Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 31)

Піфагор уважно слухає хранителя пам’яті, потім перекладає:

— Роман каже, що це витвір мистецтва в єдиному екземплярі, який вони розробили тут в університеті. На цьому накопичувані один зетабайт інформації.

— Що таке зета?

— Це одиниця вимірювання. Пригадай мою розповідь про USB-накопичувачі: 1 мега містить мільйон октетів, і гіга — мільярд. А зета це… мільярд гіг. А отже, мільярд мільярдів октетів.

Хм, виходить, це багато-багато-багато.

— Він каже, що цей прилад захищений титановою оболонкою, яка робить його міцним, куленепробивним, водостійким, здатним встояти перед тиском, випромінюваним, радіацією, ядерним вибухом.

Чоловік у блакитних окулярах на мить дає Наталі потримати скарб, обережно ховає його в сейф і зачиняє на замок.

Ми виходимо. В університеті повсюди гарно пахне. Ніде немає нестерпного смороду гнилизни, трупів чи спаленої деревини, що заповнювали собаче село. Тут пахне соснами й лавандою. Кругом над квітучими боскетами гудуть бджоли. І жодної мухи.

Люди усміхаються, такі спокійні, наче не відають про жахи, що відбуваються за стіною. Вони створили рай, сад, оточений мурами, навіть якщо ці мури повиті електричним колючим дротом.

Я впізнаю фруктові дерева за ароматом: лимонне дерево, груша, черешня, інжир. Поблизу розкинулись виноградники, поля, де ростуть помідори і баклажани.

Ми прямуємо до їдальні на сніданок. Ми тут єдині коти. Моя служниця сідає навпроти Романа Веллса.

Піфагор слухає їхню розмову і перекладає для мене:

— Роман розповідає про свого прадіда, професора Едмонда Веллса. Він був біологом, спеціалізувався на мурахах. Він дуже боявся втратити пам’ять, тому записував усі свої відкриття: спочатку на папері, потім у книзі, потім у комп’ютерному файлі. Цей файл став сімейною реліквією, що переходила від покоління до покоління, кожне з яких додавало щось своє. Роман Веллс отримав освіту фізика та інформатика і винайшов нову науку — науку енциклопедій, яку назвав «енциклопедологія». Він навчав студентів у Орсеї стискати якомога більшу кількість інформації. Коли почалася громадянська війна, він тут же передбачив усі ризики та прискорив місію, боячись, що людство втратить пам’ять. Так з’явилася РЕВАЗ.

— Інакше кажучи, доки в людей буде цей USB, доти в них буде доступ до знань, які вони накопичували протягом тисяч років.

— І досить лише підключити його до комп’ютера, щоб люди згадали про свої минулі відкриття і здобутки.

— Люди і навіть… як сказати? Як латиною буде «коти»?

— Корінь слова — felis.

— То замість людства скоро буде «втіха»?

Піфагора вражає моя знахідка.

— Втіха? Кумедно, що ти видумала саме це слово, бо в людей воно має інше значення: воно означає стан повного щастя.

Я мрію встановити втіху у Всесвіті.

— Вони сказали, що на світі вцілів один мільярд людей, а як думаєш, якою була б чисельність втіхи?

— За останніми підрахунками з інтернету, нас, котів, п’ятсот мільйонів — чотириста п’ятдесят мільйонів домашніх котів та п’ятдесят мільйонів диких.

— То боротьба за першість буде точитися між мільярдом людей, п’ятьмастами мільйонами котів і… скільки на Землі щурів?

— До кризи було близько тридцяти мільярдів; але після занепаду людства кількість мала подвоїтись.

Його відповідь дає мені зрозуміти масштаби загрози. Людство та втіха вироджуються, а «щурство» переживає демографічний вибух.

Я майже шкодую, що завела про це мову. Намагаюся швидко знайти іншу тему й відволіктись. Поглядаю на двох людей, що спілкуються побіля нас. Він усе ще соромиться, вона недовірливо дивиться, але вони хоча б говорять. Я питаю Піфагора:

— Думаєш, ці двоє пересплять?

— Жартуєш? Залицяння в людей — це довгий, майже нескінченний процес: воно може тривати днями, а інколи навіть тижнями чи місяцями, перш ніж самець наважиться сказати про своє бажання і самиця прийме його.

Думаю, мій друг перебільшує. Він завжди хотів вразити мене, викривляючи інформацію про світ людей.

— Як думаєш, у професора Веллса є шанси?

— Звісно.

— І як він переконає її?

— Розмовою. Розумієш, ідея в тому, щоб не показувати бажання. Саме це найскладніше, ба навіть парадоксально: щойно самиця відчуває бажання самця, її власний потяг згасає і вона його відштовхує.

— Дурниця якась.

— Але так треба. Вона не хоче здаватися легкодоступною, ладною віддатися першому-ліпшому.

Ці люди все ж занадто складні істоти. Тепер я розумію, чому їхнє розмноження займає стільки часу.

— Це заспокоює самця, для нього — чим важче завоювати її, тим вона цінніша, — додає мій компаньйон, великий експерт із людського розмноження.

Я чухаю за вухом правою лапою.

— Невже? Тоді як вони контролюють статевий потяг?

Піфагор шепоче мені на вухо.

— У них є порнографічні фільми…

— Що-що? Що це таке?

— Люди, чоловіки і жінки, записують себе на відео під час сексу, і коли інші люди дивляться ці фільми, то ніби переживають це наяву.

— Не може бути!

— Так-так, бо в них у мозку є «дзеркальні нейрони», через які все, що відбувається на екрані, вони сприймають наяву.

То вони відчувають задоволення інших, так, як я відчула страждання інших через співчуття?

Я ніколи не збагну людських звичаїв. Мені б ніколи не спало на думку збуджувати себе, спостерігаючи, як інші коти займаються коханням, а тим паче в записі.

Та, з іншого боку, можливість займатись коханням без партнера в певному сенсі дає свободу. До того ж, коли єдине обмеження — це власна уява, то відкривається багато перспектив.

На мить я їм майже заздрю.

По обіді директор Філіп показує студентську кімнату в університеті, виділену спеціально для нас. Моя служниця влаштовується, і решту дня ми прогулюємось цим незвичним місцем, яке пережило всі виклики Кризи.

Тут здебільшого двоповерхові будинки, врівень з деревами. Університет гармонійно вписується у природу. Вперше за довгий час я бачу усміхнених дорослих людей, вони щось наспівують і здаються щасливими. Я вже майже забула, що бувають спокійні та радісні люди. Для мене люди завжди були тваринами, що намагалися впоратись із постійним стресом.

Надворі пари лежать у траві й цілуються (ага, не всі такі сором'язливі, як Роман і Наталі), діти грають у м’яча, літні люди сміються — все як колись.

Людський світ теж буває позитивним.

Вони ніби забули про щурів, чуму та Кризу. Просто радіють життю поруч з однодумцями.

Після вечері ми вкладаємося спати. Наталі лягає в ліжко, я за звичкою тупцяю їй по животу з напіввипущеними пазурями, щоб допомогти перетравити їжу, потім лягаю їй на груди і муркочу на частоті двадцять чотири герци. Наталі зітхає, я відчуваю, що запах її поту змінився.

Я дивлюсь на неї і помічаю, що вона вже спить, бо її очі швидко бігають під повіками. Її дихання сповільнюється, стає чуттєвим.

Може, їй сниться, що вона кохається з Романом? Та все ж, якщо я добре зрозуміла Піфагора, якщо він запропонує їй втілити цей сон у життя, то на цьому етапі почує категоричне «ні».

Тепер і я заплющую очі. Мені сниться світ, у якому коти більше? не мають жодних комплексів перед людьми, що досі багатіють думкою, нібито вони — господарі світу.

38. Леви-людожери з Цаво

Бувають ситуації, коли людський розум не в стані перевершити котячий.

До прикладу, дивна історія сталась 1898 року в Кенії, у місцевості під назвою Цаво, розташованій між Момбасою та Найробі. Там команда інженерів керувала групою переважно з індійців та африканців — вони зводили міст над однойменною річкою Цаво, аби згодом прокласти по ньому залізницю. Одного разу хтось пошматував робітничий намет. Зникло двоє робітників. На місці лишилися криваві плями та сліди двох тварин з родини котячих. Відбитки вказували на те, що обоє гостей мали незвичайно великі розміри і вагу, були більші і важчі за левів.

Англійці розпалили захисні багаття, але за наступні дні зникло ще кілька робітників, а на місці події впізнали сліди тієї самої пари великих котячих лап. Двоє хижаків приходили по людське м’ясо, ніби в супермаркет. Тоді за колом багать спробували встановити огорожу з ожинових кущів. Це теж не спрацювало, робітники й далі безслідно зникали.

Лише за кілька днів число жертв зросло до тридцяти, і ні охорона, ні вогонь, ні ожина — ніщо не могло спинити пару людожерів. Місцеві газети писали про панічний страх робітників. Ті відмовлялися іти на роботу, поки над ними нависала смертельна загроза.

Покликали відомого мисливця на левів. Він провів цілу ніч у засаді і… наступного ранку знайшли його закривавлений одяг. Здавалося, що вбивці були не тільки значно більші, але й розумніші — вони завиграшки розгадували всі людські хитрощі. Кількість жертв зростала з кожним днем. Зникло шістдесят людей, і ніхто нічого не міг вдіяти.