Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 40)

— Он як? І для цього потрібне таке велике збіговисько? Я й без них знаю, хто тут правий, а хто ні.

— Скажемо так: коли йде судовий процес, то ціль — щоб потім рішення не можна було оскаржити.

Я помічаю, що король Артур подає лапою сигнал і свині займають місця. Дванадцять свиней праворуч від нас сіли у крісла.

— Це присяжні, — пояснює Наталі.

Інші штовхають нас, показуючи, що наше місце на лавці зліва. Нарешті свинячий король стає та просить тиші. Він рохкає, всі присутні рохкають за ним, стоїть дзвінкий гамір із рохкання й кувікання. Я звертаюся до папуги:

— Що він каже?

— Він каже, що зараз буде процес над двома людьми, яких ми впіймали.

Я помічаю, що його перський акцент іще сильніший, коли його увага чимось зайнята.

— А над нами, котами?

— Наразі Його Честь не згадувала про вас.

Мені відлягло від серця. Вся ця історія зі свиньми не веде ні до чого хорошого. Свинячий король знову щось говорить, і всі схвально рохкають. Шампольйон перекладає:

— Він каже, що в них уже були полонені люди і що вони мали право на апеляцію. Однак людям іще ні разу не вдалося переконати присяжних.

Артур піднімає ратицю, і двоє свиней приносять таці зі срібними ковпаками, які тут-таки знімають. На кожному лежить людська голова з помідорами в роті й зубчиками часнику в ніздрях, у них із вух стирчать гілочки петрушки.

Артур веде далі, а папуга перекладає промову:

— Його Честь каже, що ці люди були засуджені пережити те, що робили з іншими.

Свині схвально кивають та плескають передніми ратицями.

Артур не зупиняється, папуга перекладає його слова:

— Його Честь каже, що він, на відміну від людей, не вважає, що всіх особин того ж виду треба судити однаково. Кожен випадок треба розглядати окремо. Оскільки Його Честь вважає, що кожен має право на юридичні гарантії, двоє людей зможуть виступити на свій захист. Якщо вони будуть достатньо переконливими, то їм збережуть життя. Якщо ні — їх буде страчено.

Далі король Артур дає знак ратицею і розпочинає процес.

Молодий граційний кабан підходить до нас; він не такий приязний, як король.

Шампольйон пояснює.

— Це Бадінтер, він буде адвокатом. Проти нього виступить прокурор Сен-Жуст.

— У них людські імена? — дивується Піфагор.

— Звичайно. Його Честь навчив нас історії.

Артур підводиться. Процес починається. Сен-Жуст бере слово першим, Шампольйон синхронно перекладає.

— Перш за все, шановні присяжні, я б хотів нагадати вам, де ми перебуваємо, — на бійні. За ці гаки на стелі нас вішали за задні лапи, головою вниз. У цій незручній позиції ми чекали на людину, яка переріже нам горло, спустить кров у посудину на кров’янку.

Як докази прокурор показує світлини та кров’янку в пластиковому пакеті.

— Ми ще були живі, коли люди здирали з нас шкіру. Шкіру, яка ставала рукавичками, торбинками, гаманцями. Що ж до нашої шерсті, її використовували як сировину для щіток та віників.

Один із помічників демонструє пакет із переконливими доказами. Залом котиться шум, присяжні перемовляються. Деякі закривають очі ратицями, щоб не дивитись на це жахіття.

Сен-Жуст, здається, задоволений результатом і повільно веде далі:

— Люди випускали нам кишки, спорожнювали та чистили їх, потім набивали нашими порубаними м’язами й робили з цього ковбасу. Вони робили шинку з наших криж. На цьому заводі виробляли більше ста двадцяти видів продуктів: ковбасу, чиполату й так далі Вони їли навіть наші грудні клітки, називаючи їх «свинячими реберцями», наші лапи, або ж «свинячі ніжки по-марсельськи», чи наші вуха на грилі. Вони вважали усе це делікатесами.

Відбувається демонстрація світлин меню з ресторанів, чергова хвиля загального обурення.

— Однак, мадам та мсьє присяжні, найгірше чекало на нас іще до смерті. Одразу після народження нас забирали від матерів, яким заздалегідь виривали різці, щоб ті не вбили власних дітей. Насправді мудрі свиноматки відчували недобре й намагалися врятувати потомство від майбутніх страждань.

Прокурор замовкає, щоб його слова проникли у саме серце:

— Яких страждань? — спитаєте ви. — Я вам скажу. Спочатку наші тіла ув’язнювали в таких крихітних клітках, що ми навіть не могли поворухнутись. Наші голови тримали між ґратами, а наші рила постійно були занурені в корм. Для чого? Щоб змусити нас постійно їсти. Уявіть життя, позбавлене руху, єдиною метою в якому є набрати вагу та піти на м’ясо, чим жирніше й соковитіше, тим краще. Єдина ціль людей — якнайбільший прибуток. Іншими словами, довести нас до ожиріння якомога швидше.

Прокурор Сен-Жуст знов замовкає, даючи кожному час осягнути всю серйозність наведених фактів, потім каже:

— Не варто гаяти час. З вашого дозволу я викликаю першого свідка.

У цей момент справа заходить сірий вепр.

— Це — дикий вепр, що мешкав у лісі Фонтенбло. Ось так ми могли б виглядати, коли б люди не приручили нас. Цей вепр — нагадування про те, що ми теж могли бути такими, якби зростали на волі, у природному середовищі, вільно добуваючи собі їжу та зустрічаючи старість. Розкажіть нам про своє життя, шановний перший свідку. Гадаю, присяжним буде цікаво.

— Ну що ж, я — дикий вепр, як бачите, у мене є шерсть, вона захищає мене. Мушу зізнатися, що коли вперше побачив свійську свиню, то був у шоці. Мені здається непристойною гола, рожева шкіра без жодного волоска. Як на мене, в кабана має бути шерсть, не проста, а густа. Хоча б для захисту від холоду та дощу.

Зал схвально гуде.

— Ми, свійські тварини, не дуже залежні від погоди, — гірко зауважує одна зі свиней.

Я згадую про сфінкса, який з інших причин схожий на свиней зі своєю рожевою шкірою та блакитними очима.

— Говоріть далі, дорогий вепре, — наполягає Сен-Жуст, намагаючись уникнути диверсії.

— Звичайно, потрапивши сюди вперше, я дуже здивувався, коли дізнався, що це бійня і чим тут займаються. Хоч у лісі теж буває небезпечно, але там я вільний, у мене є сім’я, територія, яку я захищаю. Мені потрібно бути сильним та мудрим. Моя стійкість залежить лише від моїх рефлексів та вміння боротись. Моє життя залежить від моїх рішень, тоді як ви, свині, які мали нещастя прийти на світ тут, нічогісінько не можете зробити, щоби протистояти долі. Інша річ, яка мене надзвичайно вразила в цьому місці, — відсутність дерев та денного світла. Ви тут жили під голубим світлом, яке псує зір.

— Неони! Смикаючи їх, люди пришвидшували день і ніч, щоб обманути наш мозок та зробити так, щоб ми росли швидше, — додає прокурор Сен-Жуст. — Повернімося до порядку денного: шановний свідку, яка ваша думка про обвинувачених?

— У зв’язку з вищепереліченим, я, звісно ж, вважаю, що люди заслуговують померти після всього заподіяного вам зла. Тому закликаю присяжних проголосувати за смертну кару.

Присутні свині погоджуються, деякі аплодують. Звучать схвальні «рох-рох».

Наступний свідок — чорний бик. Шампольйон далі виконує роль перекладача:

— Моє народження та зростання несло для людей єдину мету: розважати їх під час видовища, яке завжди завершується смертю, кориди. Воно проходило на великій арені з амфітеатром для тисяч глядачів, які платили за вхід. Там завжди панував веселий настрій свята, під час якого матадори встромляють списи в загривок бика, тоді як глядачі аплодують та вітають його. У нас практично не було шансів на перемогу. Наші страждання могли тривати годинами.

— Та все ж ви тут. Як вам вдалося вижити? — запитує прокурор.

Я так добре бився, що люди вирішили винагородити мою мужність. Таке буває вкрай рідко, але мені зберегли життя. Так мені випав унікальний шанс спокійно постарітися. Як мені відомо, я єдиний, кого «реабілітували». Але зі свого хліва я бачив смерть багатьох биків і чув радісні оплески людей їхнім стражданням. Потім я дізнався, що робили з переможеними биками: їм відрізали вуха та хвости й дарували як трофей їхнім убивцям, а їхні тіла продавали як їжу в місцевих ресторанах. Їх не чекало гідне поховання, а вбивцю вважали героєм.

Залом прокотилася ще одна хвиля обурення. Навіть присяжні не можуть приховати відрази.

Слідом за биком Сен-Жуст запрошує гуску.

— Після всього почутого мушу сказати, що ми, гуси, переживаємо найгірші тортури, бо вони найдовші. Люди взяли за звичку не лише тримати нас у крихітних клітках, а ще й силоміць годувати, щоб наші печінки розбухали, бо вони вважають це вишуканою стравою.

Після цієї заяви одна зі свиней на лаві присяжних починає блювати. Її швидко забирають. Знову звучать несхвальні «рох-рох».

Я повертаюся до Піфагора й нявчу:

— Певний орган доводять до хвороби, щоб приготувати з нього їжу? Здається, ця гуска перебільшує. Так, деякі люди жорстокі, але вони не можуть бути аж такими збоченцями.

Сен-Жуст викликає наступного свідка, виявляється, що це… я. Я невпевнено виходжу і стаю на місце, яке Шампольйон назвав трибуною.

Сен-Жуст вказує на мене ратицею:

— Ви кішка, а ми знаємо, що до вас, котів, люди ставляться найкраще. Яка ваша думка про попередні свідчення?

— Хочете почути правду, пане Голово? Ну що ж, гадаю, що ми почули сьогодні багато перебільшень. У цій напруженій ситуації багато з нас піддалися слабкості у своїй критиці людей, які тут у меншості. Я не вірю ні в історію з коридою, ні в перегодованих гусей з розбухлими печінками.

Шампольйон тут же перекладає мої слова. Зал вибухає незадоволеними криками.