Блейк Крауч – Рекурсія (страница 36)
— Як таке може бути?
Він дожидає, коли їм принесуть випивку, тоді розповідає Ґвен усе, включно з тими неймовірними подіями, які він пережив у кріслі.
— Ти повернувся у спогад? — шепоче Ґвен, впритул нахиляючись до нього.
Хай би яким шампунем Ґвен користувалася, від неї пахне бурбоном «Дика індичка» та порохом. «Невже вона прийшла сюди зі стрільбища», — дивується Баррі. О, коли Ґвен на стрільбищі, там є на що глянути. Ніхто не стріляє так, як вона.
— Так, і тоді я став у ньому жити, але цього разу Меґан жива. Аж донині.
— Ти думаєш, що звідси ростуть ноги в СХП? — запитує Ґвен. — Зміна спогадів заради зміни реальності?
— Я це знаю напевне.
У приглушеному телевізорі над стійкою Баррі бачить фото людини, яку звідкись знає. Попервах він не може пригадати, хто це.
Тоді Баррі читає екранні субтитри.
«ЗНАНИЙ АРХІТЕКТОР АМОР ТОУЛЗ, АВТОР БІГ-БЕНДУ, БУВ ЗНАЙДЕНИЙ МЕРТВИМ У СЕБЕ ВДОМА ГОДИНУ ТОМУ, КОЛИ…»
— Цей Біг-Бенд — він також виник через крісло? — запитує Ґвен.
— Так. Коли я опинився в тому дивному готелі, там сидів один літній добродій. Гадаю, то були його останні години. Я чув, як той чоловік казав, що він архітектор і що, коли повернеться назад у спогад, то займеться створенням будівлі, від якої колись відмовився, а потім гірко шкодував. Він був записаний у крісло на сьогодні, і ось тоді реальність помінялася для нас усіх. Маю підозру, його впорали за порушення правил.
— Яких правил?
— Мене, наприклад, попередили, що я можу тільки краще прожити своє життя. І щоб ніяких ігор із системою. Жодних серйозних змін.
— А ти знаєш, навіщо він дозволяє людям підправити свої життя? Той тип, який створив крісло.
Баррі одним махом допиває своє пиво.
— Не уявляю.
Ґвен цмулить віскі. Музичний автомат замовкнув, і тепер бармен вмикає звук у телевізорі та перемикає канали. Від моменту появи в місті будівлі всюди те саме. На CNN якась «експертка» із СХП розумує про «збій пам’яті», що нібито накрив Мангеттен.
Вона каже: «Якщо спогади ненадійні, якщо минуле і теперішнє можуть просто змінитися без попередження, тоді самі поняття факту й правди зникають. І як нам жити в такому світі? Ось чому ми бачимо таку епідемію самогубств».
— Ти знаєш, де той готель? — доправляється Ґвен.
— Минуло одинадцять років, принаймні у моєму розумінні, але я думаю, що можна спробувати пошукати. Пригадую, він був у центрі міста, то, може, й досі там стоїть.
— Наш розум не створений для існування у світі, де спогади постійно змінюються і впливають на реальність, — каже Ґвен. — А раптом це тільки початок?
У Баррі в кишені штанів вібрує телефон.
— Перепрошую.
Він дістає його, читає есемеску від Меґан:
«Тату, я так більше не можу.
Я не знаю, хто я. Я не знаю
нічого, крім того, що мені
тут не місце. Вибач, будь
ласка. Люблю тебе».
Він зіскакує зі стільця.
— Що скоїлось? — непокоїться Ґвен.
Баррі кидається до дверей.
Телефон Меґан уперто переадресовує Баррі на голосову пошту, а через появу Біг-Бенду міські вулиці досі забиті.
Дорогою до Нохо він хапає рацію та просить диспетчера прислати найближчий поліційний наряд до Меґан, подивитися, що там.
— Сто п’ятдесят восьмий, ви говорите про дев’ятсот чотири бі на Бонд-стріт? Туди вже виїхали кілька патрулів, пожежних команд і «швидких».
— Що? Який номер будинку?
— Бонд-стріт, дванадцять.
— Це будинок моєї дочки!
В ефірі стає тихо.
Баррі відкидає мікрофон, вмикає проблискові маячки, сирену та маневрує в потоці, огинаючи машини й автобуси, проскакуючи перехрестя на червоне світло.
За кілька хвилин він повертає на Бонд-стріт, кидає автомобіль перед поліційним кордоном і біжить до пожежних машин, які гатять водяними струменями по фасаду будинку, де мешкає Меґан. З вікон на шостому поверсі рвуться на волю язики вогню. Хаос повний: ройовище аварійних вогнів, поліціянти розтягують жовту стрічку, щоб люди із сусідніх помешкань залишалися на безпечній відстані. Мешканці охопленого пожежею дому вибігають надвір через парадний вхід.
Якийсь коп намагається зупинити його, але Баррі відводить його руку, тицяє свій значок і проштовхується до пожежних машин біля під’їзду. Від жару полум’я його лице вкривають намистинки поту.
У дверному отворі, де двері зірвано із завіс, з’являється, хитаючись, пожежник. Він несе літнього чоловіка. Обидва чорні від кіптяви й диму.
Навперейми Баррі виходить пожежний лейтенант, бородатий здоровань.
— Поверніться за стрічку, — наказує він.
— Я детектив, у цьому будинку живе моя дочка! — І Баррі показує пальцем на останнє вікно на останньому поверсі. — Пожежа саме в її квартирі!
Лейтенант похмурніє. Він бере Баррі за руку та відводить набік, щоб той не заважав пожежникам, які саме протягують шланг до гідранта.
— Що? — доправляється Баррі. — Просто скажи мені, що з нею?
— Пожежа почалася в тій квартирі, з кухні. Зараз вона поширилась на п’ятий і шостий поверхи.
— Де моя дочка?
Лейтенант робить глибокий вдих, озирається через плече.
— Послухайте, — каже пожежник.
— Вона надворі?
— Так. Мені дуже шкода, але вона загинула.
Баррі відсахується.
— Як?
— На її ліжку була пляшка горілки та якісь таблетки. Ми думаємо, що вона їх випила, а потім почала робити чай і швидко знепритомніла. Щось на столі стояло надто близько до вогню. Це був нещасний випадок, але…
— Де вона?
— Присядьмо, і тоді…
— Де
— На тротуарі, он за тією машиною.
Баррі рушає до неї, однак лейтенант несподівано стискає його у ведмежих обіймах.
— Друже, ти впевнений, що хочеш її бачити?