Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 2)

Мою служницю звали (і далі зовуть) Наталі. Я, здається, забула сказати, що моя служниця — людина. Ви знайомі з людьми? Не сумніваюся, ви бачили чи чули про них. Люди… Ну ж бо, ви знаєте: це ті двоногі, безшерсті, з шерстю на голові.

У моєї служниці зелені очі (як у мене, тільки набагато темніші), довга чорна блискуча коса, найчастіше перев’язана червоною стрічкою. Як для людини, вона досить худорлява, любить носити білу сорочку та блакитні джинси. Вона малює пазурі в червоний колір, а губи мастить блискучим жиром такого ж кольору. Думаю, така любов до червоного якось пов’язана з кров’ю. За людськими мірками це, мабуть, гарно.

Можливо, я вас здивую, але я не зневажаю наших слуг-людей. Бідолашні, їх так підвела фізіологія. Щиро кажучи, що ближче я з ними знайомлюсь, то більше їх ціную.

Вони негарні. І, правду кажучи, вони виділяють дивний запах. У них немає довгого хвоста, який допомагав би їм тримати рівновагу, вони не бачать у темряві, в них навіть вуха не рухаються, вібриси не визначають об’єму предметів у просторі, пазурі не втягуються. Майже всі вони бояться темряви. А коли ходять на задніх лапах, то складається враження, що їм бракує гнучкості й рівноваги (варто зазначити, що вони не можуть похвалитися надійним хребтом, він у них занадто слабкий, аби постійно тримати вагу тіла, і через це у них часто з'являються болі в попереку, а з віком це тільки посилюється. Інколи мені їх шкода.

Що ж до їхньої сексуальності… Ох, людська сексуальність… Як обізнана в темі, можу запевнити, що людська сексуальність якась безглузда. У Наталі мало партнерів. І коли в них буває секс, то дуже скромний, з одним лише самцем на раз. Все відбувається дуже швидко, майже непомітно. Моя служниця Наталі навіть не кричить під час оргазму, тільки пищить, ніби миша, яку лапою загнали в кут.

Власне кажучи, я завжди думала, що якщо Наталі хоче розкрити свою сесуальність, то їй пора перестати ховати свої тілесні отвори. Взагалі-то, це не секрет: я виставляю свій задок напоказ, і таким чином поширюю власний природний запах. Чим завдячую своєму успіхові серед найкрасивіших самців. Як казала моя матуся: «Не видно тичинки — не чекай і бджілки».

Проте люди мають такі якості, яких нам, безперечно, бракує. Не варто забувати, що саме люди збудували великі й міцні будинки, теплі, забезпечені питною водою. Крім того, вони постачають нам їжу. І хоча б через це вони заслуговують на нашу повагу. Серед речей, які мене приємно вражають у людях, можу відзначити, що їхні лапи закінчуються п’ятьма (так, саме п’ятьма, а не чотирма) довгими рухливими пальцями. П’ять пальців разом із відставленим великим діють, наче щипці. Як би я хотіла мати такі! Такі руки дозволяють їм хапати і тримати багато речей, недоступних нам. Наприклад, ручки на дверях (я ненавиджу дверні ручки: через них я часто опиняюся зачинена в кімнаті!)

У часи, коли я жила на Монмартрі — це чарівний райончик у Парижі, — я приручила свою людину, щоб вона годувала і гладила мене, коли мені заманеться, і головне — щоб завжди поводилася як слухняна служниця. Я була щаслива в тому помешканні, з якого вечорами вислизала й прокрадалася на дахи, де розважалася з усіма місцевими котами.

Після однієї з нічних вилазок я народила шестеро кошенят. Моя служниця попросила свого нареченого зайнятись ними, і він втопив п’ятьох. Вона вибрала і залишила в живих лише одного з них, Анджело, можливо, тому що в нього була руда, майже помаранчева шерсть, яку люди вважають рідкісною (вони називають їх «мармеладовий кіт», тобто «кіт кольору варення з помаранчів»). Мушу зізнатися, що після цього жахливого вчинку я хотіла помститися за своїх дітей і повбивати кривдників. Проте не варто бажати їм зла, бо найгірші вороги людей… це самі люди.

Одного дня сталася подія, що дала мені зрозуміти, в якому дивному світі ми живемо: зі свого балкона я побачила, як чоловік заходить у будівлю, повну інших малих людей, і при цьому щось голосно кричить. У нього була чорна борода, і він весь час повторював одне й те саме речення, ніби щоб додати собі мужності. Наляканий молодняк галасував, намагався втекти, але нападник убивав їх одного за одним зброєю, з якої блискав вогонь. Ті падали, з них бризкала кров. Це тривало довго, доки чоловіка з чорною бородою не забрали інші люди. Ця ситуація по-справжньому заінтригувала мене.

Моя слуга Наталі довідалась про все вже пізніше, коли сцену показали на екрані. Її емоційний стан одразу ж змінився. З очей полились прозорі краплі. Я взялася злизувати їх (обожнюю злизувати воду з людських очей, у неї приємний солоний смак). Я згорнулась калачиком у неї на серці й муркотіла, щоб заспокоїти її. Ці події знову зблизили нас. Я пробачила їй убивство моїх дітей, мені хотілось полегшити її страждання. Не знаю, як ви запокоюєте людей, а я налаштовую своє муркотіння на тридцять герц і потрохи сповільнююсь до двадцяти п’яти.

Бородань, який вбивав молодь, був одним із перших, кого я помітила за таким заняттям. Після нього я бачила зі свого балкона дедалі більше людей, що бились та вбивали інших на вулицях. Вони масово вбивали одні одних — переважно бородані, які викрикували той самий слоган, проти тих, хто не мав бороди (найчастіше їх було менше й вони були не такі впевнені). Вони так захопилися самознищенням, що в них більше не було часу на щоденні звичні справи. Так, вони більше не забирали сміття, воно накопичувалось у стоси, які згодом перетворювались на гори. Купи сміття кишіли черв’яками, тарганами й мухами. Поки місто потопало в огидному смороді, групи озброєних бороданів далі нападали на безбородих у сіро-блакитній уніформі, на безбородих у звичайному одязі та жінок.

Коли їм вдавалося схопити жінку, її закидали камінням. Як я згодом дізналася, ця практика називається «лапідація». Невже вид може ненавидіти власних самиць? Це таємниця, яку я мушу розгадати.

Згодом спалахнула епідемія, вона вбила ще більше людей, ніж сутички між бороданями та безбородими. Я повсюди відчувала запах смерті, якого люди не відчувають. Так прийшло розуміння, що ця криза несе занепад людській цивілізації: замість того, щоб боротися за життя, люди боролися за смерть. Вони вибрали вбивство собі подібних через те, що вони не такі, замість спроби порозуміння задля спільного виживання. Вони перетворилися на звірів.

Водночас я помітила, як зростає сила та чисельність іншого конкурентного виду, який чекав, щоб люди ослабли: це були пацюки. Не знаю, як ви, а я не люблю пацюків. Їхня агресивність, вражаюча адаптивність та плодючість дають їм перевагу над більшістю інших видів. Вже не кажучи про їхні довгі різці, здатні перегризти дерево.

Що більше конфлікт розділяв людей, що більше накопичувалось сміття, то більше плодилися пацюки й поширювалися хвороби.

Спочатку гризуни ховались, але згодом я помітила, що вони населили міські підвали. Через каналізаційну мережу і тунелі метро вони могли пробратися в будь-яку частину міста. В міру того, як люди здавали позиції, пацюки все нахабніше вилазили на поверхню, не відступаючи навіть перед людьми. Я на власні очі бачила, як вони напали на самотню людину та збили її з ніг.

Невдовзі після першого випадку я помітила на балконі свого помешкання сусідського кота. Сіамський кіт зі сріблястою шерстю і блакитними очима. Взагалі я не люблю сіамців. Не через шовінізм, а інстинктивно. Напевно, ви їх теж бачили. Погодьтеся, вони таки особливі: безмежно пихаті й самозакохані.

А цей був настільки зациклений на власній персоні, що вчинив найгірше: не звернув уваги на мене. Сидів собі на балконі й замість того, щоб дивитись на мене, роздивлявся вулицю, хоч я була в нього просто перед носом, на відстані лапи. Спочатку я образилась. Я зненавиділа його, ще навіть не познайомившись. Потім вирішила проковтнути свою гордість і спробувала встановити контакт.

Я вважаю, що найкращий спосіб провчити марнославного самця — це безтямно закохати його в себе, а потім покинути. Ця жіноча стратегія спрацьовує завжди, навіть із найбільшими флегматиками.

Спочатку треба було його розговорити. Я сягнула по свій запас звичних хитрощів, проте безуспішно. Навіть коли я виставляла напоказ свій задок, він здавався байдужим до моїх витончених пахощів. Так ніби мої гормони просковзували повз його ніс, не потрапляючи туди.

Я збагнула, що обрала неправильну тактику. Слід було діждати моменту, коли він буде у моїй диспозиції. Нагода не змусила довго чекати: поки пес брехав на нього, намагаючись зігнати з гілки на вершечку дерева, я хитрощами врятувала його. Так він став моїм боржником.

Ми підійшли одне до одного. Поговорили. Ви вже знаєте мою думку: все залежить від комунікації. Він назвав своє ім’я, Піфагор, і показав свою неймовірну особливість: вічко на чолі, просто над очима. Він називав це своїм «Третім Оком». І пояснив, що насправді це вхід для USB, який люди вживили йому в череп, і завдяки цьому він може під’єднати мозок до комп’ютера і таким чином заходити в інтернет — місце, де люди зберігають інформацію.

Піфагор докладно розповів про себе. Він виріс у лабораторії; люди використовували його для наукових досліджень, щоб зрозуміти феномен залежності. Інші коти, над якими ставили той самий експеримент, збожеволіли. Піфагор, єдиний з групи піддослідних, вижив. У нього є гасло: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» (якщо вірити йому, цей вислів походить з якоїсь давньої людської книги). Отож, його людська служниця, стара професорка на ім’я Софі, полюбила його і забрала до себе додому.