Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 4)
5.3 одного острова на другий
«Неприємності завжди приходять у найгірший час і в найгірший спосіб», — казала моя матуся.
Хоч вона була дуже розумною особою, та інколи говорила дурниці: шанси на появу проблем однакові як у погані часи, так і в добрі. Просто ми швидше звертаємо на них увагу, коли все довкола вже погано.
Що ж до мене, то коли настає вирішальний момент, я у повній бойовій готовності. Ніч, повний мерехтливий місяць ллє світло на краєвид; виявляється, у мене легке безсоння (я з’їла несвіжу мишу), тож я вийшла на вулицю розім’яти лапи й подихати свіжим повітрям.
Щодо самої проблеми, то йдеться про чергову нічну атаку сили-силенної пацюків. Я кажу «сили-силенної пацюків», але, правду кажучи, це не зовсім правда, двоє поранених котів плавають у річці, нявкаючи від розпачу, а їх переслідують чотири пацюки, зовсім невеличкі.
Отож, проблема цілком піддається вирішенню.
Єдине, що могло непокоїти, то це те, що вони були надзвичайно цілеспрямовані. Коли виснажені коти врешті досягли південного берега, пацюки (які б мали зрозуміти, що вони тут небажані гості) все ще не здавались. Перша двійка дісталась на мій острів.
Ви знаєте мою натуру: вдвічі менші тварини, та ще й без ікол, не вражають мене. Навіть якщо я не дуже смілива, зате грайлива, і для мене ця ситуація стане доброю нагодою позбиткуватися.
Я безшумно наближаюся, кігті напоготові, шерсть настовбурчена, щоб здаватися більшою та налякати ворога. Мені на лапу той факт, що перший пацюк, який тільки-но виліз із води, ще мокрий, а отже, шерсть, обтяжена вагою води, сповільнює його рухи. Тож я вбила його єдиним ударом правої лапи з розчепіреними пазурями ще до того, як він встиг щось зробити. Я роздираю йому шию і кладу край його агресії.
Другий пацюк, який видерся на сушу, не здається так легко. Його наче не дуже вразив мій наступ: він нападає на мене, що характерно для дріб’язкової та боязкої натури. Він кусає мене за плече своїми довгими різцями, біль тільки підсилює мою войовничість.
Я скидаю його стрімким рухом, відстрибую назад, розганяюся і атакую його з відкритою пащею. Він робить те саме, ми вгризаємося одне в одного іклами. Тіло до тіла. Кожен старається вгризтися якомога глибше. Смак пацючої крові відчуваю на яснах. Він спрямовує мені в очі рожевий хвіст, наче батіг, я щосили б’ю його чорно-білою лапою в груди, просто в серце: воно вже йому не знадобиться.
Здається, люди застосовують такий прийому під анестезією, щоб рятувати життя. А я виконую його без анестезії — щоб відбирати життя.
Згодом з’являється ще пара пацюків; поглянувши на картину і збагнувши, з ким мають справу, вони відмовляються від своїх намірі та забираються геть.
Я поїдаю серце ворога, добре пережовуючи його кутніми зубами, бо пацюче серце трохи жилувате. Проковтнувши останній шматок, видаю переможну відрижку.
На додачу до всіх благородних якостей, я ще й скромна у святкуванні перемог.
Двоє вцілілих котів зачаровано дивляться на мене. Їм добряче перепало: у них розірвані вуха, закривавлені носи, в одного пошкоджене око, в іншого перебита лапа, їхня шерсть у крові від пацючих укусів. Вони ще тремтять від страху, гарячки та голоду.
Я нявчанням кличу наших служниць. Прибігають дві молоді жінки. Оцінивши ситуацію, вони годують та лікують котів. Поки ті відновлюють сили, я розпитую:
— Що з вами сталося?
— ПАЦЮКИ! — відповідає перший, його збуджені сірі очі наповнює страх.
Як я й підозрювала.
— Де? Коли? Чому?
Другий, більш стриманий кіт відповідає:
— Ми з південної частини Парижа. Коли почалася криза, наших слуг людей убили й через брак їжі нам довелося втекти. Ми потрапили у сплюндрований зовнішній світ. Ми пережили катастрофу завдяки тому, що трималися разом. Та одного дня ми побачили…
Його починає трусити від жаху. Я підбадьорюю його:
— Що?
— … орду пацюків. Вони вбивали безупину, нікого не залишаючи живим на своєму шляху.
Інший поранений кіт веде далі:
— Це орда невеликих звірят нечуваної жорсткості!
— Вони зуміли перемогти і підкорити всі інші пацючі орди в околицях, щоб сформувати єдину велику. Ця єдина брунатна орда нараховує не сотні, не тисячі, а десятки тисяч пацюків, що пливуть, мов потік чорних блискучих очей, брунатної шерсті та білих гострющих різців, змітаючи все на своєму шляху.
Поки вранішнє сонце випливає з-за горизонту, двоє котів по черзі розповідають пережиту історію.
— Вони надзвичайно добре організовані, атакують хвилями, що накочуються одна по одній, так що нікому не вдається втекти. Вони наводять жах на всіх тварин; навіть люди втікають, коли їх бачать.
— Вони підступають з півдня до околиць Парижа, — додає інший.
Піфагор, який теж прийшов послухати розповідь свідків, нервово почісує праве вухо задньою лапою, а це може означати лише те, що він вкрай занепокоєний.
— Цього я й боявся. У нас більше немає вибору, треба тікати, — нявчить він.
Щоб не піддаватися паніці, я відповідаю:
— Пацюки вже пробували завоювати нас, їх було багато, та це не спрацювало.
— Якщо не вдалося раз, це ще не означає, що не вдасться вдруге. Лебединий острів вузький, тому важко тримати його оборону. Вони напевне засвоїли урок після останньої поразки й будуть краще підготовлені наступного разу. Нам негайно треба забиратися звідси, — каже Піфагор.
Ви з вами вже трохи знайомі, ви знаєте, що вранці мене не варто нервувати. Я не піддаюсь емоціям і потягуюсь, як і планувала. Лише після того запитую:
— Нам не обов’язково далеко йти. Наприклад, на інший острів на Сені. Я вже зауважив один в інтернеті, люди називають його Острів Сіте. Він більший, на ньому немає будинків, а отже, там буде легше звести барикади.
Я знаю про існування ще однієї причини, але не хочу, щоб здавалося, нібито я легко з ним погоджуюсь. Питання принципу. Тож я зволікаю.
— Ну і як ми туди дістанемось? На Лебединому острові тепер немає мостів, себто немає зв’язку з другим берегом.
— Човном, — відповідає він.
— Я на воді? Виключено. А якщо човен перекинеться?
— У нас зараз немає ні іншого варіанту, ні часу на його пошуки.
Я пирхаю, наводжу кілька аргументів, у силу яких сама не вірю, лише аби заперечити йому (скажімо: «ми так намучились, поки знайшли цей острів», «на будь-якому іншому острові буде каналізація та розвилка метро, що зробить його легкодосяжним для ворогів», «ми втомилися», «як ми все перевеземо?») та врешті приймаю його пропозицію.
Я повертаюсь до потерпілих котів. Оголошую всім, хто вважає мене авторитетом (статус, який я отримала завдяки своєму винятковому таланту під час битви за Лебединий острів), що нам пора вирушати.
Піфагор під’єднав своє Третє Око до смартфона з автономною батареєю, яка живиться від сонячної батареї, — так він може набирати повідомлення. Надсилає їх моїй служниці Наталі, а вона відразу рішуче береться за справу.
Ще до кризи Наталі була архітекторкою, тобто проектувала будинки. Я спостерігаю, як вона втілює в реальність наш план евакуації. Її продуктивність викликає захват. Вона змінилася після того, що нам довелось пережити. Стала набагато активнішою і, скажу вам правду, імпонує мені тепер значно більше. Вона позбулася своєї жіночої пасивності, яка мені зовсім не подобалася. Тепер вона передбачає події, пропонує нові рішення, фантазує і вигадує.
До того ж, завдяки її енергійності, організація переїзду суттєво прискорилася: людська молодь збирає речі, готує човни, наповнює їх продовольством та всім, що може знадобитись. І вже через кілька годин все готово. Ганнібал піднімається на човен. Це знак, що настав час відчалювати.
Я наважуюсь піднятися на одне з цих ветхих суденець, що коливаються на хвилях, і ми покидаємо Лебединий острів. Інші коти і люди рушають за нами.
Вода колишеться всього за кілька сантиметрів від моїх лап! Я ніяк не можу припинити уявляти, що човен перекинеться і я потону. У мене мурашки бігають по шкірі.
Човен хитає з кожним гребком весла; відчуття моторошні, але я замружую очі та стискаю зуби.
Мене тримає на руках моя служниця. Я ховаю морду їй під пахву, щоб більше не думати про те, що кругом вода, і я можу впасти за борт, борсатися і захлинатися водою, — і, мушу зізнатися, запах її поту заспокоює мене. Я тулюся чолом їй до грудей. Вона ніжно гладить мене, і я забуваю про загрозу. Наталі вміє заспокоювати мене майже так само, як і я її. Можливо, саме тому мені так хочеться навчитись говорити з нею, щоб ми могли більше допомагати одна одній.
Лебединий острів, наш недавній притулок, ховається за горизонтом.
Мене охопили приємні спогади про життя в цьому особливому місці. Наше поселення, наші битви, наші перемоги, кілька моментів ніжності з тими, кого ціную. Ще трохи видно руку статуї Свободи зі смолоскипом.
Віднині всього цього більше немає. Піфагор має рацію: наше майбутнє деінде.
Човен пливе по Сені, а мої спогади пливуть у минуле.
Довкола нас сплюндрований Париж, і це крає мені серце. Ми пропливаємо під зруйнованими мостами. На берегах повно покинутих більш чи менш поіржавілих автомобілів. Лише у річці кипить життя. Риба, саламандри, жаби користуються спокоєм і нестримно розмножуються. Нарешті здалека видніється острів Сіте.
Ми помічаємо першу височенну споруду, величну, грандіозну. Піфагор пояснює, що це собор Паризької Богоматері. Коли я бачу його, то розумію, що покинути наш вузький Лебединий острів заради набагато більшого було добрим рішенням.