Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 158)

Однак час відкритися давно настав.

— Найгірше почалося, — прошепотіла Венлі, — коли люди відвідали нас удруге...

52

Шлях до порятунку

ВІСІМ З ПОЛОВИНОЮ РОКІВ ТОМУ

— На спритну подобу... — сказала Джакслім. — Боги... Боги...

Венлі завмерла. Підняла погляд зі свого місця біля стіни. Вона писала на аркуші паперу — подарунку людей, для гри з буквами й ритмами. Венлі намагалася зобразити звуки можливою письмовою мовою, подібною до тієї, якою користувалися люди.

Її мати стояла біля вікна, читаючи щоденні вірші. Ті самі заспокійливі пісні, що співалися тим самим прекрасним голосом, який супроводжував Венлі все її життя. То був фундамент, на якому вона побудувала своє життя.

— На спритну подобу... — ще раз почала Джакслім, але знову запнулася.

— На спритну подобу боги не скупляться, — підказала Венлі. — Як їм кинули виклик, то вони взяли гору...

Але мати не продовжила співати. Вона мовчки дивилася у вікно, навіть не наспівуючи. Уже вдруге за тиждень вона повністю забула цілу строфу. Венлі встала, відклала роботу і взяла матір за руку. Вона налаштувалася на Ритм похвали, але не знала, що сказати.

— Я просто втомилася, — сказала Джакслім. — Від потрясінь, що сталися цими дивними днями, і тих дивних відвідувачів.

Люди обіцяли повернутися. І з моменту їхнього від’їзду кілька місяців тому сім’я розмірковувала над різними ідеями про те, що робити з дивними істотами.

— Іди, сказала Джакслім. — Знайди сестру. Вона сказала, що прийде послухати декламацію і принаймні вивчить «Пісню переліку». Я трохи посплю. Саме це мені потрібно.

Венлі допомогла матері дістатися до ліжка. Джакслім завжди здавалася такою сильною, і справді, її тіло було підтягнутим і міцним. І все ж вона похитнулася, коли лягала, і її затрусило. Не зовні, а глибоко всередині.

До недавнього часу Джакслім ніколи не забувала пісні. Навіть припустити таке було б немислимо.

Як тільки її мати вляглася у ліжко, Венлі налаштувалася на Ритм рішучості й вийшла з будинку — не на лісову галявину, а в місто. Одне з десяти стародавніх міст, оточене зруйнованим муром і заповнене руїнами будівель.

Поява людей додала родині Венлі сміливості. Озброївшись нещодавно отриманою зброєю, вони вирушили маршем на Розколоті рівнини й здобули місце серед десяти, перемігши сім’ю, яка займала це місто до них. Колись Венлі ходила б із високо піднятою головою, горда через цю перемогу.

Сьогодні ж була занадто вибита з колії. Вона вирушила на пошуки, не звертаючи уваги на вітальні вигуки в Ритмі радості. Де Ешонай? Звичайно, вона не могла знову піти, не сказавши про це сестрі та матері...

На щастя, Венлі знайшла її в патрульній вежі, побудованій біля зруйнованого муру, недалеко від головної брами міста. Ешонай стояла на самій вершині, дивлячись на північний захід, у тому напрямку, звідки прийшли люди.

— Венлі! — вигукнула Ешонай, хапаючи її за руку і тягнучи до передньої частини трухлявої дерев’яної вежі. — Дивись! Удалині щось схоже на дим. Може, це дим від їхніх похідних багать?

Венлі глянула на хитку вежу. Чи це безпечно?

— Я думала про те, чого ми можемо в них навчитися, — сказала Ешонай у Ритмі хвилювання. — О, буде так приємно показати їх іншим сім’ям! Це змусить усіх перестати сумніватися в наших словах, чи не так? Вони самі побачать людей!

— Це буде чудово, — погодилася з нею Венлі.

Вона опустилася на коліна, тримаючись за дерев’яну підлогу, а Ешонай стала навшпиньки. Бурі! Здавалося, вона ось-ось залізе на поруччя.

— На що схожі їхні міста? — міркувала Ешонай. — Я думаю, що цього разу піду з ними. Подорожуватиму світом. Подивлюся на все це!

 — Ешонай, ні! — вигукнула Венлі, і справжня паніка в її ритмі змусила Ешонай нарешті зупинитися.

— Сестро? — запитала вона.

Венлі підшукувала потрібні слова. Вона хотіла поговорити з Ешонай про матір. Про те, що, здавалося, з нею відбувалося. Але не могла наважитися. Немов, висловивши свої страхи вголос, вона зробила б їх реальними. Венлі хотіла вдати, що нічого особливого не сталося. Так довго, як тільки могла.

— Ти повинна була прийти сьогодні, — мовила Венлі, — і послухати одну з пісень. Можливо, знову вивчити якусь.

— Для цього в нас є ти й мама, — відказала Ешонай, дивлячись на горизонт. — У мене на це не вистачає пам’яті.

«Але потрібно, щоб ти була зі мною, — подумала Венлі. — З нами. Разом. Мені потрібна моя сестра».

— Я збираюся очолити групу розвідників, щоб виявити, звідки цей дим, — сказала Ешонай, прямуючи до драбини. — Передай мамі привіт від мене, добре?

Вона пішла, перш ніж Венлі змогла щось відповісти. Наступного дня Ешонай прийшла з тріумфом. Люди дійсно повернулися.

Венлі досить швидко почала вважати людей нудними істотами.

Хоча вони ледве помітили її під час першого візиту, проте цього разу не давали їй спокою. Хотіли слухати пісні знову і знову. Це було так неприємно! Вони не змогли б відтворити ці пісні, навіть якби справді вивчили їх напам’ять, бо не могли чути ритми.

Гірше того, коли вона виступала, люди продовжували переривати її й вимагали додаткової інформації, додаткових пояснень, більш точних перекладів. «Як же вони бісять», — подумала Венлі, налаштувавшись на Ритм невдоволення. Вона почала вивчати їхню мову, тому що Джакслім наполягала на цьому. Але це не здавалося найкращим використанням часу чи таланту. Це люди повинні навчитися її мови.

Коли її нарешті відпустили на цілий день, вона вийшла з будівлі й зраділа сонячному світлу. На вулиці сиділи троє з тих тупоголових «паршменів», у яких не було пісень. Венлі стало моторошно, коли побачила їх.

Невже люди думали, що вона така сама, як ці? Якась дурепа? Хтось із її родини намагався поговорити з паршменами, але Венлі трималася осторонь. Їй не подобалося, які почуття вони викликали в неї. Вони не були її народом, як і люди.

Вона оглянула галасливе місто й помітила натовпи слухачів поблизу. Поява людей привернула багато роззяв. Слухачі з багатьох сімей, навіть найбідніших, які не мали власного міста, прийшли поглянути на дійство. Вулиці були заповнені слухачами з усіма видами візерунків шкіри. Тож Венлі мусила проштовхуватися крізь натовп.

— Вони, мабуть, ще деякий час не вийдуть, — сказала вона в Ритмі осуду групі Слухачів, нікого з яких не впізнавала.

— Ти учениця охоронниці пісень, — мовив один з них. — Ти із сім’ї, яка відкрила людей.

Він сказав це в Ритмі благоговіння, що змусило Венлі завмерти. Виходить, він знав все про неї?

— Я не учениця, — пояснила. — Я просто чекаю, як і належить шанобливій слухачці, на слова матері, перш ніж зайняти належне місце.

Вона озирнулася на споруду, з якої щойно вийшла. Як і багато будинків у місті, ця складалася зі стародавніх стін, обмазаних кремом, а дах було зроблено з панцирів. Людям дозволили отаборитися тут, усередині міських мурів, з їхніми наметами та дивними дерев’яними возами, які могли витримати бурю. Здавалося несправедливим, що їхні рухомі конструкції могли прослужити довше, ніж будівлі, зведені слухачами.

 — Я вже провела з ними багато годин, — сказала Венлі в Ритмі задумливості. — Що ви хочете про них знати? Я можу розказати.

— У них дійсно немає душ? — запитала слухачка в шлюбній подобі.

Якісь дурниці. Венлі була переконана, що ніколи не прийме цієї подоби.

 — Це лише одна з теорій, — відповіла Венлі. — Вони не чують ритмів. І в них, здається, тупі мова і розум. Це змушує замислитися, чому нашим предкам було так важко боротися з ними?

— Вони обробляють метал так, ніби це віск, — сказав інший. — Подивіться лише на ці обладунки!

— Це набагато менш практично, ніж панцир, — зауважила Венлі. — У нас більше немає панцирної броні, — нагадав хтось.

Це, звичайно, правда; їхні нинішні подоби не мали панцирних щитків. Більшість їхніх знань про величніші подоби, такі як воєнна, було зібрано саме з пісень. І те, що вона не просунулася ні на крок у розкритті цього феномену, ледь не доводило Венлі до люті.

І все ж, чи не краще вирощувати броню на своєму тілі, ніж те, що робили люди? Ну, вона б могла відповісти ще на кілька запитань, хоча їй хотілося, щоб слухачі помітили, як вона втомилася декламувати пісні цілісінький день. Невже вони не могли хоча б принести їй чогось попити?

Врешті-решт Венлі пішла далі й спробувала впоратися зі своїм поганим настроєм. Їй, мабуть, мало подобатися декламувати пісні для людей — вона справді насолоджувалася музикою. Але й не забула, що Джакслім завжди запрошувала їх приходити до Венлі. Мати не хотіла, щоб хтось, а особливо люди, бачив, як вона сама припускається помилок.

У глибині душі Венлі визнавала, що це, мабуть, було справжнім джерелом її роздратування. Вузол занепокоєння, який скручувався в животі, змушував відчувати себе безпорадною. І самотньою.

Неподалік слухачі змінювали ритми, стоячи посеред вулиці. Венлі здогадалася, що це було, ще до того, як обернулася і побачила Ешонай, яка крокувала вулицею. Звичайно, всі її знали. Саме вона відкрила людей.

Венлі вже майже підійшла до неї, однак зупинилася в останню мить. Але чому? В її присутності ніколи не можна знайти ніякої розради. Тільки ще більше розмов про світ людей, їхні міста і таємниці. Однак Ешонай продовжувала ігнорувати всі розмови про реальні проблеми вдома.

Тож замість цього Венлі прослизнула між двома невеликими будівлями й вийшла на вулицю з іншого боку. Може, слід піти в поля і побачитися з Демідом? Вона вже рушила в той бік... але потім зупинилася. Ні, вони вирішили не показувати людям, як використовують Буресвітло для вирощування рослин. Пісні попереджали, що цим секретом не слід ділитися. Отже, зараз слухачі не працювали в полі, і Деміда там не було.