реклама
Бургер менюБургер меню

Борис Левандовский – Байки проти ночі (страница 8)

18px

Класом вважалася невелика кімната з дюжиною парт (знаєте, такі масивні, як слюсарні верстати, з сидінням-лавкою на двох осіб і похилою дошкою, що має круглі виїмки для чорнильниць. Їх можна побачити в старих фільмах, у яких наші пращури зубрять кирилицю). Подібного раритету я вже ніколи більше не зустрічав. Кімната опалювалася газовою грубкою, розташованою в кутку, і містилася на першому поверсі невеликої будівлі з двосхилим дахом, повз яку я проходив учора зі своєю проводиркою з приймальної палати.

До кімнати набилося майже два десятки учнів — від першокласників, як я, до здорованів з восьмого класу, а вчителька була одна. Вона роздавала прості завдання, переходила від парти до парти, щось писала на дошці (акцент робився лише на два-три основні предмети — ясна річ, навчання було ще тим), але спочатку познайомилася зі мною й записала моє ім’я в журнал.

Я розкрив свої «Рабочие прописи» й почав виводити односкладові слова, приклади яких були написані на початку кожного рядка друкарським способом і виглядали знущально каліграфічними. Я терпіти цього не міг: трохи раніше це були усілякі палички й гачечки — архідурне заняття, особливо, якщо вже давно вмієш читати (на той час у моєму читацькому активі були вже «Голова професора Доуеля» й «Людина-амфібія» Беляєва, збірка фантастичних оповідань і кілька дитячих книжок). Утім, на моїй акуратності це ніяк не позначилося, тому й красувалася в зошиті в нижньому лівому кутку сторінки двогорба, як верблюд, трійка, поставлена червоним вчительським чорнилом, — перша оцінка, яку я отримав у школі. Вона ж найчастіше супроводжувала мене й у наступні десять років, показуючи ступінь моєї старанності й нелюбові до шкільних занять.

Із викладачами в мене вкрай рідко складалися дружні стосунки, особливо на кінець цієї десятилітньої тяганини. Здається, на випускному хтось навіть пускав сльозу під час вручення атестата. Я ж сяяв щастям, як відпущений на волю каторжанин (який, окрім усього, ще й зірвав найбільший за всю історію джек-пот), і, підіймаючись на подіум, розминав одну руку в недвозначному жесті з виставленим середнім пальцем, а другою робив прощальні паси в бік педагогічного колективу, який сидів за довгим столом, наче кури на сідалі. Їй-богу, не зміг стриматися. Бідолашна мама у третьому ряду не знала, куди провалитися, звісно, зовсім не від гордості за мене. Шпаною я не був, але впевнений, що їм також хотілося нарешті мене позбутися. Якби в мене сьогодні був іще один шанс, то я, що й казати, звичайно, поводився б інакше, звичайно, інакше… Я б на додаток ще й перднув голосно — так, щоб їх прямо із-за столу поздувало. Тобто висловив би все, що думаю, найдоступнішим і найлаконічнішим способом. Мені завжди подобалися хлопці, схожі на Бівіса з Баттхедом.

Але тоді я лише ступив на старт цього марафону завдовжки у десять років, і навіть досвід старшого брата мало про що говорив мені стосовно майбутнього. А того дня, виписуючи карлючки чорнильною ручкою рядок за рядком, я взагалі був украй далекий від таких міркувань. Мій сусід по парті, один із «фуфлижників», який перейшов уже в третій чи четвертий клас, зверхньо косував на мій зошит і посміхався, відпускаючи колючі жарти.

Я дуже здивувався, коли тамтешня вчителька-універсалка підійшла до мене, щоб придумати якесь завдання, і висловила захоплення, що її колега зі справжньої школи так «ювелірно» намалювала приклади на початку рядків. Треба ж, як купилася! Я пояснив їй, що це «Рабочие прописи» — спеціальний зошит для письма, подивувавшись із її невігластва. Схоже було, що вона така сама вчителька, як наші корпусні виховательки — медсестри. Точніше сказати, її просто сюди запросили.

Коли приблизно через місяць я повернувся до свого класу, то зрозумів, що серйозно відстав не тільки від програми, але й від найбезнадійніших двієчників. Утім, таке становище тривало недовго і вже незабаром я повернувся до своїх надійних стабільних «трійок», хай будуть вони благословенні.

Під час перерви я зібрався було полізти у свій шкільний портфель-ранець, що супроводжував мене до «Супутника» на вимогу мами (добре пам’ятаю, як він виглядав, немов попрощався з ним тільки вчора: такий зелений з аплікацією у вигляді світлофора зі шматочків різнобарвної шкіри над пряжкою спереду; я ходив з цим портфелем до закінчення третього класу), щоб замінити «Рабочие прописи» на тонкий зошит у клітинку для занять арифметикою. Коли раптом помітив, як Тхорик, когось забачивши, жваво кинувся в коридор. Незабаром звідти донісся шум якоїсь штовханини, а потім на порозі нашої імпровізованої класної кімнати виник Тхорик, тягнучи за коміри пальто двох дітей років по шість, як котенят за шкірку, в яких я майже відразу пізнав Тоню й Сашка. Вони пхикали й намагалися вирватись.

Ще перед сніданком, після здачі аналізів крові, яка запам’яталася мені надовго, і трохи пізніше я звернув увагу, що вони часто тримаються разом, якщо не сидять у своїх палатах. Тому запитав у Рената, який опинився поблизу, чи не граються вони в «наречених». На що той відповів: вони брат і сестра, близнюки. Тоді я й помітив безсумнівну схожість між ними, яка буває тільки в найближчих родичів. Я також дізнався, що вони сироти й потрапили до нашого санаторію з інтернату, і тепер їм доведеться провести тут увесь осінній сезон.

«От дідько, — подумав я тоді, — виходить, у них зовсім немає батьків! Це ж треба!» У той час я ще не звик думати, що чиєсь життя може настільки відрізнятися від мого власного. Звичайно, не у всіх, кого я знав, був старший брат чи батьки розлучилися… Але взагалі не мати близьких?!

Хоча ні, не зовсім так. Вони були один у одного. Ось чому й намагалися завжди триматися разом, а не тому, що були меншими за мене.

Діти розплакалися ще сильніше, коли Тхорик почав підштовхувати їх на середину класу.

— Гей, чого ти до них причепився? — запитав хтось зі старших хлопців. Усі тепер дивилися в їхній бік, а вчительки на той момент не було, вона вийшла з класу в якихось справах.

— Вони підглядали, — задоволено відповів Тхорик, як кіт, що нарешті схопив двох мишок, які давно занадилися гризти запаси у льосі. — Спочатку у вікно, а потім із коридору. Я їх помітив, це вже не вперше!

— Ну то й що? — заперечив Андрій. — Їм у школу тільки наступного року, — і наказав Тхорику відпустити заплаканих близнюків.

— То нехай звикають, якщо їм так цікаво, — кинув він, але підкорився, і Тоня з Сашком вибігли з класу. Через кілька секунд я побачив, як їхні шапки майнули за вікнами.

Повернулася училка. Схоже, вона все чула, бо була неподалік, просто не квапилася втручатись. Іноді, як я зрозумів згодом, саме така позиція дає найкращі плоди виховання. Учителька влаштувала Тхорику прочуханку, а я решту занять просидів, розмірковуючи, чому дехто з дітей так боїться товариства. А може, річ у тім, що вони наслухалися страшних історій про школу від старших мешканців інтернату й підглядали за нами просто щоб знати, як їм буде в майбутньому?

Щасливчик Антон поїхав собі вранці, а його місце зайняв Ромка — одинадцятирічний хлопчина в окулярах. З цього часу я перестав бути «новеньким», у всякому разі, з його появою мій статус одразу ж змінився.

Коли я повернувся зі шкільних занять і щойно його побачив (він на самоті — якщо не брати до уваги Богдана з ногою в гіпсі, який лише у крайньому разі залишав своє ліжко — сидів на стільці в куточку для ігор, заглибившись у якусь книгу, і з першого ж погляду нагадав мені серйозного, розумненького Знайку з творів Миколи Носова. Чудово ілюстроване видання «Незнайка на Місяці», за яким у наші дні зняли повнометражний мультфільм з використанням тих самих мальованих типажів, було в ті часи однією з моїх найулюбленіших книг), я з великим нетерпінням почав чекати нічного «хрещення» новачка.

І, повірте, я був такий не один, бо ж потіха обіцяла вийти значно цікавішою, ніж минулого вечора. По-перше, хлопець набагато старший за мене, то ж його реакція ще більше цікавила решту членів «сухотного племені». По-друге, і, мабуть, найважливіше — він мав зайняти місце Антона під тим самим вікном, де… ну, розумієте?

Я був настільки захоплений майбутнім іспитом, мені так нетерпілося, що вирішив сам постояти «на шухері» біля дверей палати після вечері, поки наші досвідчені фахівці розв’язували «технічні питання» щодо організації цього страшенно важливого заходу. А Тарас з Тхориком намагалися затримати «новенького» у довгому коридорі під якимось надуманим приводом. І, схоже, не надто успішно, оскільки хлопчисько, мабуть, щось запідозрив, не повіривши їхньому бездарному фарсу. Тому моя участь була зовсім не зайвою, і я сповнився гордості від власної значущості. Дивно, але тільки минулої доби…

Потім настав час відбою, і Андрій сказав:

— Ромо… чи як тебе там, ти віриш у привидів?

Ні, він не вірив — до тієї миті, поки штора над його головою не ворухнулася й не поїхала зі зловісним шурхотом, оголюючи темне вікно, а я не відчув миттєве deja vu.

А ось тепер він вірив. Напевно, ми всі трішечки повірили. Ромка зблід так, що сам став схожим на маленьку примару. Секунду, може, дві він сидів нерухомо. І раптом завив. Від його виття по моєму тілу забігали мурашки. А потім він пірнув з головою під ковдру (мабуть, його дуже злякала власна зміна світогляду, що привиди, хе-хе, все ж таки існують, бо він навіть не здогадався просто втекти від вікна). І закричав: