Блейк Крауч – Рекурсія (страница 45)

— Цей тип безпечний, — каже Баррі.

— Баррі, потрібно, щоб ти дав цим хлопцям робити свою справу, — гукає Ґвен.

— Хто вони такі? — кричить Баррі.

— Виходь до нас, тоді й побалакаємо. Я вас познайомлю. Бо народ через тебе конкретно нервує.

Баррі сподівається, що Гелена зорієнтувалася в ситуації та встигла втекти.

Йому конче потрібно виграти для неї час. Якщо вона дістанеться до своєї лабораторії в Ред-Гуку, то за чотири місяці закінчить крісло, повернеться в цей день і все виправить.

— Ґвен, ти не чуєш мене. Виведи всіх на паркінг і залиште готель. — Тоді він розвертається у бік лабораторії та щосили кричить: — Гелено, тікайте!

Тихий дзенькіт амуніції заповнив коридор: вони рухаються в його бік.

Баррі вискакує з-за рогу та стріляє у стелю.

У відповідь на поодинокий постріл — град куль, що розривають коридор навколо нього.

Ґвен верещить:

— Баррі, тобі що, жити набридло?

— Гелено, тікайте! Надвір, мерщій!

Щось котиться коридором, зупиняється за три кроки від Баррі. І перш ніж він встигає подумати, що це, сліпуче сяйво з оглушливим хрускотом розпанахує темряву, очі застує нестерпною білиною та димом, і приголомшений Баррі нічого не чує.

Коли в нього влучає перша куля, він не відчуває болю — тільки поштовх.

Потім знову і знову, кулі впинаються в бік, у ногу, в руку, і коли нарешті з’являється біль, він розуміє, що цього разу Гелена його не врятує.

Книжка четветра

Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює теперішнє, той контролює минуле.

Гелена

15 листопада 2018 року — 16 квітня 2019 року

Полон — дивнішого і не придумаєш.

Однокімнатна квартира неподалік від Саттон-плейс, простора, з високими стелями. З вікна розкішний вид на 59-ту вулицю та Іст-Ривер. Удалині видно Бруклін і Квінс.

Гелена не має доступу до телефону, інтернету чи іншого зв’язку з довкільним світом.

Чотири камери на стінах тримають під наглядом кожен квадратний дюйм квартири, їхні червоні індикатори горять над нею, навіть коли Гелена спить.

Її охоронці (подружня пара, він — Алонсо, вона — Джессіка) поводяться спокійно та статечно. Попервах це допомагало їй не дуже нервувати.

Першого дня вони сіли коло неї у вітальні й заявили:

— Ми розуміємо, у вас є запитання, але ставити їх потрібно не нам.

Однак Гелена все одно їх поставила:

— Що сталося з Баррі? Хто штурмував готель Слейда? Хто мене тут тримає?

Джессіка нахилилася до Гелени і вкрадливо пояснила:

— Ми просто охоронці, хоч і дорогі, домовились? От і все. Ми не знаємо, чому ви тут. І знати не хочемо, чому ви тут. Але якщо ви будете чемні, то й ми, й інші люди, які працюють з нами та яких ви ніколи не побачите, також будуть чемні.

Вони забезпечують Гелену їжею.

Ходять через день у супермаркет і приносять усе, що вона записує на аркушику.

Зовні обоє цілком доброзичливі, але в їхніх очах відчувається непохитність чи навіть відчуженість, і в Гелени жодних сумнівів, що тільки-но отримають наказ побити чи навіть убити її, вони виконають його не вагаючись.

Вранці Гелена передусім дивиться новини, і з кожним випуском синдром хибної пам’яті займає чимраз менше місця в нескінченному параді катастроф, скандалів і пліток про життя знаменитостей.

У день, коли чергова шкільна стрілянина забирає життя дев’ятнадцяти осіб, у заголовках топ-новин вперше обходиться без згадок про Біг-Бенд і СХП.

Восьмий день у квартирі. Гелена сидить за кухонною стійкою, їсть на сніданок мексиканську яєчню і дивиться у вікно на річку.

Сьогодні вранці перед дзеркалом у ванній вона вивчала шви на своєму чолі та поблідлі чорно-жовті синці від ударів спецпризначенця, що оглушив її на сходах Слейдового готелю за спроби втекти.

Біль з кожним днем відступає, а страх і невпевненість наростають.

Їсть Гелена повільно, ретельно пережовуючи їжу, і намагається не думати про Баррі. Варто їй уявити його, як страшна безпорадність її становища стає просто нестерпною, а від незнання, що діється, хочеться заволати.

На дверях клацає засувка, Гелена озирається на передпокій.

Двері квартири відчиняються, і на порозі вона бачить чоловіка, що досі існував лише в її хибних спогадах.

Раджеш Ананд говорить:

— Замкни двері, вимкни камери.

Кому він це каже, Гелена не бачить.

— Радже, щоб ти здох! — Її наче вітром здуває з табурета, і вона зустрічає його на порозі кімнати. — Яким вітром ти тут?

— Зайшов до тебе.

На Гелену він дивиться з упевненістю, якої не спостерігалося тоді, коли вони обидва працювали на платформі. З віком він, як не дивно, покращав, його поголене обличчя тепер м’якше та вродливіше. На ньому костюм, у лівій руці — портфель. У кутиках карих очей — зморшки від щирої усмішки.

Вони проходять у вітальню і вмощуються одне навпроти одного на шкіряних диванах.

— І зручно тобі тут? — питає Радж.

— Радже, поясни, що коїться.

— У цьому будинку тобі нічого не загрожує.

— Хто мене тут тримає?

— Агенція передових оборонних дослідницьких проектів.

Їй зводить шлунок.

— DARPA[38]?

— Гелено, може, тобі щось потрібно?

— Потрібні відповіді. Я під арештом?

— Ні.

— Значить, просто затримана?

Радж ствердно киває.

— Мені потрібен адвокат.

— Це неможливо.

— Як неможливо? Я громадянка США. Хіба це щось протизаконне?

— Імовірно.

Радж ставить на стіл портфель. Чорна шкіра подекуди стерта, мідні елементи в темних плямах.