Блейк Крауч – Рекурсія (страница 46)
— Я знаю, вигляд у нього не дуже, — каже Радж. — Це портфель мого батька. Він дав його мені, коли я переїжджав до Америки.
Поки він колупається в замках, Гелена каже:
— На сімнадцятому поверсі тієї будівлі зі мною був чоловік…
— Баррі Саттон?
— Мені не кажуть, що з ним сталося.
— Не кажуть, бо не знають. Він загинув.
Так вона й думала!
Нутром відчувала, сидячи цілий тиждень у цій позолоченій клітці.
Та все одно Гелену це підкошує.
Вона плаче, і її обличчя перекошене від горя. Гелена відчуває, як натягуються шви на чолі.
— Співчуваю, — каже Радж. — Але він стріляв у спецпризначенців.
Гелена витирає очі, відриває погляд від стільниці.
— А ти як вляпався в цю історію?
— Я втнув найбільшу дурницю в житті, коли відмовився від нашого проекту на платформі Слейда. Я думав, він божевільний. Ми всі так думали. І от одного вечора за шістнадцять місяців у мене з носа пускається кров. Я не знав, що до чого, але весь час, проведений на платформі, перейшов у розряд хибних спогадів. І ось тоді я зрозумів, що ти здійснила неймовірне відкриття.
— Значить, ти вже тоді знав про крісло?
— Ні. Я просто запідозрив, що ви навчилися міняти спогади. Страшно хотілося стати причетним до цього. Я похопився шукати Слейда і тебе, та ви немов крізь землю провалилися. Коли синдром хибної пам’яті став масовим явищем, я вирішив піти до тих людей, яких точно мала зацікавити моя історія.
—
— У всіх державних конторах був суцільний бедлам. Центр контролю над хворобами шукав уявного збудника. Якийсь фізик із
— Чому ж ти із цим пішов у
— Усе просто — гроші та ресурси. Тож ми з командою приїхали до Нью-Йорка. Стали шукати цей готель, але в нас нічого не виходило. Потім, коли вже з’явився Біг-Бенд, до нас дійшли чутки, що нью-йоркський спецзагін готує рейд на будівлю в центрі міста. Мовляв, вона якось пов’язана із СХП. Наша команда взяла операцію під свій контроль.
Гелена дивиться на річку за вікном, сонце освітлює її обличчя.
— Ти працювала зі Слейдом? — запитує Радж.
— Я намагалася зупинити його.
— Чому?
— Бо крісло не таке безпечне. Ти вже користувався ним?
— Поки що кілька пробних запусків. Здебільшого, щоб розібратися з його функціоналом. — Радж нарешті відмикає замок на портфелі. — Слухай, я відчуваю твоє занепокоєння, але ти дуже сильно нам допомогла б. Нам стільки всього ще потрібно зрозуміти.
Він дістає з портфеля стос паперів і кидає на журнальний столик.
— Це що? — цікавиться Гелена.
— Контракт про наймання.
Гелена дивиться на Раджа.
— Ти не чув, що я щойно сказала?
— Вони знають, що крісло здатне повертати у спогади. І ти справді вважаєш, що вони від нього відмовляться? Джина вже не заженеш назад у пляшку.
— Із цього ще не випливає, що я мушу їм допомагати.
— Але, якщо погодишся, тебе шануватимуть як генія, що винайшов цю технологію. Твій голос матиме вагу. Ти ввійдеш в історію. Ось моя пропозиція. Я можу розраховувати на тебе?
Гелена демонструє гостру, наче лезо, посмішку:
— Можеш трахнути себе в зад.
Надворі сніг, на підвіконні вже пухка подушка з дюйм завтовшки. Машини черепахами долають міст на 59-й вулиці, який то пропадає, коли снігопад сильнішає, то виринає знову, коли біла круговерть ущухає. Після сніданку Джессіка відмикає засув і наказує Гелені одягатися.
— Навіщо? — дивується та.
— Швидко, — відповідає Джессіка, і вперше за весь час, поки вони всі тут, Гелена чує в її голосі щось схоже на погрозу.
Вони спускаються вантажним ліфтом у підземний паркінг, до ряду нових чорних «субурбанів».
Вони їдуть тунелем, який сполучає Мідтаун і Квінс, у напрямку аеропорту «Ла-Ґардія».
Гелена думає, чи не збираються вони кудись летіти, але питати не наважується. Аеропорт вони минають і в’їжджають у Флашинг[40], їдуть повз різноколірні вітрини Чайна-тауну[41], тоді нарешті опиняються серед приземкуватих непримітних офісних будівель.
Коли вони виходять з машини, Алонсо бере Гелену за руку та веде до центрального входу однієї з будівель із подвійними дверима. Біля ресепшену на них уже чекає височенний — шість із половиною футів, не менше — чоловік.
— Я тобі есемесну, — каже він басом до Алонсо, даючи зрозуміти, що наразі той вільний, і переводить увагу на Гелену.
— Так, значить, ви той геній? — запитує він. У нього гарна доглянута борода й густі темні брови, які сходяться над переніссям, мов жива огорожа. Він простягає руку. — Джон Шоу. Ласкаво просимо в
— Яка ваша посада, містере Шоу?
— Вважайте, що я командир. Ходімо зі мною. — І Шоу рушає до пропускного пункту, але Гелена наче приросла до місця. Шоу проходить п’ять кроків, тоді оглядається. — Докторко Сміт, це було не прохання.
Він показує перепустку, і їх пропускають через розсувні скляні двері. Шоу веде її по коридору з килимовим покриттям.
На перший погляд, будівля схожа на нічим не примітний офісний центр: той самий інтер’єр, те саме приглушене світло, невибаглива обстановка — словом, такий собі розсадник бюрократії.
— Ми випатрали Слейдову лабораторію, — говорить Шоу, — перевезли все сюди, щоб встановити тут.
— А Радж вам не казав, як я горю бажанням працювати з вами?
— Казав.
— Тоді чому я тут?
— Я хочу показати вам, що ми тут робимо.
— Якщо йдеться про використання крісла, то я пас.
Вони підходять до обертових дверей з куленепробивного — принаймні на вигляд — скла та із системою біометричного контролю.
Шоу, вищий за Гелену більше ніж на фут, дивиться на неї згори вниз.
На обличчі, що за інших обставин могло видатися приємним, читається страшне роздратування.
Він розтуляє рота, і Гелена чує запах м’ятних льодяників із корицею.
— Я хочу, щоб ви знали: в цілому світі немає місця, безпечнішого, ніж приміщення по той бік скла. Може, з вигляду так не скажеш, але ця будівля — справжня фортеця, і
— Жодне скло не збереже в таємниці крісло. І взагалі ніщо не здатне зберегти його в таємниці. Та й навіщо воно вам?
Правий кутик його рота піднімається, і у сталево-сірих очах Шоу проскакує бісик.
— Зробіть ласку, докторко Сміт, — каже він.
— Яку ласку?
— Впродовж наступної години намагайтеся зберігати ясність думки.