Блейк Крауч – Рекурсія (страница 33)

— Так?

— Так. Я хочу, щоб усе в нас було добре.

Після посиденьок із Меґан Баррі йде перекусити у свою улюблену піцерію — не бозна-який респектабельний заклад Верхнього Вест-Сайду, неподалік від місця його служби. Забігайлівка — так собі: поганеньке освітлення, місця лише стоячі, барна стійка по всьому периметру, і відвідувачі туляться коло неї, тримаючи в руках масні паперові тарілки з чималими кавалками піци та велетенські келихи з пересолодженими напоями.

П’ятничний вечір, гамірно — чого ще треба?!

Баррі міркує, чи не випити чогось міцного, тоді вирішує, що пиячити одинцем після оформлення розлучення — справа ница, і йде до машини.

Щасливий і схвильований, він їде вулицями свого міста, велике таїнство буття захоплює його. Він сподівається, що в Джулії так само все гаразд. Підписавши документи, він послав їй повідомлення. Написав, що радий їхньому рішенню залишитися друзями і що в разі чого вона завжди зможе звернутися до нього.

І зараз, стоячи в заторі, він перевіряє телефон: чи відповіла Джулія?

Є повідомлення від неї:

«Я рада. Дякую. Навзаєм».

Серце в Баррі повне, як ніколи в житті.

Він дивиться вгору крізь лобове скло. Транспорт не рухається, хоча на світлофорі горить зелене світло. Копи завертають машини, не пропускаючи їх уперед.

Баррі опускає вікно і кричить до найближчого копа:

— Що там коїться?

Той лише махає рукою: їдь, мовляв.

Баррі вмикає ліхтарі на радіаторі та сирену. Реакція не забарилася: до нього підбігає молодий патрульний, винувато каже:

— Вибачте, але нам наказали перекрити вулицю попереду. Повний дурдом.

— Що там сталося?

— У сусідньому кварталі жінка скочила з висотки.

— З якої?

— Он того хмарочоса, бачите?

Баррі дивиться на білу вежу в стилі артдеко, з короною зі сталі й скла, і його шлунок стискається в тугий вузол.

— Який поверх? — запитує він.

— Що, вибачте?

— З якого поверху вона стрибнула?

Повз них, виблискуючи маячками й завиваючи сиреною, проноситься швидка. Минає перехрестя й несеться далі.

— Із сорок першого. Схоже, чергове самогубство через СХП.

Баррі паркується на узбіччі та виходить з машини. Він зривається на біг і на ходу тицяє патрульним, що стоять в оточенні, поліційний значок.

Ближче до копів, медиків швидкої та пожежників, що колом обступили чорний «ЛІНКОЛЬН» із по-кіношному зім’ятим дахом, він стишує крок.

Баррі готовий до страхітних наслідків падіння тіла з висоти чотирьохсот футів, але зовнішність Енн Восс Пітерс майже не постраждала від удару. Лише тоненька цівка крові з вух і рота.

Вона лежить горілиць на зім’ятому даху, як у колисці. Ноги схрещені в щиколотках, ліва рука лежить на грудях, підперши долонею підборіддя.

Жінка ніби просто заснула.

Ангел, що впав з небес.

Не сказати, що Баррі забув. Спогади про готель, про власну смерть у капсулі та про повернення у вечір, коли загинула Меґан, завжди були десь на периферії його свідомості — скупчення посірілих спогадів.

Проте було в цих одинадцяти роках щось від сну. Його захопили побутові дрібниці, і без відчутного зв’язку з життям, з якого він був вирваний, було надто просто перенести все, що сталося, в глибини свідомості й пам’яті.

Однак сьогодні вранці, сидячи в кав’ярні на березі Гудзону разом із Джулією та Меґан, у двадцять шостий день її народження, Баррі зі сліпучою ясністю відчуває, що вдруге проживає цей момент.

Усе повертається до нього спалахом кришталево прозорої пам’яті. Він і Джулія сиділи за столиком неподалік від цього місця і фантазували, ким стала б Меґан, якби не загинула. Баррі переконував, що юристкою.

Вони трохи над цим посміялися, згадали, як дочка протаранила машиною гаражні двері, та розійшлися, обмінявшись парою спогадів про сімейний відпочинок у верхів’ях Гудзону.

Тепер дочка сидить навпроти нього, і вперше за тривалий час він ошелешений її присутністю. Самим тим фактом, що вона існує. Відчуття таке саме сильне, як і в перші дні після його повернення до спогаду, коли кожна мить виблискувала, наче Божий дар.

О третій ночі Баррі прокидається від стуку в двері.

Він викочується з ліжка, помалу викараскуючись із укривала сну, хитаючись виходить із кімнати. Його чотирилапий друг Джим-Боб, узятий з притулку для собак, скаженіє під дверима.

Баррі визирає у вічко — і сон наче вітром здуває. У тьмяному коридорному світлі стоїть Джулія. Він одсуває засув, знімає ланцюжок і відчиняє двері. Очі Джулії запухли від плачу, волосся скуйовджене, пальто вдягнуте поверх піжами та припорошене снігом.

— Я дзвонила тобі, — каже Джулія. — Але ти вимкнув телефон.

— Що сталося?

— Можна зайти?

Баррі відступає, і вона заходить у квартиру. Погляд — напружено-несамовитий. Баррі легенько бере Джулію за руку та підводить до дивана.

— Джул, ти мене лякаєш. Щось сталося?

Вона дивиться на нього і тремтить.

— Ти чув про синдром хибної пам’яті?

— Так, чув, а в чому річ?

— Схоже, в мене саме він.

У Баррі всередині все стискається.

— Чому ти так думаєш?

— Прокинулася годину тому. Голова тріщить, перед очима якісь спогади, неначе з іншого життя. Сірі, хаотичні… — Її очі наповнюються слізьми. — І Меґан там мертва — машина збила, коли вона ще вчилася у школі. А ми з тобою розійшлися через рік після аварії. Я вийшла заміж за якогось Ентоні. Все так реально. Ніби я справді через це пройшла. Вчора ми з тобою сиділи в тій самій кав’ярні на річці, але тільки без Меґан. Вона вже одинадцять років як загинула. А зараз прокидаюся — в ліжку я сама, поруч ніякого Ентоні — і розумію, що насправді ми вчора обідали втрьох. І Меґан жива. — Руки Джулії ходором ходять. — Баррі, де тут правда? Які спогади справжні? — Вона от-от зірветься. — Наша дочка жива?

— Так.

— Але ж я пам’ятаю, як ми їздили до моргу. Я бачила її понівечене тіло. Вона загинула. Я все так пам’ятаю, ніби це було вчора. Мене довелося виводити. Я кричала не своїм голосом. А ти це пам’ятаєш чи ні? Це було насправді? Ти пам’ятаєш, як її не стало?

Баррі сидить у трусах на дивані й раптом прозріває, що все це разом складається в якусь кошмарну картину.

Три доби тому Енн Восс Пітерс викинулася з даху По-білдингу. Вчора він обідав з Меґан і Джулією. А звідси витікає, що сьогодні ввечері він був повернений у спогад, коли востаннє бачив дочку живою. Друге настання цієї миті, напевне, й породило всі спогади Джулії про примарну реальність, де загинула Меґан.

— Баррі, я що, втрачаю розум?

І тут його прошибає: якщо є спогади у Джулії, то й у Меґан вони також є.

Він обертається до жінки.

— Нам треба йти.

— Чому?

Баррі підводиться.

— Негайно. Вже.

— Баррі…