Богумил Грабал – Занадто гучна самотність (страница 4)

4

Якось уранці м’ясники привезли мені з різниці повну вантажівку кривавого паперу і закривавленого картону, цілі мотки паперу, який я ненавидів, бо цей папір солодкаво пахнув, а я від нього завжди був увесь закривавлений, мов різницький фартух. Для захисту я поклав у перший пакунок розгорнуту «Похвалу глупоті» Еразма Роттердамського, у другий шанобливо вмостив Шіллерового «Дона Карлоса», а у третій, щоб слово стало кривавим м’ясом, загорнув «Ecce Homo» Фрідріха Ніцше. Я безперестанку працював у вирі і хмарі мушок, жахливих мух, яких привезли із боєнь різники, хмари мушок роїлись із жахливим дзижчанням і бились в обличчя, наче град. І от коли я пив четвертий джбан пива, поруч із моїм пресом з’явився симпатичний юнак, і я відразу зрозумів, що це не хто інший, як сам Ісус. Поруч із ним стояв стариган із зіжмаканим обличчям, і я відразу второпав, що це може бути тільки сам Лао-цзи. Вони стояли поруч, щоб я міг порівняти старця і молодика, тисячі мушок і кобальтових мух літали тисячами траєкторій, мов божевільні, туди-сюди, металевий звук їхніх крилець і тіл вишивав у повітрі склепу велику живу картину, що складалася з траєкторій і бризок у постійному русі — так само литтям фарб створював свої гігантські картини Джексон Поллок. Я не здивувався цим двом, бо в моїх дідів і прадідів від пиття оковитої теж бували видіння, їм ввижалися персонажі казок, дідусь на променаді зустрічав русалок і водяників, а прадід вірив у створінь, які ввижалися йому на подвір’ї літовельської пивоварні, у різних дворовиків, гномів і віл, а мені, мимохіть освіченому, коли засинав під небесами свого двадцятицентнерного ліжка, ввижалися серед поліняк Шеллінґ і Геґель, які народились одного року, а якось до мого ліжка на коні приїхав сам Еразм Роттердамський і спитав, як проїхати до моря. Тому сьогодні я не здивувався, коли в мій підвал прийшли двоє чоловіків, які мені подобалися, і коли вони ось так стояли поруч, я вперше усвідомив, як важливо для розуміння їхніх думок зважати, скільки кому з них років. І поки мухи виробляли свої дикі танці й дзижчали, у мене від вогкої крові змокла робоча блуза, я натискав почергово зелену й червону кнопку і бачив, як Ісус постійно піднімається вгору, а Лао-цзи вже стоїть на вершині, я бачив розпаленого молодика, що хоче змінити світ, поки старий пан тільки втомлено роззирався і поверненням до початку підшивав свою вічність. Я бачив, як Ісус молитвою створює дійсність, що прямує до дива, а Лао-цзи Великим Шляхом спостерігає за законами природи й тільки так досягає вченого незнання. Я набирав повні криваві жмені червоного мокрого паперу, все обличчя моє було поплямоване кров’ю, а коли натискав зелену кнопку, стінка мого преса пресувала разом із жахливим папером і мух, нездатних відірватися від решток м’яса, і мошок, які шаленіли від запаху м’яса, роїлися, розліталися, а потім іще пристраснішими нерівними піруетами створювали навколо корита, повного паперу, густу корону божевілля, вируючи, як нейтрони й протони в атомі. Я пив із джбана пиво й не відводив погляду від молодого Ісуса, сповненого завзяття серед товариства молодиків і гарних юнок, поки Лао-цзи, зовсім самотній, шукав собі достойну могилу. І коли прес до останку спресував кривавий папір так, що з нього бризкали цівки крові, стиснуті разом із мошками, я досі бачив Ісуса, сповненого милого екстазу, поки Лао-цзи у глибокій меланхолії спирався на стіну мого корита зі зневагою та байдужістю, потім бачив Ісуса, повного віри, який роздає накази, — і гора переноситься трохи далі, поки Лао-цзи накривав мій підвал сіткою, сплетеною з невловимого інтелекту, бачив Ісуса як оптимістичну спіраль, Лао-цзи — як безвихідне коло, Ісуса, повного конфліктних і драматичних ситуацій, поки Лао-цзи у тихій задумі розмірковував про моральну нерозв’язність ситуації протилежностей. І після натиску червоної кнопки стінка преса, змочена кров’ю, поверталася назад, я знову і знову вкидав двома руками в порожнє корито скривавлені ящики, коробки й обгортки, просяклі кров’ю та випарами м’яса, знайшов у собі силу перегорнути книгу Фрідріха Ніцше на сторінку про те, як вони з Ріхардом Ваґнером почали зіркову дружбу, а потім занурити цю книгу в корито, ніби дитину у ванночку, а потім швидко обома руками відганяти від обличчя рої синіх і зелених мух, які били мене в лице, наче гілочки плакучих верб у грозу. А коли я натиснув зелену кнопку, сходинками в підвал подріботіли дві спідниці, бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці циганок, які завжди відвідували мене, наче примари, коли я вже й не чекав, коли вже думав, що вони вмерли, що їх десь підрізали великим ножищем їхні коханці, циганки, дві збирачки старого паперу, який носили в лантухах на спині, у таких велетенських вузлах, якими жінки колись носили траву з лісу, так от із ними ці дві циганки шастали повними вулицями, що аж пішоходи змушені були ховатися в ніші й проїзди, й коли ці циганки входили з такою ношею паперу в наш проїзд, то повністю перекривали рух, потім, нахилившись, оберталися біля ваг і падали на купу паперу спиною, і, розв’язавши мотузки, звільнялися з того велетенського хомута, тягли свій вузол на ваги, геть спітнілі й захекані, втирали чоло і дивилися на стрілку, яка завжди показувала тридцять, сорок кілограмів, іноді навіть пів центнера коробок, картонок, використаного паперу з магазинів та універмагів. А коли вони сумували чи були надто втомлені від таких зусиль — ці циганки мали таку силу й дух, що коли тягли свої лантухи, здалеку здавалося, наче вони несуть на спині вагон чи трамвай, — але коли з них уже було досить, обидві збігали до мене, скидали своє широчезне полотнище, застрибували на гору сухого паперу, підгортали спідниці аж під пупок, звідкись видобували цигарки та сірники і, лежачи на спині, курили, затягуючись так, ніби від цигарки відкушували шоколад. Із хмари мух я навіть кричав щось схоже на привітання, бірюзова циганка зі спідницею, закоченою до самого пояса, лежала на спині й мала гарні голі ноги й гарний голий животик, і гарний жмут волосся здіймався внизу того животика, наче полум’я, одну руку заклала за хустку, що прикривала чорне масне волосся аж на потилиці, другою смачно затягувалася, так простодушно лежала бірюзова циганка, а атласно-червона лежала, наче відкинутий рушник, просто так, бо була втомлена і знесилена від цих тиранічних вантажів паперу. Я вказав ліктем на портфель, я купував собі ковбасу і хліб, але коли пив ті джбани пива, куплену поживу ніс назад додому, я не міг їсти, такий я був від роботи розчулений, розворушений, розтрушений та ще й п’яний від пива, циганки скотилися з паперу, ніби крісла-качалки, і зі встромленими між зубів цигарками обіруч порпалися в портфелі, витягли звідти ковбасу і справедливо її розділили, потім театрально загасили недопалки, добряче покрутившись на них підборами, неначе розчавлюючи голови змієві, загасили решту цигарок, усілися і спочатку з’їли ковбасу, а вже потім узялися до хліба, я з радістю дивився, як вони їли хліб, вони не відкушували, а ламали його руками, і якось за цим хлібом посерйознішали, клали пальцями шматки до рота, кивали, торкалися плечима одна одної, ніби двоє коней, приречених тягти одного воза, поки їх не відведуть на різницю, коли я зустрічав цих двох циганок на вулиці, поки вони з порожніми лантухами йшли до магазинних складів, обидві завжди підтримували одна одну за пояс, курили і крокували в ритмі польки. Зовсім нелегко жилося тим циганкам, вони заробляли, збираючи старий папір, не тільки на себе і своїх дітей, а й на свого старшого, цигана, котрий під вечір завжди підбивав рахунок, що ріс залежно від розміру клунків, які наносили циганки. Циган їхній був дивною людиною, носив окуляри в золотій оправі, вусики, волосся з проділом посередині й завжди на плечі на ремінці фотоапарат. Він щодня фотографував циганок, дві добрьохи завжди позували перед апаратом, старались як могли, циган навіть гримував їм обличчя, а потім відступав, щоб сфотографувати, але в нього ніколи не було плівки, і циганки ніколи не отримали жодної фотографії, та щодня продовжували фотографуватися і з нетерпінням чекали на свої кадри, як християни чекають на небо і рай. Одного разу я зустрів своїх циганок там, де лібенський міст перекидається з Голешовіць на інший бік Влтави, де біля Шоллерів, за поворотом, керував рухом циганський міліціонер, у нього були білі рукави й смугаста палиця, він обертався туди, куди можна було їхати, танцювальним кроком у ритмі польки так гарно і гідно, що я зупинився і дивився, як гордо той циган відпрацьовує своїх пів години, поки його не змінять, і раптом ув око впали бірюзова й атласно-червона барви, по інший бік огорожі, так само, як і я, стояли мої дві циганки й очей не зводили з того цигана посеред перехрестя, а навколо тих циганок стояли циганські діти й кілька старших циганів і циганок, і всі чудувались, усі стежили поглядом і аж світилися гордістю від того, як високо злетів циган. А коли пізніше настав час передавати службу на перехресті іншому міліціонеру, циган став серед своїх і приймав вітання і хвалу, і мої дві циганки раптом упали на коліна, і я побачив, як на землю впали бірюзова й атласно-червона спідниці, й циганки цими спідницями натирали службові запорошені черевики, а циган усміхався і вже не міг приховати радості, і також сміявся, і нікому не відмовив, поцілувався з усіма циганами урочисто, поки бірюзово-зелена і атласно-червона спідниці натирали його службові черевики. Наразі циганки доїли, позбирали зі спідниць крихти і теж їх з’їли, бірюзова спідниця вляглась на папір, заголившись до самого пояса, невимушено підставила мені свій живіт і серйозно спитала: «То що, татку, будемо вкалувати?» Я показав їй свої скривавлені руки, зробив жест, ніби опускається ролета, і сказав: «Не будемо, коліно в мене болить». Циганка знизала плечима, спустила бірюзову спідницю, але й далі не зводила з мене очей, як і атласно-червона, котра вже сиділа на сходах. Потім піднялися, якісь такі відпочилі й посвіжілі, взялися за краї лантуха і попрямували до сходів, але перш ніж зникнути, скрутилися, мов рулетки, і з головами між колін закричали на мене альтовими голосами, і завищали якесь прощання, і вилетіли прямо в коридор, а потім я почув, як їхні босі ніжки ляскають у дворі, чув неповторний звук їхніх кроків у ритмі польки, що прямували по старий папір туди, куди їх відправив їхній циган в окулярах, із фотоапаратом на плечі, розполовиненими вусами й проділом посеред волосся, який наперед домовився про вигідну оборудку. Я ж працював далі, потягнув за гак, і від стелі в корито преса посипалися просякнуті кров’ю коробки, ящики, обгортки й намоклий папір, а оскільки посеред двору прочистилася діра, я тепер чув усі звуки і всі голоси, наче у мегафон, кілька збирачів підійшли до отвору, я дивився на них ізнизу, наче на скульптури на порталі собору, так глибоко під поверхнею двору був мій прес, що скидався на катафалк чи нагробний камінь Батька вітчизни Карла IV, і от раптом там з’явився мій шеф, і його голос, що падав на мене згори вниз, був повний ненависті й злоби, він кричав на мене й від жалю заламував руки… «Гантю, що там знову забули ці ворожки, ці стриги?» Я, як завжди, злякався, впав на одне коліно, тримаючись рукою за корито преса, і дивився вгору, ніколи не міг зрозуміти, чого це мій шеф так мене не любить, чому ж для мене в нього завжди знайдеться найгрізніший вираз обличчя, неначе він до цього довго готується, його обличчя було так несправедливо насуплене, повне такого гіркого страждання, яке йому спричинив саме я, і я щоразу, як зараз, переконувався, яка я жахлива людина й нікчемний робітник, і скільки неприємностей створюю цьому шановному шефові… Я піднявся з підлоги так, як піднімалися перелякані солдати, коли в повітря злетіла дошка труни, звідки вийшов Христос, я піднявся, обтрусив коліна й працював далі, щоправда, вже без колишнього завзяття, мошки зібрали всі свої сили і стали гучніші, дуріли, мабуть, від того, що я забрав у них уже майже весь скривавлений папір, божеволіли від протягу, виниклого, коли я підкопав купу з верхівкою аж у дворі, утворили навколо моїх рук і паперу в кориті густу крону, неначе малинник, мов пруття ожини, і тому коли я відганяв їх руками, здалося, що я борюся зі сталевими дротами й довгими стружками. Так, просяклий кривавим потом, я працював, а Ісус і Лао-цзи, поки в підвалі були циганки, стояли біля корита мого гідравлічного преса, і тепер, коли я знову був сам, самотністю прикутий тільки до робочого механізму, постійно оточений мошками, що били мене своїми батогами, я побачив, що Ісус — це чемпіон із тенісу, який щойно виграв Вімблдон, а стражденний Лао-цзи схожий на багатого торговця, який вдає, що нічого не має, я бачив криваву тілесність усіх шифрів і символів Ісусових, тоді як Лао-цзи стояв у савані й показував на товсті неотесані дошки, я бачив, що Ісус — це плейбой, а Лао-цзи — виссаний старий молодик, я бачив, як Ісус наказово піднімає руку і владним жестом проклинає своїх ворогів, а Лао-цзи переможено опускає руки, наче зламані крила, я бачив, що Ісус — романтик, а Лао-цзи — класик. Ісус — приплив, Лао-цзи — відплив, Ісус — весна, Лао-цзи — зима, Ісус — дієва любов до ближнього, Лао-цзи — вершина порожнечі, Ісус — progressus ad futurum, Лао-цзи — regressus ad originem…[10] Я натискав почергово червоні й зелені кнопки, останнім оберемком укинув потворний скривавлений папір, яким різники завалили весь мій підвал, водночас привівши до мене за руку Ісуса і Лао-цзи. В останній пакунок я вклав також «Метафізику моралі» Іммануїла Канта, і майже всі мошки втратили голову аж так, що всілися разом на криваві рештки й пили висохлу й ще не висохлу до кінця кров так жадібно, що не помічали, як бічна стінка їх стискала, а потім пресувала й розмазувала на тонкі плівки і плямки. Зв’язавши й перев’язавши дротами цей спресований куб гидоти, я відвіз пакунок до решти п’ятнадцяти, разом з ним везучи і залишки рою здурілих мух, кожен пакунок був обліплений мошками, на кожній плямі, спресованій у пакунок, світилася чорняво-чорним зелена чи металево-синя муха, неначе кожен пакунок був величезним коров’ячим окостом, що висить на гаку в сільській м’ясній крамниці в спекотний літній полудень. Піднявши очі, я бачив, що Ісус і Лао-цзи пішли по білих, натертих вапном сходах, як і бірюзова та атласно-червона спідниці моїх циганок, а джбан порожній. Я поліз сходами нагору, спочатку навкарачки, бо вже в голові закрутилось від цієї моєї занадто гучної самотності, й тільки на свіжому повітрі на задвірку я вирівнявся і впевнено затиснув у руці порожній джбан. Повітря іскрилось, я кліпав очима, ніби кожен промінчик сонця був посолений, ішов вуличкою попід стіною будівлі храму Святої Трійці, робітники розкопали бруківку, і тут я побачив своїх циганок, бірюзова й червона спідниці сиділи на колоді й курили, базікали з циганами, тут, на розкопках, працюють групи циган, вони зобов’язані працювати, тому працюють завзято, бо чітка мета зменшує їхню втому, я люблю на них дивитися, коли вони, голі до пояса, з мотиками й кирками змагаються з твердою землею й бруківкою, люблю, коли вони стоять у землі по пояс, ніби копають собі могилу, я люблю їх, цих циган, бо часом їм стає сумно, а оскільки поряд із місцем їхньої роботи часто бувають їхні дружини і діти, я часто бачу, як циганка, підгорнувши спідницю, блискучою киркою довбе рів, а молодий циган тримає на руках маленьку дитинку і грається з нею, якось дивно ластиться до неї, й від того, що він грається з дитинкою, до нього повертається якась сила, не сила м’язів, а сила душі, вони дуже чутливі, ці цигани, вони наче гарні південночеські мадонни, що граються з Ісусиком, часом так глянуть на тебе, що стигне кров, очі в тих циган великі і мудрі, очі якоїсь давно забутої культури, я чув, що коли ми ще бігали із сокирами й пасли собі кіз, у циган десь була держава й інституції, які переживали вже другий занепад, думаю собі, дивлячись, як офіціантка у Гусенських наливає мені чотири великі пива по стінці джбана, а решту в склянці підсовує під руку олов’яним піддоном, щоб я ту решту допив, бо зі джбана вже тече піна. А відвернулась вона від мене, бо вчора, коли я розплачувався, з рукава в мене вистрибнула мишка. Тож я допив, а може, офіціантка відвернулася від мене, бо в мене були закривавлені руки, руки, вкриті засохлою кров’ю, й провівши ними по обличчю, за звичкою витираючи долонею все лице, я відчув, що на чолі в мене повно засохлих мушок, тож я розчавив їх, ніби захищаючись від тих дурних мух сильними ударами руки. В задумі вертався я розкопаною вулицею, бірюзова і червона спідниці вже стояли на сонці під стінами храму Святої Трійці, а циган із фотоапаратом у руках вирівнював їм підборіддя, відходив, дивився крізь вічко, потім іще раз поправив обидва кольорові обличчя, щоб вони дурнувато усміхалися, потім знову підсунув до ока вічко, дав рукою знак, а тоді клацнув і прокрутив трохи далі неіснуючу плівку, циганки аплодували й раділи, наче малі діти, завмерлі в передчутті, чи добре вони вийдуть на тих фотографіях. Я насадив капелюх по самі очі, й коли перейшов справа наліво, переді мною постав досить розгублений професор філософії, товсті окуляри цілилися на мене, ніби дуло стрілецької зброї, наче дві попільнички, він порився в кишенях, як завжди, витягнув десять крон, подав мені й запитав: «Молодий там?» Так, кажу. І, як завжди, він почав шепотіти мені у вухо: «Ставтеся добре до того молодого, гаразд?» Гаразд, кажу. Подивившись, як редактор перебіг двір до вулиці Спаленої, я швиденько пройшов вуличкою, спустився задкуючи в підвал, зняв капелюха і з непокритою головою слухав, як професор несміливо пройшов через двір і тихо спускався в підвал, а тоді, щойно наші очі зустрілися, видихнув і спитав: «Де той старий?» Як завжди, кажу, пішов кудись по пиво. А професор далі розпитував: «Він із вами досі як чорт?» Як завжди, кажу, заздрить, бо я молодший. І професор філософії подав мені прим’яті десять крон, затиснув мені їх у руці, його голос тремтів, коли він шепотів: «Ось вам, щоб краще шукалося, ви щось знайшли?» Я пішов і витягнув з ящика старі номери «Національної політики» і «Національної газети», де, як завжди, були рецензії на театральні вистави й на статті, написані Мірославом Руттом і Карелом Енґельмюллером, і віддав їх професору, який працював у «Театральній газеті» і, хоча його звідти викинули ще п’ять років тому, досі дуже цікавився театральними рецензіями тридцятих років. Уважно роздивившись, він складав газети собі в портфель і прощався зі мною, як завжди, давши ще десять крон. На сходах він обернувся і сказав: «Уважно шукайте далі, головне мені зараз — не зустріти того старого». І вийшов у двір, а я, як завжди, насадив капелюх, вибіг задніми дверима на вулицю, пройшов через двір церкви, став біля пам’ятника святого Тадея з капелюхом по самі очі, насуплений і здивований, і дивився, як крокує професор попід самою стіною, а коли він мене побачив, я помітив, як він звично злякався, але, отямившись, підійшов до мене, як завжди, дав мені десять крон і сказав жалісно: «Не зліться на того молодого, чому ви його не любите? Ставтеся до нього добре, гаразд?» Я, як завжди, кивав головою, критик «Театральної газети» йшов геть, я знав, що він має йти прямо, на Карлову площу, але він, як завжди, завертав у двір, ніби ввалюючись за поворот, я бачив, як у двір залітала рука з портфелем, щоб скоріше завершилася дивна зустріч зі мною, зі старим пакувальником, злим як чорт на того молодого. Я бачив, як у наш двір повільно вповзає вантажівка, повернувся у склеп через задвірковий вхід і, стоячи там із малим візком біля ліфта, дивився на п’ятнадцять пакунків, які сьогодні спакував, бачив, що бічні стінки пакунків оздобив намоченими репродукціями картини Поля Ґоґена «Добрий день, пане Ґоґене», і якось усі ці пакунки блищали і красувалися, й мені було шкода, що по них так швидко приїхали, я б охоче ще подивився на картини, які слугували лаштунками, де виникав прекрасно оманливий пейзаж, у якому гриміли ансамблі втомлених мошок… До ліфта зазирнуло обличчя шофера, і ось уже я на візку підвозив пакунок за пакунком, надивившись на той «Добрий день», шкода, що ці пакунки мають поїхати з мого підвалу, але, думаю собі, щойно вийду на пенсію, куплю собі прес, і тоді всі пакунки, які зроблю, лишатиму собі, не робитиму виставок, може, хтось би купив підписаний мною пакунок, наприклад, якийсь іноземець, із моїм нещастям, щоб раптом ніхто не купив мій пакунок, я поставив би ціну в тисячу марок, але з моїм нещастям той іноземець заплатив би мені й тисячу марок, забрав би мій пакунок, і я б не знав, де він і куди можна піти, щоб іще раз ним помилуватися… Пакунок за пакунком піднімалися на ліфті у двір, я чув, як носильник пакунків свариться, скільки навколо пакунка і в ньому мошок, а коли виїхав останній пакунок, із ним разом виїхали і всі мошки, і раптом без цих дурнуватих мух підвал став сумний і покинутий, як буваю покинутим і сумним я. Я виліз на чотирьох — коли вип’ю п’ятий джбан пива, доводиться лізти сходами, наче драбиною, на чотирьох, і, спостерігаючи, як носильник несе останній пакунок, і цей пакунок бере шофер у рукавицях і коліном підсаджує його на решту пакунків, я бачив, що роба носильника ззаду вкрита засохлою кров’ю, кривавим батиком, бачив, як шофер гидливо знімав закривавлені рукавиці й викидав їх, а потім носильник сів поруч із шофером, і пакунки виїхали з двору, і я радів, що над бортами вантажівки видніються тільки їхні боки, самі тобі «Добрий день, пане Ґоґене», хай ці картини тішать тих, хто проходитиме повз вантажівку, хай радіє той, повз кого поїде ця оздоблена вантажівка, разом з пакунками з двору поїхали й ті дурні мошки, на осонні вулиці Спаленої я бачив, як вони оживають, як літають, мов божевільні, навколо вантажівки, сині, зелені й золоті дурнуваті мухи, яких точно вантажать разом із Ґоґеновою «Добрий день, пане Ґоґене» до вантажівки, а потім висиплють у кислоти та луги на фабриці, бо дурні мошки знай собі думають, що десь їм житиметься краще, ніж у прекрасно-стухлій і згорнутій крові. Коли я хотів піти у склеп, шеф із замученим лицем раптом став переді мною навколішки, молитовно склав руки і попросив: «Гантю, заради бога, молю тебе, на колінах прошу, поки не пізно, отямся, перестань пити ті джбани пива й працюй, не муч мене, бо якщо так піде й далі, замучиш…» Я злякався, нахилився й ніжно підняв шефа з колін попід лікті, й попросив його: «Отямтеся, добродію, — кажу, — куди ж це годиться отак ставати на коліна…» — і підняв я свого шефа, і відчув, як його тіпає, і ще раз попросив пробачити мені, я не знав, що саме він має мені пробачити, але дуже любив просити у всіх пробачення, бо й сам себе просив самого себе простити за те, ким я був і що було моєю природою… Зовсім збідований повернувся я у свій підвал, привалений вагою провини перед шефом, ліг горілиць у вм’ятину, ще теплу вм’ятину від циганки в бірюзовій спідниці, лежав і слухав звуки з вулиці, цю гарну конкретну музику, слухав, як у п’ятиповерховому домі, де цей наш збірний пункт, постійно десь тече і шумить стічна вода, чув, як смикаються туалетні ланцюжки, а коли вслухався углиб землі, дуже ясно і тихо чув, як десь там клоаками й каналами течуть стічні води й фекалії, і поки мошки подалися у світи, під бетоном я чув плач і тоскний писк щурів, бо у всіх столичних каналах досі лютували битви двох щурячих кланів за те, хто буде володарем усіх клоак і каналів міста. Небеса не гуманні, життя наді мною, піді мною і в мені — теж ні. Добрий день, пане Ґоґене!