Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 1)
Бернар Вербер
Її величність кішка
Люди подібні до нас, тож не варто всіх міряти одною міркою — їх так багато, що з-поміж сотні нікчем неодмінно знайдеться хтось прекрасний.
Всяку живу істоту, яка приховує свій анус, можна з певністю підозрювати в намірі приховати свої справжні почуття.
Правда — це лише точка зору.
Акт І
Красива утопія
1. Читати
Я б так хотіла вміти читати.
Можливо, читання — це вміння, якого зараз мені бракує найбільше. Як би я хотіла розшифровувати всі ці крихітні знаки, що вишикувались на сторінках і творять слова. Як би я хотіла збагнути хоч один із тих довгих текстів, у яких чаяться історії.
Мені здається, деякі люди, гортаючи сторінки, ніби за помахом чарівної палички, здатні бачити персонажів, предмети, конкретні місця, здатні чути звуки природи, голоси, музику. Це просто неймовірно.
А ще, коли я навчуся добре читати, то не зупинюсь на цьому і, мабуть, почну… писати!
Ні, не смійтесь, я впевнена, що настане день, коли це мені вдасться. Але поки що до цього ще далеко, тож залишається бути розважливою і далі робити свої звичні справи, хоч вони, зізнаюсь, не такі вишукані. Оскільки я ще не можу написати розповідь про свою надзвичайну пригоду, то принаймні пронявчу її вам. Що ж, будете моїми слухачами, а не читачами.
Ну, мої любі, гарненько нашорошуйте вушка, наструнчуйте вуса, щоб краще все сприймати, і тоді ви теж долучитесь до вузького кола посвячених. А потім самі поділіться цією історією з іншими, з вашим котом — щоб вона не канула в забуття. І тоді ви станете такими собі котами-казкарями. А одного разу котрийсь із вас, той, хто найкраще її запам’ятає і навчиться писати, зробить із неї — чом би й ні! — справжню книжку.
Головне — запам’ятайте:
ВСЕ, ЩО НЕ РОЗКАЗАНЕ, — ЗАБУТЕ.
А все, що забуте, — ніби ніколи й не було. Переповідання історії робить її безсмертною.
Я усвідомила це, коли нарешті побачила світ крізь призму людського сприйняття, а зокрема — коли дісталася до славнозвісної ЕВАЗ, «Енциклопедії Відносного та Абсолютного Знання» Веллса.
2. Історія письма в людей
Найдавніша історія, що дійшла до нас, датується вісімнадцятим тисячоліттям до нашої ери. У печері Ласко було знайдено зображення, такі собі комікси, що описували сцени полювання й битв. За чорнило служили кров чи вугілля, змішані з пилком квітів і навіть із фекаліями. Полотном була кам’яна стіна печери. Не виключено, що опис цих подій мав на меті об’єднати плем’я навколо спогадів про героїчні вчинки їхніх предків.
Сліди письма також було знайдено в Китаї у шостому тисячолітті до нашої ери. У цьому випадку йдеться не про цілі сцени, а піктограми, тобто символічні знаки, кожен із яких означає якесь слово: наприклад, для позначення коня кількома штрихами зображали тварину.
У тридцять першому столітті до нашої ери шумери поєднали між собою дві піктограми, створивши ідеограми, завдяки яким змогли зображати абстрактні поняття: не лише тварин і природу, а й почуття та ідеї.
У третьому тисячолітті до нашої ери, паралельно з шумерськими ідеограмами, у Єгипті з'являються ієрогліфи, які знов-таки пов’язують малюнки у склади. Кілька складів утворюють слово.
У двадцять п’ятому столітті до нашої ери в тих же шумерів з’являється клинопис. Це вже не просто малюнки, що відображають дійсність, а поєднання ліній, вирізьблених за допомогою загостреного стебла очерету на м’яких глиняних дощечках. Своєю чергою, перший сучасний алфавіт було винайдено в Ізраїлі близько 2000 року до нашої ери. Він складався з двадцяти двох літер і починався з івритської літери алеф, яку зображують як перевернуту голову бика (основне джерело енергії на той час), яка надихне грецьку альфу та латинську А. За нею прийде бета, що символізує дім із дахом і від якої піде латинська літера Б, потім жімель, що нагадує шию верблюда.
3. Хто я
Перед тим як докладно розповісти вам про захопливі події, що відбувались досі, мушу пояснити, хто ж я така насправді.
Спершу про те, що видно неозброєним оком: зовні я — трирічна довгошерста кішка, біла з чорними латками, розташованими надзвичайно гармонійно, особливо та що на мордочці, у формі перевернутого серця. А очі в мене зелені, як смарагди.
А тепер — про те, чого очима не побачиш. Почну зі своїх недоліків. Так, я розумію, це дивує, але уявіть собі, вони в мене є. По-перше, я перфекціоністка, і тому не терплю нічого посереднього. По-друге, я схиблена на чистоті: можу годинами вилизуватися, не пропустивши жодної шерстинки, і зневажаю всіх брудастих та неохайних. Що ще? Дехто вважає мене зверхньою. І справді, я ненавиджу все бридке й вульгарне. Іноді моя природня грація приваблює сусідів, що робить мене, скажімо так, різкою в ставленні до брутальних залицяльників і заздрісних конкуренток. Ще я досить запальна. Часом доводиться давати научку чванькам, які не виявляють до мене належної поваги, — я їх дряпаю одною правою з довжелезними гострими пазурами.
Мусять бути ще якісь недоліки… А-а-а, так: я гурманка. Я люблю жадібно проковтнути цілого горобця за раз, живого, разом із лапками, дзьобом і пір’ям… Одного разу я навіть відчула, як він ворушився у мене в горлі, стараючись звідти вибратись.
Ще я буваю жорстока. Часто бавлюся мишками, роздираю їх, витягую нутрощі, намотую собі на лапку, хоч і не їм. Годі, не вдавайте з себе обурених, я впевнена, що кожному доводилось робити подібні речі, хоч би раз в житті, в перехідному віці.
Звісно, всі ці дрібні недоліки компенсують мої величезні чесноти.
Навіть із мишками, якщо я трішки їх і травмувала, то подарую їх, поки вони ще теплі та хвилююче апетитні; і при цьому нічого не чекатиму взамін.
До того ж, я дуже спритна. Мені вдається ловити мух на льоту (спробуйте і побачите: це вимагає практики).
Я дуже пластична: можу закинути лапу за вухо, щоб вилизати задок.
Що ще цікавого розповісти про себе?
Я веду повноцінне статеве життя: можу невтомно кохатися цілісіньку ніч з великою кількістю партнерів, що приходять на зміну один одному. Я нявчу всіма голосовими зв’язками до того, поки самці й самиці, які живуть у нашій околиці, не почують про мою радість і не луснуть від заздрості. Я не люблю партнерів, які під час спарювання кусають чи лижуть мені вуха зверху чи всередині (який жах, чужий язик у моєму вушку! До того ж, це створює нестерпний кавернозний шум).
Я не люблю дощ. Ненавиджу, коли в мене мокра шерсть. Взагалі не люблю воду (ще досі пам’ятаю, як мене малою скупали в умивальнику, я вся була липка).
Я не люблю, коли мені кажуть, що я маю робити. Я дуже незалежна. Мене не можна приручити. Ані господар, ані партнер, — я сповідую гасло, на яке мене надихнула моя мама: «Ні ошийника, ні повідка» (хіба що ошийник від бліх, коли прийдеться: ненавиджу комах, які вшиваються під шерсть і кишать на шкірі. Вони такі маленькі, що мені не вдається вичухати їх пазурями. Але що ж, підозрюю, вас теж не оминула ця проблема: в кого не буває цих дрібних проблем із паразитами, глистами чи блохами?)
Коли мені хтось не подобається, я цюркаю там, де він спить. Мої феромони такі стійкі, що запах дуже важко вивести. Якщо ж цього не досить, то я цюркаю їм просто в їжу. Так вони точно мають зрозуміти, що я про них думаю.
Так, я така, проте я твердо знаю одне: я люблю себе. В наші часи так багато живих істот поводяться по-дурному, бо ненавидять себе.
Тож коли хтось любить себе, то про це треба говорити вголос, чи не так? Я вважаю, що любов до себе — це не егоїзм, а мудрість.
Підбиваючи підсумки сказаного, не буду кривити душею: я вважаю себе прекрасною.
Якби я не була собою, то хотіла б із собою познайомитись. А якби була чоловіком, то закохалась би в себе з першого погляду. Але найбільше я люблю свої недавні пригоди, що перетворили мене зі звичайної домашньої кішки у візіонерку-завойовницю. Завдяки їм я відчуваю в собі сили заново створити світ.
Нехай я просто кішка. Нехай я просто самиця.
А, здається, забула сказати: я маю свій грандіозний проект. Його можна звести до одного речення: «ПРИВЕСТИ ДО ПОРОЗУМІННЯ МІЖ СОБОЮ ВСІ БІОЛОГІЧНІ ВИДИ».
Я ще повернуся до цього. А спочатку розмотаю перед вами клубок подій, які підштовхнули мене до цього.
Спочатку я була такою, як всі, спокійною кішкою, яка жила у своїй спокійній квартирі у спокійному світі. Дні за днями проминали без сюрпризів. Зранку на мене чекав корм у мисці (улюблений — з копченою куркою та прованськими травами), а в блюдечку молоко (біо, 20 % жирності), батареї тримали стабільно температуру двадцять один градус, я мала дряпку, щоб гострити пазурі, червону велюрову подушку й навіть котячу траву для моїх коротких безумств.
Одного разу мені для розваги подарували Фелікса, білого ангорового кота з жовтими очима. Та оскільки його колись кастрували, а яєчка кинули в банку, він став меланхолійним, весь час набирав вагу та споглядав свої втрачені атрибути над екраном телевізора з перервами на футбольні матчі.