Блейк Крауч – Рекурсія (страница 34)
— Слухай мене: ти не втрачаєш розуму. Це не божевілля.
— Ти теж пам’ятаєш, що вона загинула?
— Так.
— Як таке може бути?
— Присягаюся, я все поясню, але зараз нам треба їхати до Меґан.
— Чому?
— Тому що вона відчуває те саме, що й ти. Вона згадує свою смерть.
Баррі крізь снігову хугу виїжджає на порожнє о цій порі Вест-Сайдське шосе. Шлях лежить на південь від Вашингтон-Гейтс і Північного Мангеттену.
Джулія говорить у телефон, який тримає біля вуха:
— Меґан, будь ласка, задзвони мені, коли почуєш це. Я хвилююся. Ми з татом їдемо до тебе. — Обертаючись до Баррі, вона каже: — Напевне, просто спить. Ніч все ж таки.
Вони їдуть порожніми вулицями Нижнього Мангеттену, що прорізають район Нохо. Шини ковзають по слизькій бруківці.
Баррі зупиняється перед будинком Меґан, вони виходять під густий сніг.
П’ять разів він натискає кнопку домофона, але Меґан мовчить. Він повертається до Джулії.
— Ти маєш ключ?
— Ні.
Баррі починає дзвонити в інші квартири, і нарешті їм хтось відчиняє.
Меґан живе в непоказному будинку без ліфта, який звели ще до війни.
Баррі та Джулія проносяться шістьма прогонами похмурих сходів, вибігають на останній поверх і біжать далі тьмяно освітленим коридором. Квартира Меґан — у самому кінці. Велосипед дочки стоїть біля вікна, що виходить на пожежну драбину.
Баррі гамселить у двері кулаком. У відповідь — тиша. Тоді він відступає і з розгону б’є в двері ногою. Біль гострим списом пронизує ногу, але двері тільки здригаються.
Він б’є знову, цього разу сильніше.
Двері нарешті розчиняються, і вони вдираються в нутряну темряву.
— Меґан! — Баррі навпомацки знаходить вимикач, лампа освітлює маленьку студію. Праворуч ніша з ліжком — порожньо. Мінікухня ліворуч — також. Наприкінці куцого коридорчика — ванна кімната.
Баррі кидається туди, але його випереджає Джулія, голосно вигукуючи доньчине ім’я.
Перед дверима вона падає навколішки.
— Боже мій, Меґан, кохана, я тут! — голосить.
Баррі досягає кінця коридору — і йому серце падає. Меґан лежить на лінолеумі, Джулія схилилася над нею, гладить її по голові. Очі в Меґан розплющені, і на одну нестерпну мить Баррі здається, що вона померла.
Меґан кліпає.
Баррі обережно підіймає її праву руку, шукає на зап’ястку пульс. Сильний, може, навіть занадто, і дуже прискорений. У голові спалахує запитання: що саме пригадала Меґан? Мить зіткнення з двотонною машиною, що мчить зі швидкістю шістдесят миль на годину? Відключення свідомості? Чи те, що було потім? Як це воно — згадати власну смерть? На що схожі спогади про небуття? На чорноту? Ніщоту? «Неможливо, — вирішує Баррі, — це все одно, що уявити ділення на нуль».
— Меґан, — тихенько кличе він, — ти мене чуєш?
Меґан ворушиться, її очі зупиняються на Баррі, погляд стає осмисленим — вона ніби впізнала його.
— Та?
— Тут я і мама, дорогенька.
— Де я?
— У своїй квартирі, на підлозі у ванній.
— Я мертва?
— Ні, звісно, ні.
— Тут щось таке згадалося. Раніше цього не було. Мені було п’ятнадцять років, я йшла в «Дейрі квін», до друзів. Ішла, тринділа телефоном, не роззираючись, стала переходити дорогу. Пригадую ревіння двигуна. Я обернулася і бачу: фари! Пригадую удар машиною, а потім я лежу на спині й думаю: «Яка я дурна!» Сильного болю не було, але я не могла ворухнутись, і все потемніло. Я нічого не бачила та зрозуміла, що далі. Я зрозуміла, що це все, кінець. Я точно не мертва?
— Ти тут, зі мною і мамою, — переконує Баррі. — І ти цілком жива.
Очі в Меґан бігають туди-сюди, вона немов комп’ютер, що обробляє дані.
— Я вже не знаю, що тут справжнє, а що ні, — каже вона.
— Ти справжня. Я справжній. Ця мить теж справжня.
Та навіть кажучи це, Баррі не впевнений, що все так і є. Він переводить погляд на Джулію, відзначає її схожість із колишньою Джулією, тільки в її очах з’являється чорний тягар доччиної смерті.
— Які спогади здаються тобі реальнішими? — питає він у Джулії.
— Усі вони однаково реальні, — каже Джулія. — Просто я існую в тій реальності, де Меґан жива. І слава Богу, що це так! Але в мене таке відчуття, ніби я жила і там, і тут. Що ж це з нами коїться?
Баррі робить довгий видих і спирається на двері ванної кімнати.
— Там… навіть не знаю, як назвати це… там, у минулому житті, де Меґан загинула, мені дісталася справа, пов’язана із синдромом хибної пам’яті. В ній були розбіжності. І от одного вечора — якраз сьогодні — я знайшов дивний готель. Мене там чимось накачали. Коли я отямився, то вже був прив’язаний до крісла, і якийсь тип пригрозив, що вб’є мене, якщо я не розповім йому в подробицях про той вечір, коли загинула Меґан.
— Навіщо?
— Якби я знав… Я ж навіть імені його не знаю. А потім мене помістили в камеру, що повністю ізолювала від світу. Дали якийсь конячий релаксант, зупинили серце. Коли я помирав, то ніби наново переживав ті спогади, які описав, яскраві, виразні. Не знаю, як це пояснити, але свідомість мене-п’ятдесятирічного…
Очі в Джулії стають як блюдця. Меґан сідає. А Баррі розповідає далі:
— Знаю, що це прозвучить як маячня, але я несподівано повернувся в той вечір, коли загинула Меґан. — Він переводить погляд на дочку. — Ти щойно вийшла з дому. Я побіг за тобою і наздогнав за кілька секунд до того, як ти мала переходити дорогу і потрапити під «мустанг», що летів, не скидаючи газу. Пригадуєш?
— Щось таке пам’ятаю. Ти ще був тоді якийсь надто збуджений.
— Ти врятував її, — каже Джулія.
— Тоді мені весь час здавалося, що це сон або якийсь химерний експеримент, і все от-от закінчиться. Але минали дні. Тоді місяці. Тоді роки. І я… ну, я втягнувся в життєву колію. Життя йшло своїм звичаєм, і по деякім часі я вже навіть не згадував про те, що пережив. А три дні тому знову…
— А що було три дні тому? — цікавиться Меґан.
— У Верхньому Вест-Сайді жінка стрибнула з хмарочоса. Власне, з того я й почав розплутувати клубок хибних спогадів. Я неначе прокинувся після довгого сну. Сну завдовжки із життя. Якраз сьогодні був той вечір, коли я повернувся в ту, іншу реальність.
Баррі дивиться Джулії в очі й не може сказати, чого в них більше: недовіри чи шоку?
Погляд у Меґан посклянів.
— Я маю бути мертвою, — каже вона.
Баррі заправляє волосся їй за вуха, як частенько робив, коли дочка була маленькою.
— Ні, ти маєш бути там, де ти є. Ти жива. І це все по-справжньому.
Того ранку Баррі не йде на роботу, і не лише тому, що повернувся додому тільки о сьомій ранку.
Він серйозно побоюється, що вчора ввечері так само і в його колег могли з’явитися спогади про загибель Меґан — хибні спогади про одинадцять років, де його дочки вже не було серед живих.
Коли він прокидається, його телефон аж розривається від повідомлень, які надіслала добра частина контактів: пропущені дзвінки, голосова пошта, скорботні СМС із приводу втрати дочки. Баррі не відповідає на жодне з них. Спершу він мусить переговорити із Джулією і Меґан. Треба домовитись, що всі вони казатимуть одне й те саме. Але що? Баррі цього не знає.
У Нохо він заходить до бару за рогом будинку Меґан. Дочка та Джулія вже там, чекають на Баррі в кутовій кабінці. Поряд відчинені двері до кухні, звідки струмує жар від печі, чутно стукіт каструль та шкварчання пателень.
Баррі кидає пальто на лавку, сідає біля Меґан.