Богумил Грабал – Занадто гучна самотність (страница 3)

3

Тридцять п’ять років я пресував старий папір, і якби довелось обирати знову, не хотів би робити нічого іншого, крім того, що робив ці тридцять п’ять років. Але раз на три місяці ця робота отримує геть інше забарвлення, підвал раптом стає огидним, нагадування, крики і сварки шефа ніби з гучномовця гудуть мені у вухах і голові так, що мій склеп починає смердіти, мов пекло, старий папір, що височіє від долівки підвалу аж до стелі двору, набубнявілий і тухлий папір починає киснути, і гній, як порівняти з тліючим цим папером, просто-таки дихає ароматом, мокравина, що розкладалася на дні мого підземелля, тліє, і бульбашки піднімаються, мов потерчата з тліючого пенька в брудній стоячій воді й болоті. Мені треба було вийти на повітря, мені треба було втекти від гідравлічного преса, тільки от я не йшов на повітря, я задихався від повітря, бухикав і кахикав, ніби затягнувшися гаванською сигарою. І поки шеф кричав, махав руками й погрожував мені, я виходив зі свого підвалу і йшов прямісінько до інших склепів та підземель. Найчастіше я ходив до хлопців у підвал із центральним опаленням, де праця, ніби собак до буди, прив’язала людей з університетською освітою, які за роботою писали історію свого часу, такі собі соціологічні дослідження, тут, у підвалах, я дізнався, що четвертий стан зовсім занепав, робітники з низів вийшли в надбудову, а люди з університетською освітою тепер робітники. Але найбільше я дружив із каналізаторами, де працювали два академіки, заразом пишучи книгу про клоаки й канали, які проходять і перехрещуються під усією Прагою, там я дізнався, що одні фекалії припливають до очисних споруд у Підбабі[7] в неділю, а зовсім інші — в понеділок, кожен будній день має свою характеристику, тож можна скласти графік руху фекалій, за припливом презервативів можна з’ясувати, в якому з празьких районів займаються сексом більше, в якому менше, мене, однак, найбільше вразив академічний звіт про те, як щури й пацюки вели таку саму тотальну війну, як і люди, що війна та завершилася повною перемогою щурів, які, однак, відразу розділилися на дві групи, на два щурячі клани, на два організовані щурячі товариства, і саме зараз під Прагою у всіх каналах, у всіх клоаках точиться бій не на життя, а на смерть, велика щуряча війна за те, хто буде переможцем і хто матиме право на всі фекалії та все сміття, які стічними каналами течуть до Підбаби; втім, я дізнався від цих каналізаторів із університетською освітою, що тільки-но закінчиться ця війна, переможна сила за законами діалектики знову розділиться на два табори, як діляться гази, метали і все живе на світі, щоби бій знов урухомив життя, і бажання вирівняти протилежності негайно внесло рівновагу, щоб цілісний світ не спіткнувся ані на мить. Я бачив, як точно Рембо писав про те, що духовна битва така ж нещадна, як і людське бойовище[8], і згадав про фразу Христа: «Я не мир принести прийшов, а меча». Ці відвідини підвалів, каналів, клоак і очисних станцій у Підбабі мене завжди заспокоювали, а оскільки я був мимохіть освічений, то завмирав і дивувався Геґелеві, який повчав мене, що в світі треба боятися лише того, що скам’яніло, боятися застиглих передсмертних форм, а радіти треба, тільки коли не сама особа, а й ціла людська спільнота через бій зможе оновитися і вибороти собі завдяки новим формам право на нове життя. Вертаючись празькими вулицями назад до свого підземелля, я рентгенівськими очима бачив крізь прозорий тротуар, як у каналах і клоаках генеральні штаби щурів домовляються зі своєю бойовою армією, а командири віддають накази в бездротові приймачі, на якому фронті треба підсилити бій, я йшов, а під моїми черевиками клацали гострі зубки щурів, я йшов і думав про меланхолію вічної світобудови, я плівся за клоаками, повними сліз очима дивлячись угору, щоб раптом побачити те, чого ніколи не бачив, чого ніколи не помічав, на фасадах багатоповерхівок і комунальних будівель, скрізь, де не глянеш на ринви, я бачив те, у що поринали, й те, чого прагнули Геґель і Ґете, ту нашу Грецію, той прекрасний еллінізм як приклад і ціль, я бачив доричні стовпи, тригліфи і грецькі ринви, бачив вінчасті карнизи, іонічні стовпи з колонами та волютами, коринфські стовпи з листяними хвилями, я бачив паперті, каріатид і грецькі балюстради аж на даху багатоповерхівок, у тіні яких ішов, помічав ту ж таки Грецію й на празькій периферії, на фасадах звичайних багатоповерхових будинків, чиї вхідні портали і вікна прикрашені оголеними жінками й голими чоловіками, квітами й гілками чужоземної флори. Отак ідучи, згадав я, як кочегар із університетською освітою сказав мені, що Східна Європа починається не за Поржіцькими воротами[9], а аж там, де закінчуються старі австрійські ампірні вокзали, десь у Галичині, куди дістався грецький тимпан, і що Прага сповнена грецьким духом не лише на фасадах своїх багатоповерхівок, а й у головах мешканців тільки тому, що класичні гімназії та гуманітарні університети забили Грецією з Римом мільйони чеських голів. І поки в клоаках і каналах столичної Праги два клани щурів витісняють один одного у, здавалося б, безглуздій війні, в підвалах працюють скинуті ангели, чоловіки з університетською освітою, що програли свою битву, якої ніколи не вели, — далі працюють над усе точнішим зображенням світу. Тож і я повернувся до свого підземелля, а коли побачив своїх мишенят, як вони стрибають і бавляться, як ідуть мені назустріч, пригадав, що в дні ліфта є кришка, яка закриває вхід у канал. Драбиною спустився на дно шахти, набравшись відваги, відкрив кришку, став навколішки й слухав, як там булькотить і шумить каналізаційна вода, чув ритмічне ляскання зливних бачків, дослухався до мелодійного дзюркотіння раковин і спускання мильної води у ваннах, неначе до мініатюрного прибою морських хвиль і солоних вод, а прислухавшись, чітко почув над усіма водами бойовий крик щурів, угризання в м’ясо, колотнечі й тріумфи, плюскання й бовтання войовничих щурячих тіл, звуки, що приходили з невідомої далини, і вже знав, що на будь-якій околиці, де не знімеш кришку чи сітку, де не спустишся вниз, скрізь і всюди зараз ведеться останній щурячий бій, нібито остання щуряча війна, яка закінчиться великим тріумфом, що триватиме, поки не знайдеться причина все розпочати знову. Закривши кришку, я стояв біля свого преса, вже збагачений новим знанням: під моїми ногами у всіх каналах триває жорстока битва, тож і щурячі небеса не гуманні, тож і я не можу бути гуманним, бо тридцять п’ять років пакую старий папір, і сам трохи схожий на щура, тридцять п’ять років живу лиш у підвалах, не люблю купатися, хоча душова в нас прямо за кабінетом шефа. Як викупаюсь, відразу захворію, з гігієною треба обережно й повільно, працюю я голіруч, тож увечері мию руки, я знаю, що якби мив руки кілька разів на день, порепали б долоні, але часом, коли мене опановує туга за грецьким ідеалом краси, я мию одну ногу чи навіть шию, а наступного тижня другу ногу й одне плече, а коли надходять великі християнські свята, мию і груди, і ноги, але перед цим обов’язково випиваю хінін, бо точно почнеться сезонний нежить, хоч надворі й падає сніг, я-бо знаю. Тож тепер я пресую на своєму гідравлічному пресі старий папір, у серце кожного пакунка вкладаю розгорнуту книгу класичного філософа, я трошки заспокоївся після прогулянки ранковою Прагою, в голові прояснилося від того, що не тільки я, а й тисячі схожих на мене людей працюють у підземній Празі, у склепах і підвалах, у головах у них течуть живі, живучі й живлющі думки, якось трошки заспокоївся, працюється мені краще, ніж учора, за механічною роботою можу навіть повернутись у лоно часу, коли був молодий, коли щосуботи прасував штани й начищав черевики, навіть ізнизу, бо молоді люблять чистоту й картинку самих себе, картинку, здатну покращитись, я обертаю у повітрі праскою, повною розпаленого вугілля, аж іскри летять, кладу на дошку штани, щоб спочатку напрасувати шви, а тоді розтягаю їх, вирівнюю по швах, і кладу на штани вологу тканину, яку побризкав водою, набравши повний рот, потім обережно прасую насамперед праву штанину, завжди трохи подерту від того, що я, кинувши кегельну кулю, завжди торкався коліном утоптаної глини кегельбану, обережно знімаю гарячу, аж паруючу тканину, завжди схвильований, чи точний удався шов. І тільки тоді натягаю штани, як і щосуботи, виходжу на площу, перш ніж дійти до колод біля Нижнього шинку, я завжди мав обернутися, от і тепер обертаюсь, і бачу, що моя мама дивиться на мене, чи все в мене добре й чи пасує мені одяг. Вечір, я на танцях, та, на яку я чекав, приходить, це Маруся, за нею майорять стрічки й стьожки, вплетені у волосся, музика грає, я танцюю тільки-тільки з Марусею, ми танцюємо, і світ іде обертом, наче карусель, і я відводжу погляд і шукаю місце серед танцювальників, щоби влетіти туди з Марусею у ритмі польки, я бачу, як навколо мене й Марусі в’ються натягнуті стрічки й стьожки, як вир танцю підносить і відносить їх, вони майже горизонтальні, а коли я мушу стишити танець, стьожки повільно опадають, але ось я знову описую широке коло і бачу, як стрічки й стьожки знов піднімаються, час від часу торкаючись моєї руки, моїх пальців, які тримають ручку Марусі, що й собі впевнено тримає білу вишиту хустинку, я вперше сказав Марусі, що вона мені подобається, і Маруся шепотить мені, що я подобаюся їй ще зі школи, і так до мене притискається, так до мене лине, і ми такі близькі, як ніколи раніше, а потім Маруся попросила мене, щоб у білому танці я був її першим партнером, і я вигукнув «так!», і щойно почався білий танець, Маруся зблідла й попросилась на хвильку відійти, а коли повернулася, в неї були холодні руки, і ми танцювали далі, я її розкрутив, щоб усі бачили, як я вмію танцювати, як це нам із Марусею личить, яка ми гарна пара, і коли полька стала запаморочливою, а стрічки й стьожки Марусині піднялися й майоріли в повітрі, як її солом’яна коса, я раптом побачив, як танцюристи перестають танцювати, як із відразою відходять від нас, як урешті танцюємо тільки ми удвох, а всі інші танцюристи роблять коло, але не коло замилування, а коло, до якого відцентровою силою стрелило чимось жахливим, чого вчасно не помітив ані я, ані Маруся, аж раптом Марусина мама підскочила і взяла її за руку, і з жаским переляком вибігла з танцювальної зали в Нижньому шинку, щоб уже ніколи не повернутися, щоб я більше ніколи не бачив Марусі, тільки за кілька років, бо відтоді Марусю почали називати Засрана Маруся, бо Маруся, знервована від того білого танцю, Маруся, розчулена, бо я їй сказав, що вона мені подобається, побігла в ближній сільський туалет із пірамідою фекалій майже до самого верху дірки, намочила свої стрічки і стьожки у вміст цього сільського нужника і знову з темряви прибігла до освітленої зали, щоб відцентровий рух її стрічок і смужок оббризкав і обмазав танцюристів, усіх танцюристів, які були в зоні досяжності стрічок і стьожок… Я пресую старий папір, зелена кнопка означає рух стінки вперед, червона кнопка — назад, так моя машина виконує засадничий рух світу, наче міхи гармоніки чи коло, яке конче має закінчитись там, де й починається. Не змігши підтримати свою славу, Маруся мусила зносити свою ганьбу, в якій не була винна, бо те, що з нею сталося, було людським, занадто людським, Ґете пробачив би це Ульріці фон Леветцов, Шеллінґ — своїй Кароліні, й тільки Ляйбніц цю річ зі стрічками і стьожками навряд чи пробачив би своїй королівській коханці Софії Шарлотті, та ще чутливий Ґельдерлін — пані Ґонтар… Знайшовши через п’ять років Марусю, я виявив, що вся її родина через ті стрічки й стьожки вже переїхала кудись у Моравію, й попросив, щоб вона мені це все пробачила, бо я відчував провину за все, що будь-де будь-коли відбулося, про що б не читав у газетах, за все відчував провину — і Маруся мені пробачила, а я запросив її на прогулянку, я виграв у класову лотерею п’ять тисяч крон, а оскільки не любив грошей, то хотів їх скоріше позбутися, щоб не перейматися через ощадкнижку. І тому ми з Марусею поїхали в гори, на Золоту височину, в готель «Реннер», у дорогий готель, щоб я скоріше позбувся турбот і грошей, усі чоловіки заздрили мені через Марусю, всі один поперед одного намагалися щовечора її вкрасти, найбільше упадав за Марусею сам пан фабрикант Їна, а я був щасливий, бо гроші витрачав на все, чого нам із Марусею хотілося, все в нас було, Маруся щодня каталася на лижах, сонце світило, був кінець лютого, тож вона засмагла і їздила, як усі, на лискучих схилах у самій сорочці з короткими рукавами й великим вирізом, і поруч постійно були якісь пани, а я сидів і попивав коньяк, але перед дванадцятою всі пани всідалися на терасу перед готелем, засмагали в кріслах і лежаках, п’ятдесят лежаків і стільців рядком біля тридцяти столиків, куди ставили живлющі лікери й аперитиви, а Маруся каталася до останнього й приїжджала в готель уже на обід. І от останнього, передостаннього, п’ятого дня, коли в мене лишилося п’ятсот крон, я сидів серед інших готельних гостей, бачив, як Маруся, засмагла і гарна, з’їжджає зі схилу Золотої височини, я сидів із паном фабрикантом Їною, і ми чаркувалися, бо я витратив чотири тисячі за п’ять днів, і фабрикант Їна думав, що я теж фабрикант, і я побачив, як Маруся спершу зникла серед сосен і карликових смерек, а потім знов показалася і швидко доїхала до готелю, як завжди, проїхала повз готельних гостей, але сьогодні було так гарно, так світило сонечко, що всі крісла й усі лежаки були зайняті, персоналові довелося винести з готелю ще стільців, і моя Маруся їхала, дефілювала, як і щодня, перед цими веселими засмаглими гостями, правду казав пан фабрикант Їна, на Марусю сьогодні можна було задивитися, але коли Маруся проїхала повз перших поціновувачів сонця, я побачив, як жінки обертаються за нею й тихенько сміються, і що ближче вона під’їжджала, то краще я бачив, як за Марусею жінки здригаються від реготу, а чоловіки падають навзнак, кладуть на обличчя газети, вдають, що зомліли чи засмагають, примруживши очі, і от Маруся під’їжджає до мене, проїжджає повз, і я бачу, як на одній лижі, за її черевиками, лежить кавалок лайна, великий, наче пригніток, як писав у гарному вірші Ярослав Врхліцький, і раптом я зрозумів, що це другий розділ життя моєї Марусі, якій судилося підтримувати свою ганьбу й не зазнати слави. А коли на потребу, яку Маруся задовольнила на заднику лижі десь там за карликовими смереками на схилі Золотої височини глянув фабрикант Їна, пан фабрикант знепритомнів і навіть після обіду ще був блідий, зате Маруся облилася рум’янцем по всьому обличчю аж до кінчиків волосся… Небеса не гуманні, й людина, над якою вони владнуть, теж не може бути гуманною, я пресую пакунок за пакунком, у серце кожного вкладаю розгорнуту книгу з найкращим текстом, пресую пресом, але подумки я біля Марусі, з якою ми того вечора витратили всі гроші на шампанське, але навіть коньяк не допоміг Марусі, яка дефілювала зі своїм лайном перед товариством, стати зникомим маревом. Однак із готелю «Реннер» уранці наступного дня, після того, як я до ранку просив її пробачити за те, що сталося, і вона не пробачила, вона поїхала горда і сувора, ніби підтвердивши слова Лао-цзи: «ой, хто знає свою ганьбу й береже свою славу, — взірець, гідний неба»… Я розгорнув «Дао де цзін», знайшов потрібну сторінку і, наче священник, поклав розгорнуту книжечку на жертовний вівтар, у саме серце корита, серед настеленого огидного паперу з кондитерських і пакетів від цементу. Я натиснув зелену кнопку, якою нагортав усю цю макулатуру, змішану із соромом, і дивився крізь пальці рук, притиснених до лиця, мов у відчайдушній молитві, як стінки преса стисли «Дао де цзін», звідки далеким спогадом виринув портрет певного сегмента життя Марусі, красуні моєї молодості. У глибинах клоак і каналів глибоким підтекстом шуміли в тунелях стічні води, де два щурячі клани ведуть війну на життя і на смерть. Сьогодні був гарний день.