Богумил Грабал – Занадто гучна самотність (страница 2)

2

Тридцять п’ять років я пресую старий папір, і за цей час збирачі вкинули мені в підвал стільки гарних книг, що ними можна було б заповнити три стодоли. Коли скінчилася та Друга світова війна, хтось висипав під мій гідравлічний прес кошик книг, і коли я заспокоївся і розгорнув один із шедеврів, то побачив штамп Прусської королівської бібліотеки, а коли наступного дня зі стелі в підвал летіли книги у шкіряних палітурках і повітря блищало від золотих обрізів і написів, я вибіг нагору, побачив двох хлопців і витиснув із них, що десь біля Нове-Страшеці стоїть стодола, і там у соломі сховано стільки книг, що очі розбігаються. Тож я пішов до військового бібліотекаря, і ми вирушили в те Страшеці, і там у полі знайшли не одну, а три стодоли, повні книг із Прусської королівської бібліотеки, а коли намилувалися, то про все домовилися, і військові машини одна за одною цілий тиждень возили ті книги у Прагу, в один із корпусів міністерства закордонних справ, щоб, коли все вляжеться, бібліотека повернулася туди, звідки була привезена, але хтось видав цей надійний тайник, і Прусську королівську бібліотеку оголосили військовим трофеєм, тому вантажівки знову возили книги в шкіряних палітурках із золотими обрізами й написами на вокзал, де їх складали у відкриті вагони, йшов дощ, увесь тиждень лило, і коли остання вантажівка привезла останні книги, потяг рушив крізь зливу, і з відкритих вагонів стікала золота вода, розбавлена сажею й чорною друкарською фарбою, я стояв, спершись на ріг вагона, й чудувався з того, що бачив, коли останній вагон розчинився в дощовому дні, дощ змішався зі сльозами на моєму обличчі, а коли я вийшов із вокзалу й побачив поліцейського у формі, то схрестив руки й абсолютно щиро попросив його, щоб він надягнув на мене наручники, залізо, біжутерію, як кажуть у Лібені, щоб арештував мене, бо я скоїв злочин, бо я зізнаюсь у злочині проти людства. А коли він мене арештував, у відділку з мене не тільки посміялись, а ще й пообіцяли, що справді посадять. За кілька років я вже навіть почав звикати, я вантажив цілі бібліотеки з палаців і особняків, гарні, переплетені в шкіру й сап’ян книги, вантажив повні вагони, а коли вагонів набиралося тридцять, товарняк відвозив їх у Швейцарію та Австрію, кілограм гарних книг за тузексівську[5] крону, і ніхто біля них не зупинявся, ніхто над ними не плакав, навіть я не зронив ні сльозинки, я лиш стояв, усміхався і дивився на останній вагон поїзда, який відвозив чудові бібліотеки до Швейцарії й Австрії по тузексівській кроні за кілограм. Тоді я вже знайшов у собі сили спокійно дивитися на це горе й глушити свій розпач, тоді вже почав розуміти красу спустошення і нещастя, я вантажив вагон за вагоном, і поїзди один за одним відправлялися з вокзалу на захід, по тузексівській кроні за кілограм, я дивився і дивився на червоний ліхтарик на гаку останнього вагона, спершись на стовп, стояв, наче Леонардо да Вінчі, який теж стояв, спершись на стовп, і дивився, як французькі солдати роблять із його кінної скульптури мішень і шматок по шматку розстрілюють і вершника, і коня, і Леонардо так само, як зараз я, стояв і дивився уважно й спокійно на те жахіття, свідком якого був, бо вже тоді знав, що небеса не гуманні, й людина, зайнята міркуванням, теж не буває гуманною. Якраз тоді прийшло повідомлення, що помирає моя мама, я приїхав додому на велосипеді, мене мучила спрага, тож я збіг у підвал і з холодної землі взяв студений джбан кисляку, тримав обома руками той кам’яний джбан і спрагло пив і пив, аж раптом побачив, як на рівні моїх очей пливуть іще двоє очей, але спрага перемогла, тож я пив далі, й ось пара очей опинилася вже так небезпечно близько, наче фари локомотива, що в’їжджає у тунель у темряві, а потім очі зникли, а в мене був повен рот чогось живого, і я витяг із рота за ноги тремтячу жабу, відніс її в садок, а потім повернувся, щоб спокійно допити молоко, наче Леонардо да Вінчі. Коли мама померла, я плакав якось усередині, але назовні не зронив ні сльозинки. Вийшовши з крематорію, побачив, як дим із труби піднімається в небо, моя мама так гарно піднімалася на небеса, і я, вже десять років працівник підвального пункту збору старого паперу, спустився в підвал крематорію, назвався, сказав, що те саме роблю з книгами, і чекав, а коли обряд завершився, побачив, що одночасно спалили чотири трупи, моя мама була на третій полиці, я непорушно дивився на останні справи людські й бачив, як служник вибирав кістки й молов їх вручну, перекрутив вручну й мою маму, а потім поклав мамині рештки в бляшанку, а я тільки стояв і витріщався так само, як коли від’їжджав поїзд, що віз чудові бібліотеки до Швейцарії та Австрії, по тузексівській кроні за кілограм. Я думав тільки про уривки віршів Сендберґа, мовляв, від людини врешті лишається тільки дрібка фосфору, якої вистачить на коробку сірників, і заліза не більше, ніж на одну скобу, де може повіситися дорослий. Через місяць, розписавшись і отримавши урну з маминим попелом, я приніс її дядькові, і коли увійшов із урною до його садка, а потім до станційної будки, дядько закричав: «Сестричко, якою ж ти до мене вертаєшся!» І я віддав йому ту урну, і дядько, зваживши її в руці, заявив, що його сестри якось малувато, якщо за життя вона важила сімдесят п’ять кілограмів, а потім сів і порахував, зваживши ще й урну, що мами має бути на п’ятдесят грамів більше. Потім він поставив урну на шафу і якось улітку, обкопуючи кольрабі, пригадав, що його сестра, моя мама, страшенно любила кольрабі, тож узяв урну, відкрив її консервною відкривачкою і посипав маминим попелом грядку кольрабі, які ми згодом з’їли. Коли я своїм гідравлічним пресом пресував гарні книги й прес у останній фазі дзвенів і чавив книги із силою двадцяти атмосфер, я чув, як мелються людські кістки, ніби вручну розмелював черепи й кістки класиків, яких чавив прес, ніби чавив фрази з Талмуду: «Ми наче оливки — тільки коли на нас тиснуть, видаємо із себе все найкраще». І тільки потім я протягую дроти, замотую пакунки в цій стресовій ситуації, натискаю червону кнопку повернення, спресовані книги намагаються розірвати дроти, але металеві пута сильніші, я бачу, як напинаються груди мандрівного силача, ще більше повітря в легенях — і ланцюг порветься, але пакунок надійно обіймають дроти, в ньому все стихає, наче в урні, й уже покірний пакунок я відвожу до решти, повернувши його репродукціями у свій бік. Цього тижня я розпочав сотню репродукцій Рембрандта ван Рейна, сто відомих портретів старого митця з брезклим обличчям, людини, яка крізь мистецтво й пиятику дісталася самого краю вічності й бачить, як ворушиться клямка останніх дверей, бо хтось невідомий їх відчиняє з іншого боку. У мене вже теж обличчя, наче пухирчасте листкове тісто, вже схоже на полущену стіну з патьоками сечі, я вже теж починаю дурнувато всміхатися й дивлюся на світ з іншого боку людських подій і справ. Тож кожен пакунок сьогодні в рамці з портрета старого пана Рембрандта ван Рейна, а я складаю в корито старий папір і розгорнуті книги, сьогодні я вперше завважив, що навіть не помічаю, як складаю і пресую мишок, цілі мишачі родинні гнізда, коли кидаю в прес сліпих мишенят, їхня мама стрибає за ними і вже не вилазить, поділяючи долю старого паперу й класичних книг. Важко уявити, скільки в такому підвалі може бути мишей, може, зо двісті, а може, і п’ятсот, більшість цих звірят, що хочуть товаришувати, народилися напівсліпими, але всі ці мишки, як і я, харчуються літерами, а найбільше їм смакують Ґете і Шіллер, переплетені у сап’ян. Тож мій підвал постійно повниться мишами і гризінням книг, у вільний час мишки такі ж грайливі, як і кішки, лазять мені по краю корита й горизонтальному валу, тільки коли стінка корита за вказівкою зеленої кнопки доленосно згортає весь папір разом із мишками в стресову ситуацію, коли мишачий писк слабшає, мишки в моєму підвалі раптом серйознішають, стають на задні лапки, завмирають і слухають, що ж то за звуки, але оскільки втрачають пам’ять відразу, як усе закінчується, потім знову граються і далі хрумтять текстами книжок, що ті старіші, то більше їм смакує папір, наче добре визрілий сир, наче добре настояні вина. Моє життя вже так переплетене з цими мишками, що хоч увечері я й поливаю цю гору паперу зі шланга, поливаю добряче, тож миші щодня мокнуть так, ніби весь підвал на мить занурився на дно басейну, хоч я їх поливаю струменем води, що збиває з лап, вони все одно в доброму гуморі й навіть чекають на це купання, бо потім можуть годинами вилизуватися і грітися у своїх паперових сховках. Іноді я втрачаю контроль над мишками, замислено рушаю по пиво, мрію за барною стійкою, і коли в глибокій задумі розстібаю пальто, щоб заплатити, під пивний краник на барі вислизає мишка, іноді зі штанів вибігає аж двійко, офіціантки часом дуріють, вилазять на стільці, затуляють вуха й верещать до небес, як божевільні. Я ж усміхаюся, знай собі махаю вологою долонею і йду, міркуючи, яким буде мій наступний пакунок. Так тридцять п’ять років я вганяю у стресову ситуацію кожен пакунок, закреслюю роки, місяці й кожен день у місяці, що лишився нам двом до пенсії, нам із моїм пресом, щодня під вечір несу додому в портфелі книги, моя квартира на третьому поверсі в Голешовіцях[6] наповнена самими книгами, підвал і комора забиті, повні кухня, комірчина й туалет, тільки проходи до вікна й до плити вільні, в туалеті місця рівно стільки, щоб я міг усістися, над унітазом на висоті метр п’ятдесят уже балки і дошки, на яких — до самісінької стелі — книги, п’ять центнерів книг, досить раз необережно сісти чи встати, щоб ударитись об опорну балку, і тоді згори впаде пів тонни книг, які розчавлять мене зі спущеними штанами. Та й тут уже жодної не можна додати, тому в кімнаті між двома тісно присунутими ліжками я зробив опорні балки і дошки, витворивши так балдахін і ліжкові небеса, на яких до самої стелі рівненько стоять книги, за тих тридцять п’ять років я наносив додому дві тонни книг, і коли я засинаю, дві тонни книг, наче двадцятицентнерний привид, тиснуть на мій сон, іноді, коли я необережно повертаюся чи, закричавши, скидаюся зі сну, з жахом чую, як ворушаться книги, досить легкого руху коліном, одного скрику — і все це з небес звалиться на мене, наче лавина, ріг достатку, повний унікальних книг, висиплеться на мене й розчавить, наче вошу, я іноді думаю, що ті книги плетуть проти мене інтриги, й за те, що я щодня пресую сотні невинних мишей, готують мені справедливу кару, бо кожна кривда прагне відплати. Я лежу на спині під балдахіном із кілометрів текстів і напідпитку боюся думати про певні події і дуже неприємні обставини; іноді мені ввижається наш лісник, який вивернутим рукавом упіймав між брусів на даху свого будиночка куницю, і замість справедливо вбити її за те, що з’їла курчат, узяв цвях і забив його тваринці в голову, а потім відпустив — і куниця плакала, й бігала двором, поки не вмерла, — а потім згадується, як через рік лісникового сина вбило струмом у голову, коли він обслуговував мішалку; вчора раптом до мене під балдахін завітала фігура мисливця, який, натрапивши в нас на скрученого в клубочок їжака, загострив палицю і, оскільки стріляти було надто дорого, встромив її вістря їжакові в живіт і так продовжував ліквідовувати всіх їжаків, поки не зліг від раку печінки й за всіх тих їжаків повільно вмирав три місяці, скручений у клубочок, із пухлиною в животі й жахом у думках, поки не вмер… Я боюся таких думок, коли чую, як книги наді мною готуються до помсти, і думки ці так сильно загрожують моєму душевному спокою, що я вирішую спати біля столу при вікні, нажахано уявивши, як книги, валячись, розмазують мене по ліжку, а потім ламають підлогу на поверх нижче, а потім іще нижче, аж до підвалу, наче ліфт. І ось я помічаю, як переплетено все в моєму житті, як на роботі крізь отвір у стелі підвалу на мене падають і сиплються не лише книги, а й пляшки, чорнильниці і зшивачі, а вдома книги наді мною щовечора погрожують, що впадуть і вб’ють або принаймні важко поранять. Так і живу, дамоклів меч, який я сам прив’язав до стелі в туалеті та спальні, змушує й на роботі, і вдома ходити з джбаном по пиво, ніби захищаючись від прекрасного нещастя. Раз на тиждень я відвідую дядька і в його велетенському садку підшуковую місце для свого преса, з яким ми разом підемо на пенсію. Ідея збирати гроші й до пенсії купити свій гідравлічний прес — не моя. Це вигадав мій дядько, який сорок років працював на залізниці, піднімав і опускав шлагбаум, а потім на блокпості переводив стрілки, сорок років він працював стрілочником і сорок років, як і я, радів із того, що ходить на роботу, й на пенсії жити не міг без того блокпоста, тому на звалищі купив старий, списаний із закритої прикордонної станції блок-апарат, відвіз до себе в садок, поставив якусь будку, переніс туди все, з чим колись працював, а його друзі-машиністи, теж пенсіонери, купили на звалищі маленький локомотив, який десь на склозаводі тягав набірні візки й вагонетки, локомотивчик фірми «Оренштайн і Коппель», там же на звалищі купили рейки й три вагонетки, в старому садку поміж деревами проклали колії, щосуботи і неділі розкочегарювали локомотив і цією машиною фірми «Оренштайн і Коппель» каталися й возили вранці дітей, а ближче до вечора пили пиво, співали і їздили самі, підхмелені, у вагонетках чи стоячи на локомотиві, локомотив разом із ними скидався на скульптуру нільського бога, на лежачу фігуру оголеного красеня з фігурками нагорі… От якось і я пішов до дядька шукати, куди поставити той свій прес. Уже сутеніло, машинка з увімкненими фарами вже вписувалася в повороти серед старих яблунь і груш, дядько сидів у будці й переводив стрілки, я бачив, який він захоплений і, наче машинка від «Оренштайна і Коппеля», розкочегарений, тут і там блищали алюмінієві дволітровки, і я походжав серед крику та вереску дітей і пенсіонерів, ніхто мене не кликав проходити далі, ніхто не питав, чи не хочеться мені випити, всі відчужені у своїх іграх, які були просто продовженням роботи, котру вони любили все життя, тож я походжав, наче Каїн, несучи свою печатку на чолі, а за годинку щез, спершу озирнувшись у воротах, чи ніхто, бува, мене не кличе лишитись, але ніхто не кликав; вийшовши за ворота, я ще раз озирнувся і в світлі ліхтарів і освітленого блокпоста побачив рухливі силуети пенсіонерів і дітей, почув пищання машинки й скрегіт вагонеток на коліях у формі сплюснутого еліпса, здалося, наче оркестріон грає одну пісеньку, таку красиву пісеньку, що всі аж до смерті хотіли чути тільки її. Однак, там у воротах я бачив, хоча мене самого ніхто здалеку бачити не міг, що мій дядько мене бачить і весь час бачив, поки я кружляв серед дерев, він підняв руку з важеля на блокпості і якось дивно махав на мене пальцями, якось загортав пальцями повітря, і я з мороку махав йому у відповідь, ніби ми махали один одному з поїздів, що роз’їжджалися в різні боки. Дійшовши на край Праги, я купив собі сосиску й поки їв цю сосиску, злякався, бо мені не треба було навіть піднімати сосиску до рота, я лише нахилився, і сосиска торкнулася моїх гарячих губ, а коли я тримав сосиску на рівні пояса й з острахом глянув униз, то побачив, що половина сосиски майже торкається моїх черевиків. Узявши сосиску в обидві руки, я виявив, що це цілком звичайна сосиска — от тільки я за останніх десять років якось змалів, зменшився. Повернувшись додому, я відклав сотні книг від одвірка кімнатних дверей і там знайшов записи чорнильною ручкою, лінії і дати, яким був мій зріст певного дня. Я взяв книгу, став спиною до одвірка, згори притиснув книгу до тімені, потім розвернувся на місці, намалював лінію — і вже неозброєним оком побачив, що за вісім років, відколи востаннє мірявся, зменшився на дев’ять сантиметрів. Подивився вгору на балдахін із книг над ліжком і вирішив, що згорбився від того, що постійно ніби ніс на своїй спині ті двотонні небеса з книг і книжок.