Блейк Крауч – Рекурсія (страница 32)
— Я завжди пишалася тобою, — каже мати.
— Чесно?
— Ти — найкраще, чого я досягла в житті.
Гелена, заливаючись сльозами, обіймає матір.
— Мамо, вибач, що я не змогла врятувати тебе!
Та коли вона розтискає обійми, мить просвітління вже минула.
Гелена дивиться в очі чужої людини.
Баррі
Червень 2010 року — 6 листопада 2018 року
Одного ранку Баррі прокидається й усвідомлює: сьогодні в Меґан випускний.
Його дочка — відмінниця і виступає з першокласною промовою.
Баррі плаче.
А потім настає осінь, і в будинку, де залишилися тільки він і Джулія, стає дуже тихо.
А якось серед ночі, в ліжку, дружина обертається до нього й запитує:
— Значить, так ти хотів би провести решту свого життя?
Він не знає, що їй сказати. Хоча ні. Все він знає. Баррі завжди був переконаний, що їхній шлюб розпався через смерть дочки.
Тільки тепер він готовий визнати, що розлучення було питанням часу. Його друга спроба пройти через шлюб робила цей процес повільнішим і не таким трагічним, та запустила його Меґан, яка виросла і стала торувати свій життєвий шлях.
Так що все Баррі розуміє. Просто не хоче казати цього.
Їхні стосунки проіснували стільки, скільки їм було відміряно, і жодною хвилиною більше.
Мати Баррі помирає точно так само, як він це пам’ятає.
Коли Баррі приходить до бару, Меґан уже сидить там, тягне мартіні й комусь есемесить. Якийсь час він її не бачить, вона для нього — лише одна з ефектних відвідувачок шикарного мангеттенського бару, що прийшли сюди на вечірній коктейль.
— Привіт, Меґс.
Вона кладе телефон екраном вниз, зісковзує зі стільця й обіймає батька дужче, ніж зазвичай, притягує до себе та не поспішає відпускати.
— Як справи? — питає вона.
— Дякую, все чудово.
— Точно?
— Авжеж.
Поки вона із сумнівом вивчає батька, той сідає і робить замовлення: мінералку «Сан-Пеллегріно» й порцію лайма.
— Як робота? — цікавиться Баррі.
Меґан перший рік служить соціальним працівником у громадській організації.
— Шалено клопітно й так само цікаво, але не хочу зараз про роботу.
— Я пишаюся тобою, ти це знаєш?
— Так, ти кажеш мені це щоразу, як бачиш мене. Послухай, мені треба в тебе дещо запитати.
— Ну давай. — Баррі відсьорбує своєї лаймової мінералки.
— У вас уже давно розладналося?
— Навіть не знаю. Трохи є. Можливо, вже не перший рік.
— Ви з мамою не розлучалися через мене?
— Ні.
— Можеш поклястися?
— Клянуся. Я хотів, щоб усе налагодилося. І мама, знаю, теж хотіла. Просто інколи потрібен час, щоб остаточно все побачити. Можливо, саме завдяки тобі ми не бачили, які нещасні, але ніколи не залишалися разом саме через тебе.
— Ти що, плакав?
— Ні.
— Кого ти хочеш надурити?
Меґан — молодчина. Годину тому Баррі у свого адвоката підписав угоду про розлучення, і впродовж місяця, якщо не станеться чогось непередбаченого, суддя підпише ці документи.
Баррі добирався сюди довго і, так, більшу частину шляху справді плакав. Один з величезних плюсів Нью-Йорка — усім до лампочки твій емоційний стан, головне, щоб без крові. Лити сльози привселюдно серед білого дня — тут те саме, що вночі у спальні плакати в подушку.
Можливо, тому, що це нікого не хвилює.
А можливо, і тому, що це місто жорстоке, і кожен його мешканець проходив через щось подібне.
— Як там Макс? — питає Баррі.
— Уже ніяк.
— Що сталося?
— Макс прочитав знамення на стіні.
— Що за знамення?
— «Меґан, Меґан — трудоголічка».
Баррі замовляє собі ще мінералки.
— Ти маєш дуже класний вигляд, — зазначає Меґан.
— Думаєш?
— Ага. Вже з нетерпінням чекаю жалісних історій про твої нові знайомства.
— А я з нетерпінням чекаю, коли вони врешті почнуться.
Меґан сміється, і в мимобіжних рухах її губ Баррі на хвильку знову бачить свою дівчинку. Він нагадує:
— У неділю в тебе день народження.
— Ще пам’ятаю.
— Ми з мамою за старим звичаєм хотіли б десь посидіти з тобою.
— А це не буде дивно з вашого боку?
— Ще й як буде, але ми тільки за, якщо ти нас підтримаєш. Навіщо псувати стосунки?
— Тоді я з вами, — каже Меґан.