим, що той згадав про дивну хворобу його сина, але Ренарін сприйняв прохання з усмішкою.