Борис Левандовский – Байки проти ночі (страница 5)

Так ось. Може, того вечора я трішечки здрейфив… Але все ж таки то було здорово, ще й як! Усе одно, що торкнутися до моторошної й водночас чудової таємниці.

Коли всі знову повлягалися, Ігор сказав:

— Гаразд, проїхали, — він подивився на Антона: — Ти з нами останню ніч. Тож розкажи свою історію про жінку в чорному.

— Про ту, що на картині? — уточнив Тхорик.

— Так.

Мені дуже хотілося послухати цю історію, але, схоже, її вже всі тут знали й навіть не раз чули. І неначе на доказ цього Тхорик став канючити, щоб Антон розповів щось новеньке.

— Юра ще не чув, — сказав Ігор. — Він сьогодні в нас молодець. Нехай Антон розповість для нього, і ми теж послухаємо.

Ніхто більше не заперечував. А я, сповнений гордощів від похвали й передчуття чогось незвичайного, підтяг ковдру до самого носа й завмер у напруженому чеканні.

А ще подумалося, що Ігор мав на увазі не тільки те, як я тримався під час недавнього ритуалу, яким випробовували всіх новеньких, але й що не дав Нонні пошити себе в дурні.

— Ну добре. Тоді слухайте, — почав Антон. — Один мужик, дуже багатий, приїхав на аукціон, щоб купити картину. Щоправда, він і сам не знав, яку саме хоче. І вирішив, що вибере ту, яка йому найбільше сподобається, навіть якщо вона намальована нікому не відомим художником. Його ця хрінь не ламала.

І ось на продаж було виставлено чергове полотно. На ньому зображена якась жінка, одягнена в усе чорне, а сама картина була в товстій різьбленій дерев’яній рамі й такою величезною, що зайняла би половину стіни в нашій палаті (тут всі ми мимовільно завертіли головами, прикидаючи, якою ж страшенно великою була ця картина). Мужику… ну, він був якийсь там лорд, здавалося, що жінка на картині дуже схожа на його покійну матір, яку він любив. І тому він купив її й наказав привезти до його замку.

Але дружині лорда полотно не сподобалося, вона хотіла, щоб він його викинув або продав. Вони навіть посварилися. Та коли дружина лорда зрозуміла, що не зможе настояти на своєму, то вмовила чоловіка хоча б не вішати цю картину на видному місці. Лорд трохи подумав і згодився розмістити її в спальні молодшої доньки («Ні фіга собі спальня», — буркнув хтось, найімовірніше, Тхорик). Потім настала ніч, і всі полягали спати.

Ніхто не підозрював, що жінка на картині могла ставати схожою на будь-кого з померлих родичів людей, які приходили на аукціони. Щоб її купили. А сама картина була намальована ще двісті років тому, і всі її колишні власники помирали страшною смертю. І от, коли настала рівно північ… (Тут наш оповідач стишив голос для більшого ефекту і, вдаючи, що йому необхідно терміново прочистити горло, витримав паузу кілька секунд.) І рівно опівночі картина, яку купив лорд і повісив у спальні своєї молодшої доньки, відкрилася… і з неї вийшла та сама жінка в чорному. Вона любила пити людську кров, просто жити без неї не могла. З того часу, коли вона вбила колишніх власників картини і знову потрапила на аукціон, минуло багато років, і жінка була дуже голодною. Майже цілий день вона спостерігала з картини за всім, що відбувалося, а тепер нарешті дочекалася, коли дочка лорда залишилася сама. Вона перегризла дівчинці горло й випила всю її кров. Потому жінка в чорному знову сховалася в картину. Уже двісті років вона жила в ній і була здатна жити вічно, аби їй вистачило людської крові, і ніхто не здогадався знищити картину. Коли настав ранок…

Ця історія про Жінку в чорному стала для мене першою з безлічі подібних вечірніх байок Після Того Як Гасять Світло, які я почув у «Супутнику» іншими вечорами, а потім — подорожуючи по лікарнях і піонерських таборах у наступні роки. Між нами, вона була не такою вже й хорошою. Але стала першою — ось що робило її особливою. Я тихо лежав у своєму ліжку, обкутаний темрявою, не сміючи навіть ворухнутися, і з благоговінням ловив кожне слово. Це був момент осяяння, великого відкриття, неначе в моїй голові раптово відчинилися навстіж якісь потаємні двері, що немов би тільки й чекали, аби до них підібрали правильного ключа. Вони вели в чудовий, зачарований світ, де водяться справжні чудовиська — набагато страшніші за тих, що живуть у книжкових казках і жеруть тільки неслухняних дітей.

— …А картину вони спалили, — закінчив Антон.

Начебто та сама казка й не зовсім та. Далеко не та.

— Спасибі, — сказав я, не знаючи, як ще висловити свою вдячність. Адже цю історію розповіли насамперед для мене.

Потім Ігор з Андрієм разом повідали про чортову пляшку й Червону пляму.

Їхні історії були побудовані на кшталт Жінки в чорному, втім, як і всі ті історії — простий сюжет, жодних зайвих деталей, часто без імен дійових осіб — у цьому й полягала їхня особлива привабливість. Ніхто не говорив: «Гей, зачекайте! Що означає — картина відкрилася?» Або «Якого чорта вони (він, вона, воно) це роблять?». Ми були дітьми, і кожен сам домислював свій варіант неповторної Історії. Може, тому вони й набували такої великої, майже магічно притягальної сили. Сили нашої власної уяви.

У ті часи, замішені на атеїзмі, ще не видавали романів жахів, а фільми на кшталт «Вія» з’являлися не частіше за комету Галлея. Тоді нас зачаровували вечірні розповіді, коли в кімнаті гасло світло, а в небі мерехтливим бісером висипали зірки. То був усний дитячий фольклор, темна квінтесенція дитячих мрій. Його магнетизм відчув на собі кожен, хто хоч раз був дитиною. І багато років потому дивне бажання повернутися назад — у ту дитячу постіль, щоб іще раз хоч на мить знову перетворитися на маленького слухача (а таке з часом трапляється все рідше), примушує невгомонного барабанщика всередині збитися з ритму і зробити на два удари більше навіть у тих із нас, у кого калькулятор давно замінив мізки, а «Майстер карт» — здатність мріяти.

Уже пізніше, коли я прочитав безліч книг, то зрозумів, що більшість з тих історій виявилися вільним переказом відомих творів Герберта Уеллса, Гоголя й Артура Конан-Дойля, Хорхе Лyica Борхеса і Рея Бредбері. Це раптове впізнавання завжди викликало в мене особливу радість, неначе зустріч зі старим другом.

Голоси з того далекого осіннього вечора, коли я, семирічний хлопчисько з постійно застудженим горлом, відкрив для себе новий світ, химерною перекрученою від часу луною звучать у мені й нині.

Гей, Ренате… гей…

— Гей, Ренате… гей, чорноголовий, уже хропеш?

— Ні, — прилетіло з іншого кінця мого ряду. Чорнявий хлопець на ім’я Ренат досі не вимовив ані слова, і я навіть забув про його існування. Ще вдень я звернув увагу, що він узагалі тримається осторонь. Не те, щоб це виглядало надто демонстративно, просто Ренат якось відрізнявся від інших і майже весь час мовчав, хоча вже давно став тутешнім «старожилом» і був ровесником Ігоря. Я думаю, йому просто було начхати на ці понти, а точніше — «його ця хрінь не ламала».

— Розкажи нам одну зі своїх історій, — пізніше я дізнався, що, незважаючи на свою зовнішню відстороненість, Ренат мав славу чудового оповідача. Його історії були найкращими і щоразу новими, бо він завжди складав їх сам.

— Мій таємничий голос сьогодні мовчить, — відповів Ренат. Мені здалося, що він вимовив ці слова з легкою і трохи гордовитою посмішкою людини, якій глибоко начхати на думку оточення. Хоча, можливо, я й помиляюся. — Якось іншим разом.

Почулися розчаровані голоси. Але тут їх раптом перекрив чийсь довгий із завиванням пердіж, який закінчився абсолютно натуральною питальною інтонацією.

— Таємничий голос із дупи… — здавлено просипів Ігор.

Усі, і я теж, зайшлися таким реготом, що з очей градом покотилися сльози. Тієї миті я відчув, що насправді стаю одним із них — одним із цих хлопців, з якими по-справжньому ще й не встиг познайомитися. Ми немов були пасажирами одного судна, що зазнав катастрофи, викинутими на берег невідомого острова. Відчуття єдності було настільки великим, неосяжним, що мене до самих кісток пройняв озноб, а тіло покрилося гусячою шкірою. Нічого такого мені дотепер ще не доводилося відчувати, і пізніше таке траплялося, може, лише три чи чотири рази. Але саме того вечора я зійшов на борт свого першого «Титаніка», і, напевно, саме тому він запам’ятався мені сильніше за інших.

Ми не могли вгамуватися з хвилину, не менше, я навіть налаштувався на візит чергової медсестри з величезним шприцом, щоб зробити всім нам заспокійливу ін’єкцію.

Але ніхто так і не з’явився.

— Чули про Чоловіка дощу? — раптом подав голос зі свого кутка Тхорик, і в палаті відразу зависла напружена тиша. Навіть я відчув цю миттєву напругу, схожу на беззвучну, але вловиму за вібрацією, на гудіння гранично натягнутих електричних дротів, хоча й уявлення не мав, про кого чи про що тут ідеться. Здавалося, навіть темрява в палаті якось загусла, стала майже відчутною.

— Кажуть, хтось із тієї палати бачив його сьогодні вдень. Біля стадіону поряд із лісом, — додав Тхорик.

Ніхто не відповів. Усі мовчали, немов до чогось прислухалися.

— Добре, давайте спати, — нарешті сказав Ігор без крихти недавніх веселощів у голосі. Стало ясно: настрій розповісти ще одну історію в нього зник. А в усіх інших, схоже, зникло бажання слухати.

Я вирішив, що повинен обов’язково з’ясувати, в чому ж тут річ. Просто завтра. Щось було нечисто, щось… надто таємниче. Воно викликало якесь моторошно-солодкувате тремтіння — навіть сильніше, ніж ті історії.