Борис Левандовский – Донор для небіжчика (страница 3)
«Уже забув? — у голосі Гери пролунали і презирство, і поблажливість водночас. — Обмін, значить. Колись так говорили».
Герман беззвучно розсміявся.
Так, дійсно. Він забув.
— Ну, і?..
«У мене є дещо для тебе. Ти одержуєш своє, ну, а я…»
— Конкретніше! — напружився Герман. — Що ти приховав?
Хлопчисько хіхікнув і якийсь час очікувально дивився на Германа, немов навмисно (утім, ще й як навмисно! — в цьому можна було не сумніватися) грав на його нервах.
«Деякі відповіді, — нарешті сказав він. — Відповіді на два запитання. Якщо вони, звичайно, тебе
Маленький виродок над ним ще і
— Лише на два? У мене їх багато. Занадто багато для
«На два головні».
— Сумніваюся, дуже сумніваюся.
«Спробуй».
Ось так, маленький гівнюк, уже краще.
— Ну, викладай.
«Відповіді на „КОЛИ“ і „ЯК“.»
Розмова ставала серйознішою.
Герман задумався.
З відповіддю на КОЛИ поки що можна було й почекати.
— Мене цікавить — ЯК? — він уважно подивився на Геру.
«Мах на мах — не забудь!»
— Хлопче, ти починаєш мене діставати.
«Добре, — голос підлітка ледь помітно змінився. — Згадай: ПІВТОРА РОКУ ТОМУ».
Герман тупо продовжував дивитися на Геру.
— І це ВСЕ? — видихнув він розчаровано. Давненько він не почував себе таким дурнем, мабуть, відтоді, як зазнав фіаско в ліжку з повією близько року тому.
Маленький виродок його просто
Герман намагався зосередитися на своїх фінансових справах, що виражалося в перекладанні з місця на місце бланків рахунків, якихось документів і кредитних карток. При цьому його думки витали десь дуже далеко.
У минулому.
Ніяких особливо пам’ятних подій тоді не відбулося. Чому саме півтора року? Може, хлопчисько дійсно його тільки дражнив?
Але десь у глибині свідомості він знав, що це не так.
Він склав кредитні картки в одну стопку й машинально перетасував, немов колоду карт.
Він намагався хоч за що-небудь зачепитися.
(півтора року)
Він повинен їх воскресити. За деяких обставин подібне заняття перетворюється на катування і здатне звести з розуму.
(півтора року)
Що це було?
«Послухай, усе це дурна затія, — він без зусиль упізнав голос. — Що зміниться, якщо ти навіть згадаєш? У тобі сидить бомба з найхитрішим детонатором у світі. І ніякі спогади не зможуть його вирубати, ти це прекрасно знаєш».
Так, мабуть, це так. Але я знаю також і те, друже, що коли не зумію відшукати відповіді на ЦІ запитання, вони переслідуватимуть мене до самого моргу тієї лікарні, де я вріжу дуба на останній стадії хвороби, коли моє волосся навколо ліжка збиратиме прибиральниця, а все інше перетвориться на гнилі мощі, обтягнуті прозорою шкірою. Тому йди до дідька зі своєю раціональною логікою.
Отже, що могло статися півтора року тому?
Фактично те саме, що завжди: робота, робота, робота… Зрідка — відрядження в інші міста (власне, все та ж робота). Ще рідше — вечірки, які Герман завжди ненавидів, причому все сильніше. Одне тільки нагадування про захід, що наближається, викликало в нього бридкі відчуття. Дивно, як він узагалі став процвітаючим бізнесменом із таким підходом до життя. Імовірно, тут була заслуга не його, а Алекса, треба віддати тому належне. Відвідував же Герман вечірки переважно для того, щоб уникнути здивованих поглядів колег і повчальних балачок шефа.
Ось, мабуть, і все, що він міг згадати.
І ще операція на апендицит, яка ледь не забила цвяхи в його труну.
Рівно півтора року тому.
Приступ схопив іще в київському аеропорту перед вильотом додому, у Львів. Коли оголосили шестигодинну затримку рейсу, Герман купив в аптечному кіоску упаковку анальгіну, прийняв одразу три штуки й повернувся в зал очікування, де, скорчившись у кріслі, відсидів усі шість годин. До того моменту від цілої упаковки анальгіну залишилася одна таблетка, що тріснула майже навпіл і нагадувала два молочні зуби. Кіоск був уже зачинений. А потім бадьорий голос диспетчера потішив пасажирів, що летіли з Германом одним рейсом, оголосивши про додаткову тригодинну затримку. Герман відчував, що в нього починається жар. Моментами він майже нічого не бачив, тільки знав, що йому стає все гірше. Він практично не пам’ятав як опинився в літаку. Але «швидка» відвезла його вже з дому тільки наприкінці наступного дня. Отямившись після операції, Герман зі слів чергового лікаря довідався, що жити йому залишалося лічені хвилини, — поширювалося запалення. Його ледь устигли врятувати.
Усе це трапилося саме півтора року тому.
Герман схопився.
— От! — він ударив кулаком по столі, відчуваючи якесь злісне задоволення.
Як він міг цього не врахувати, — адже це до сміху
Він швидко глянув на годинник: за п’ять третя.
Ще встигає.
ЕЛЕМЕНТАРНО.
— Навряд чи зможу вам допомогти, — знизала плечима молоденька медсестра, яка сиділа по іншу сторону віконця реєстратури. — Можливо, вам варто піднятися нагору, в хірургічне відділення, де вам робили операцію. У них свій окремий архів.
— А якщо там мені не допоможуть? Куди б я міг ще?.. — Герман майже просунув голову у віконце, щоб краще розчути слабенький голос реєстраторки, але та, мабуть, витлумачила це по-своєму.
— А… — сестра запнулася, коли їхні очі зустрілися, й через секунду зашарілася, немов Герман нав’язливо з’ясовував дату її першої менструації.
— А… там вам усе скажуть.
— Спасибі.
Він попрямував до сходів і почув, як захлопнулося віконце реєстратури. Звичайно, набагато простіше було перетнути хол, де на протилежній стороні від реєстратури знаходилися двері ліфтів. Однак Герман вирішив, що добереться до хірургічного відділення, розміщеного на четвертому поверсі, набагато швидше, якщо скористається сходами.
Можливо, саме тут із ним сталося…
Заради цього він сюди і прийшов.
Коли він досяг прольоту між третім і четвертим поверхами, де дозволялось курити, крізь легку завісу диму, що заслоняла людей, Герман побачив… себе самого. І ледве не запоров носом об підлогу, перечепившись через сходинку. Хтось випустив густий струмінь диму, і обличчя чоловіка зникло. Через секунду Герман із серцем, що шалено калатало у грудях, переборов проліт. Потім усе-таки зважився повернути голову туди, де стояв його двійник. Між ними тепер відстань була не більше одного метра, і чоловік абсолютно не був на нього схожий. «Що за…»
Минувши білі двостулкові двері, над якими висіла велика табличка з написом «ПЕРШЕ ХІРУРГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», Герман побачив знайомий довгий коридор, зараз практично порожній. Якщо не брати до уваги двох хворих, що тинялися далеко в кінці. Порожній на даний момент сестрин пост із навислою над столом настільною лампою, що нагадувала голову самотньої зажуреної чаплі. Тут панували тиша і якесь позачасся.
Це місце раптом здалося Германові зловісним, немовби він потрапив у вузький підземний тунель, що тягнеться в таємничу мовчазну темряву, а замість дверей палат сутеніли провалля древніх гробниць, у сутінку яких терпляче таїлося щось, що чекає його всі ці півтора року. А ті двоє хворих у кінці коридору…
«Сьогодні п’ятниця, — нарешті зметикував Герман, — після обіду майже всі подалися додому».
Він повільно рушив коридором, сподіваючись зустріти медсестру або чергового лікаря. Навколо витав характерний запах лікарні і ще якийсь. Який саме, Герман не міг визначити, але він цей запах знав. Коли він минув закриті двері зі строгою табличкою «ОРДИНАТОРСЬКА», різко посилився запах медикаментів, який підказував, що десь близько двері процедурної, а може, й перев’язочної. І справді — наступні двері, відчинені на два пальці, які немов запрошували ввійти, виявилися перев’язочною. Герман її дуже добре пам’ятав з усією обстановкою і столом, що панує в центрі й нагадує операційний. У голові самі собою випливли рядки: