Борис Левандовский – Байки проти ночі (страница 6)

Але вранці я й не згадав про свій намір. Життя в сім років схоже на планету, що з божевільною швидкістю мчить по хитромудрій орбіті навколо маленького феєричного сонця.

Пізно вночі мене розбудив чийсь дотик. Холодна і млява, як у покійника, рука повільно рухалася по моєму обличчю, немов вивчала його контури. Ось вона дійшла до носа… опустилася до губ… і, на мить зупинившись на підборідді, звалилася на груди, неначе відрубана. Звичайно, рука була моя власна. Просто я закинув її за голову вві сні, і через якийсь час вона затерпла від відтоку крові. Ну, ви, напевно, знаєте, як це неприємно. Особливо коли намагаєтеся її перемістити за допомогою другої руки й нічогісінько не відчуваєте, бо вона немов чужа, неначе цей хтось — явно не житець на цьому світі. Але найгірше попереду: через кілька секунд, коли кров знову заповнить канали, тисячі крихітних реаніматорів візьмуться за справу, щоб повернути її вам назад, нещадно орудуючи тисячами маленьких голок, і найліпше, що ви можете зробити, — то це спробувати швидше заснути.

Але я не зміг. Бо згадав, що я ж не в себе вдома, піді мною не звична широка тахта в дитячій кімнаті, а лікарняне ліжко, і немає поруч Діми, який спить скраю, оберігаючи Кордон. Можете сміятися, можете ні, але це важливо. Особливо, якщо ти звик мати старшого на десять років брата, який поруч з тобою щоночі. Тепер уже давно настала моя черга спати скраю, а там, під безпечною стіною, — моя дружина. Туди ніяким волохатим рукам не дотягтися, та й бридким щупальцям теж краще самим зав’язатися у морський вузол. Так, звичайно, у всьому цьому є щось незгубно дитяче, яке залишається в нас звідтоді назавжди. Немов якась частина затято не бажає поступатися місцем дорослішанню, що настирно стукає у двері. І мені зовсім не соромно говорити про це, я думаю, що навіть Бог — Він теж Юний, хоча нікого й ніколи не боявся. Ми говоримо про бачення світу, про те особливе ставлення до життя, врешті-решт, ви розумієте?

Словом, я розплющив очі й згадав, що тепер у «Супутнику». Повернувся на бік, відчуваючи голчато-крижане копирсання реаніматорів у руці, що воскресає. Решта хлопців дружно сопіли у дві дірки й бачили сни. Так само гудів вогонь у грубці, й через неї по підлозі тягнувся тоненький промінчик світла, що виходив з дверної щілини в коридорі, з вулиці долинав м’який шепіт дощу, що улещував осінню ніч… І мені знову стало сумно до сліз. П’ятниця здавалася недосяжно далекою — чомусь іще (більш?) далекою, ніж удень. Я заплющив очі, впевнений, що вже нізащо не засну, а коли розплющив знову… був ранок.

Поряд із ліжком скромно стояла порожня чисто вимита банка з моїм прізвищем на смужці паперу замість етикетки, що на місцевій мові означало також: «Ласкаво просимо».

Ну і змусив же мене піднатужитися цей «фуфлижник»!

Ми сиділи в коридорі третього корпусу й очікували своєї черги здавати аналіз крові. Нас було троє: «фуфлижник», на два роки старший за мене, якого ось-ось мали виписати, той малий, що наковтався вчора шмарклів Нонни; ну і, звісно, я.

— Ось бачиш, — сказав «фуфлижник», уже не пам’ятаю, як там його звали, демонструючи мені круглу запечену подряпину на чолі. — Це звідси… Називається пробою мозку. Проколюють такою здоровенною голкою, може, бачив?

— Ні-і, — захитав я головою, щосили намагаючись приховати паніку, що наростала. Малий, який сидів з другого боку, насторожено прислухався до нашої розмови.

— І ще ось, — «фуфлижник», закотивши холошу, гордо продемонстрував перед моїми очима, що потроху округлялися, овальну ранку на коліні, покриту старою кіркою. — Проба кісткового мозку. Це найболючіше. Дехто навіть непритомніє.

— І вони навіть не знеболюють? — здивувався я.

— Ні, — засмучено зітхнув той і кивнув головою. — Не можна, тому що це спотворює аналізи. Розумієш?

Чого ж бо не зрозуміти, і дурню ясно. Якщо щось і не дотумкував хвилин через десять, то це — як я міг так дешево купитися. Але його «докази» виглядали такими переконливими! Нехай у лікарнях мені й не доводилося раніше чути про щось таке… Але ж я вперше потрапив до санаторію…

— Не переживай, — підбадьорив мене «фуфлижник». — Головне, майже завжди після цього вдається вижити.

Я помітив, що плечі малого дрібно затряслися, і нахилився трохи вперед, щоб побачити, в чому річ. Той тихо плакав («фуфлижник», здавалося, зовсім забув про його існування). Та й я вже почав нервувати. Перевів погляд на вхідні двері, цілком серйозно розмірковуючи, чи пощастить утекти, а потім… А що потім? Мене хутко піймають і приведуть назад, щоб усе одно змусити здати ці жахливі аналізи, тільки вже силоміць. Такі сцени я бачив багато разів, особливо, коли хтось боявся й не давав собі проткнути голкою вену. Я теж, пам’ятаю, волав і метався, як божевільний, бився у руках, але тільки спочатку, а потім звик. Практика й досвід — велика справа, до речі.

Я вирішив тим часом озирнутися, а малий, який сидів праворуч від «фуфлижника», почав уже відчутно підвивати.

— Нехай іде першим, — шепнула, нахилившись до мене, жертва мозкової проби (може, у нього і справді колись хотіли взяти, та побачили, що хтось усе повишкрябував раніше). Я кивнув на згоду.

Коридор, де ми сиділи в твердих дерев’яних кріслах, збитих у ряд за допомогою дошки, як у старих дешевих кінотеатрах, існував якоюсь мірою умовно. Насправді, основне приміщення було одне, заставлене ширмами й перегородками різної висоти з натягнутою між стійками білою тканиною. Ліворуч від нас громадився давно знайомий мені апарат УФО для кварцового прогрівання дихальних шляхів, схожий на пузатий самовар, і УВЧ із довгими і багатосуглобистими, наче лапи гігантського павука, тенами, що закінчувалися круглими змінними «тарілками». За спиною тяглися кабінки із білими шторами — для ультразвуку, електрофорезу й інших процедур, а попереду височіла наша ширма, звідки ось-ось могло донестися запрошення увійти.

За зловісною ширмою чулося дзвінке скляно-металеве брязкання всіляких медичних штуковин відомого призначення на піддонах і в стерилізаторах, що змушувало шлунок покриватися крижаною кіркою в очікуванні, коли все це візьметься за тебе, а зверху визирала якась напівсферична хрінь на штативі. «Мабуть, те саме пристосування, яким свердлять череп, щоб дістатися до мізків, — вирішив я. — Вона чимось нагадувала вертикальний шоломоподібний фен у жіночій перукарні…»

Судячи з голосів, за ширмою було двоє медсестер. Значить, одна (якщо вірити моєму лікарняному досвіду) братиме подвійний аналіз крові з пальця, а друга — з вени на ревмопроби, так це називалося. Хто ж тоді з них…

Цієї миті з-за ширми почулося:

— Заходьте поодинці!

«Фуфлижник» багатозначно глянув на мене й підштовхнув малого, який уже відверто почав ревіти:

— Давай!

Той піднявся, заливаючись слізьми, зробив кілька нерівних кроків до ширми, озирнувся на нас з невимовною тугою («О-о, здається, почалося!» — почувся трохи роздратований голос однієї із сестер за ширмою) і з понурою покірністю поплентався далі, як на забій.

Це виглядало настільки трагічно й водночас комічно, що я, незважаючи на ситуацію і поволі зростаючий жах у власних грудях, ледве стримався, щоб не розреготатися.

Такі речі траплялися зі мною і раніше, і згодом — особливо тоді, коли доводилося сидіти в черзі серед інших дітей під кабінетом чи схожою на цю ширмою, де беруть кров на аналіз. Як правило, це відбувалося в поліклініці. Уявіть собі ряд напружених дитячих личок — блідих і зосереджених, як у маленьких смертників, зазвичай від чотирьох років до семи, чию долю зараз вирішують страшні люди в білих халатах. Вони туляться до батьків, щось шепочуть їм на вухо і, втрачаючи останню надію, скисають остаточно. Тому й панує така неприродна, парадоксальна тиша, якої не має бути там, де збирається стільки дітей. Проте таке справді трапляється. Нарешті прийом починається, чути запрошення, й усі дивляться услід герою, чия черга йти першим. Решта завмирає, ціпеніє і прислухається, дивлячись в одну точку, а дехто навіть не дихає — тиша стає майже прозорою. Наймоторошніша мить. Що відбувається там, за білою страхітливою ширмою? Скажи нам, герою, це боляче? Це саме те, про що ми дорогою думали, йдучи сюди під конвоєм власних батьків? Адже нас теж зрадили, ми всі пройдемо цим шляхом і тому маємо право знати: це дуже боляче? Тільки не мовчи, інакше ми подумаємо, що ти вже помер… І от спершу тихе, потім гучніше скиглення за ширмою, а тоді короткий крик… О, це таки боляче, тепер ми знаємо точно, що це нестерпно, ми назавжди запам’ятаємо тебе, герою. Чергою біжить судома підборідь, і хтось, нарешті, не витримує. А потім ще і ще. Справжня фонографічна ланцюгова реакція — за півхвилини апогей досягається загальним ревінням двох-трьох десятків маленьких горлянок. Поява ще заплаканого, але безмірно щасливого героя залишається зовсім без уваги. Раптом тут — може, галюцинація? — ви помічаєте якогось паршивця, який не плаче разом з іншими, а корчиться, як у припадку, від сміху. І починаєте розуміти одну неймовірну річ: та йому ж, біс його візьми, справді смішно! Просто зараз трісне. А тоді й до вас починає доходити…

Тож якщо ви бували у Львові й відвідували дитячу поліклініку залізничників (вхід через вуличку-тупичок Суднову недалеко від центру міста), а також бачили хворобливо блідого хлопчиська, який реготав, сидячи серед заплаканих дітей, а поруч із ним красиву брюнетку, яка зашарілася від сорому, то, найпевніше, ми з вами вже зустрічалися.