Борис Левандовский – Донор для небіжчика (страница 2)

— Ні. Я не женюся.

— Ха! Якого числа, конспіраторе? Трьох днів вистачить?

Герман відчував наростаюче роздратування, наче він перетворився на пляшку шампанського, поставлену на розпечене залізо.

— Ні! — промовив він, намагаючись зберегти зовнішній спокій, але, мабуть, не надто успішно, оскільки погляд Алекса одразу змінився. — Не женюся.

— О, чорт, тоді в чому справа? Хворий?

Герман заперечно захитав головою.

— Виникли серйозні проблеми? — цього разу в голосі Алекса Германові почулися нотки дружньої участі. Якби все це відбувалося хоча б років зо три тому…

Герман промовчав, хоча в душі спалахнула короткочасна боротьба.

«Ні, друже, ти першим кинеш у мене камінь, це я знаю точно».

— Припини морочити мені голову. Скажеш, нарешті, що відбувається?

Герман відвів очі вбік. Не тому, що боявся зустрітися поглядом з Алексом, — не хотів видавати свою впевненість, що в дану хвилину щось остаточно мінялося в їхніх стосунках. Він готовий був заприсягтися, що коли зачинить двері цього кабінету, між ними все буде по-іншому.

— Це не має значення.

— Не має значення? І це все, що ти можеш мені сказати? — Алекс устав, перегнувся через стіл, потім знову сів. На обличчі відбилася зніяковілість. — Не хочеш говорити навіть мені… — цього разу він уже не запитував, а констатував. — Навіть мені…

«Так, друже, навіть тобі», — з похмурим сарказмом подумав Герман, а вголос вимовив:

— Повір, я дійсно не можу.

— Але що за поспіх? Незрозуміло… — в останньому слові холодне відчуження — от тепер це знову звичний Алекс. — Добре, а якщо я відповім «ні»?

Герман дещо здивовано підняв голову. Хоча хіба він очікував іншої реакції свого партнера? Пардон, старшого партнера.

Тепер між ними немов матеріалізувалася крижана стіна.

— Це нічого не змінить, я все одно піду. Мені потрібно місяць… чи два.

— Отже, ти в будь-якому разі збирався зробити по-своєму і тобі на все начхати — я правильно тебе зрозумів?

— Якщо питання тільки в цьому — так…

— Он як? — Алекс неприродно випрямився у своєму кріслі. — Ти далеко заходиш.

Тепер стіна відчуження перетворилася на цілий айсберг ворожості.

— А якщо… — почав було Алекс і запнувся. Мабуть, щось іще заважало переступити через багато років дружби.

Нарешті він вимовив, карбуючи кожне слово, немов випльовуючи свинцеві кулі:

— Якщо все-таки підеш… І без пояснень… — він зробив паузу, — утратиш свою частку в справі, зрозумів?

Ось воно: остаточний розрив, повний і безповоротний.

«Ну і прекрасно! Давно пора…» — Герман навіть відчув якесь полегшення. Мовчки встав і вийшов з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

Мабуть, навіть занадто підкреслено.

Відвідувачів у барі було мало — тільки Герман і дві пари, що, очевидно, як і він, зумисне прийшли до початку тутешнього «часу пік».

Герман сидів у кутку зали, вдивляючись у наполовину спорожнілу пляшку французького коньяку. Бармен Павлик (чи Пол, як він відрекомендовувався новим відвідувачам) сьогодні був трохи здивований двома обставинами. По-перше, несподіваною появою постійного й дорогого клієнта (головне, щедрого практично завжди) у такий незвичний для нього час. По-друге, його (Германа) замовленням — ціла пляшка коньяку, — а він, як відомо, напій не з легких. Мабуть, у хлопця якась лажа, майнула думка в Пола. У чувака жорстокий депресняк.

Зовні так і виглядало: молода тридцятирічна людина, дещо не в гуморі, зробила замовлення й, сівши за найдальший столик, заглибилась у свої думки. Герман був схожий на одного з тих хлопців, що зазвичай одразу привертають увагу жінок. Риси обличчя мав майже правильні, однак із деякою недосконалістю, як недбалий мазок на полотні художника, що додає картині індивідуальності. Він був високий і трохи худорлявий (це той тип стрункості, коли зайві п’ять-шість кілограмів тільки зіпсували б враження); темно-зелені очі, на перший погляд (тільки на перший), різко контрастували зі шкірою обличчя, блідуватість якої підкреслювало тверде чорне волосся. Зрештою, зовнішність Германа не асоціювалася з крутими хлопцями з бойовиків чи героями любовних історій. Це був трохи інший тип чоловічої привабливості, призначений для жінки-домогосподарки, що мріє про «правильного» надійного чоловіка, з яким можна прожити до глибокої старості. Очевидно, це було ще однією рисою, яка проглядала зсередини і змушувала звертати численні погляди в бік Германа практично всіх жінок, що його оточували.

Але вже через кілька секунд більшість із них раз і назавжди втрачали до нього інтерес, принаймні як до чоловіка. Чим, по суті, була ця риса, визначити неможливо, оскільки основною властивістю всіх різновидів внутрішніх флюїдів є їхня невловимість.

Тобто він не був тим хлопцем, що сниться ночами п’ятнадцятирічним дівчаткам-підліткам.

І річ не в тому, що зараз він виглядав таки «убитим». Навіть бармен цього закладу давно визначив, що в нього не все добре взагалі. «Особисте життя», — мимохіть вирішив Пол, коли Герман уперше відвідав цей бар близько року тому.

І був абсолютно правий.

Безперечно.

А Герман усоте прокручував у голові останню розмову з Алексом. Мости спалено, відновленню не підлягають. Безповоротні процеси… У пам’яті яскраво зберігся холод уже нічим не прикритої ворожості, може, навіть ненависті, що пожерла, як голодний монстр, останки їхніх з Алексом стосунків. Утім, це давно назрівало. Не вистачало лише останнього поштовху, щоб зірвати нарив. А все ж зірвало! Немає гірших ворогів, ніж колишні друзі. Невідомо, скільки б усе це тягнулось, якби не…

(вірус)

Отже, який його наступний крок? Виїхати? Куди завгодно, в будь-якому напрямку? Виїхати, аби виїхати… Як дія заради самої дії. Зрозуміло, це не втеча. Він не настільки дурний. Просто це як… похоронна подорож. Чи, може, краще — турне?

А сенс усієї цієї затії? Герман вдавив недокурок у попільничку — звідки в нього ця дурна звичка в усьому шукати сенс, якого вже давно немає в його ситуації! Гівно! Так само як і не має значення, поїде він кудись чи залишиться дохнути тут!

«Ей, чувак, адже в тебе — СНІД! Ти розумієш це?»

Зараз це був уже не голос Експерта. Герман наче почув самого себе зі сторони, — свій власний голос. Він на мить повернувся до того моменту, коли вперше по-справжньому усвідомив, що ІНФІКОВАНИЙ, що з ним сталося. Кілька секунд його нудило. Він зробив зусилля, щоб проштовхнути назад слизький клубок у горлі.

«Ти хоча б розумієш, що живеш уже, можливо, не перший рік у борг і навіть не підозрював цього?»

Так, здається, він уже дещо починає розуміти.

«А ЩО ти встиг побачити у своєму чортовому житті? Що зробив просто для себе? Ти можеш хоча б згадати, коли це було востаннє?»

Ні, чесно кажучи, він цього не міг.

«Тобі ще не осточортіло жити за чужими правилами й ти збираєшся продовжувати так навіть зараз?»

Зрозуміло, він не збирається. Не хоче, не бажає…

«До чого тоді всі ці вагання й дурні пошуки сенсу? Остаточний розрив з Алексом — крок номер один, правильно? Машину запущено».

Машину запущено…

З цієї хвилини він готовий.

Він зробить другий крок… і третій, і четвертий, якщо буде потрібно.

Герман устав, кинув за старою звичкою на стіл купюру й попрямував до виходу вузьким проходом між акуратно розставленими столиками, навіть не зауважуючи, як бурмоче вголос «і третій… і четвертий…», чим викликав здивовані погляди нечисленних відвідувачів. Потім біля самих дверей обернувся, кивнув бармену й вийшов.

Удома його «зустрів» маленький Гера.

«Візьмеш мене з собою?»

— Що?..

«Я хочу, щоб ти взяв мене із собою», — хлопчисько просив, але дивився зухвало.

ЗВІДКИ ВІН УЖЕ ПРО ВСЕ ЗНАЄ?!

— І не мрій.

Гера примружив очі у своїй звичайній манері, коли він тримав козир у рукаві. Герман, звичайно, вже не пам’ятав, який вираз обличчя був у нього у дванадцять років, але зараз з’явилося виразне відчуття, що саме це й відбувається: хлопчисько щось тримає напоготові.

— Добре, що в тебе там?

Він майже почув, як маленький Гера задоволено хмикнув.

«Мах на мах — іде?»

— Не зрозумів. Що це має означати?