Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 13)
— Ми покличемо когось на допомогу і розіб’ємо облогу. Спільними силами переможемо пацюків.
Ну ось, нарешті я віднайшла свою природну харизму, яка змушує всіх навколо поважати мене.
Я завершую зібрання кризового комітету впевненим нявчанням, яке означає: «Не втрачаймо ні хвилини, мерщій до роботи».
Піфагор передає вказівки, Наталі з соратниками організовує майданчик. Вони облаштовують двір Готель-Дьйо та беруться до праці.
У шпиталі знаходять близько п’ятдесяти простирадел, з них кроять довгі смуги і зшивають докупи, формуючи перевернутий тюльпан. Тоді тканину просочують воском, щоб зробити її водонепроникною. Потім знаходять пластикову ванну, яка служитиме кошем, проколюють по боках дірки і протягують крізь них мотузку. Відтак з’єднують цю конструкцію з оболонкою кулі.
Настає момент встановити серце апарату: газовий балон з трубою, прикріпленою до паяльної лампи, — в нагоді ставало все, що ми знайшли в гаражі префектури поліції. Конструкцію завершують ручкою від душу. Вийшло щось, що Піфагор назвав «Вогняною пащею».
Нарешті, внаслідок триденної наполегливої і ретельної праці, повітряна куля готова знятися в небо.
Ми, комітет із дванадцяти котів, правителів острова Сіте, знову збираємось, щоб ухвалити рішення про перебіг місії, яка є нашим останнім шансом на порятунок.
— Хто полетить? — запитує Есмеральда.
— Я! — викрикує Вольфганг.
— Я! — реве лев Ганнібал, він прийшов з цікавості і став біля вівтаря. Користуючись власною харизмою, я стаю на задні лапи і шиплю, наче з люті, змушуючи всіх замовкнути.
— В ідеалі мала би полетіти одна людина та двоє котів. Одна людина на той випадок, якщо доведеться щось важливе зробити або покерувати апаратом. Двоє котів, щоб забезпечити ефективність. Я подумала, кого з людей можна взяти. Це має бути Наталі, бо я її добре знаю: вона швидко зорієнтується в будь-якій ситуації. Що ж до котів… Це буде Піфагор, бо в нього є Третє Око, це дозволить спілкуватися з нею.
— А третій кіт? — запитує Есмеральда.
— Це буду я, — відповідаю.
— А чому не я? — дивується Ганнібал. — Мені тут пахне антилев’ячим расизмом.
— Ти занадто важкий, Ганнібале, мені шкода. До того ж, тебе можна злякатися. А ми повинні вселяти довіру, щоб переконати майбутніх союзників піти з нами. Врешті-решт, піду я, бо в цій критичній ситуації треба когось, здатного швидко аналізувати ситуацію і робити правильний вибір. Не хочу хвалитися, проте нагадаю, що всіма досягненнями від самого початку цієї пригоди ми завдячуємо мені. І, ніби за щасливим збігом обставин, кожна місія без мене провалюється. Згадати хоча б випадок із шістьома розіп’ятими котами на березі річки.
— Розвідувальна група з шести котів?! Але ж це була твоя ідея! — обурюється Есмеральда.
— Звичайно, але експедиція не вдалася тому, що мене там не було. Якщо б я була серед шести котів, то п’ятеро інших, можливо, ще досі були б живі, — кажу я різким тоном, обурена цим несправедливим звинуваченням. — Якщо ми хочемо досягти успіху, я мушу летіти.
До речі, скажу по секрету, я люблю помилятися і насаджувати свою хибну думку в будь-якій ситуації. Я люблю брехати і переконувати в тому, що це правда, хоч і знаю, що насправді — ні. Добре це чи погано? Я вважаю, що лицемірство — необхідна властивість в політиці. До того ж, наскільки пам’ятаю, Піфагор казав, що люди, яким вдалось досягти успіху при владі, були не найрозумніші, а найхитріші; а ще, коли вони помилялись, то все одно змушували своїх пропагандистів розповідати версію, яка виставляла їх у доброму світлі.
— Бастет, я не погоджуюся з твоїм рішенням, — безуспішно намагається заперечити Вольфганг. — Так, ми, звісно, завдячуємо тобі багатьма речами, але це не означає, що ти маєш брати участь в усіх місіях. Я теж дуже хочу полетіти. Літати в небі, мабуть, прекрасно. Я завжди мріяв бути птахом.
Як же вони мене дратують…
Я сухо кидаю:
— Мене не хвилює ваша думка, вона не змінить мого рішення.
— Але нас тут дванадцятеро, ми можемо проголосувати, — пропонує Вольфганг.
— Не думаю, що голосування — це найкращий спосіб зробити правильний вибір. Голосуванням ми досягнемо хіба що сумнівного компромісу. Мені більше до вподоби моя система обґрунтованої диктатури. Мною обґрунтованої, звісно ж. Ви слухаєте мене, підкорюєтесь, а коли щось не вдається, то я несу за це повну відповідальність. І навпаки, у випадку успіху я ще раз доведу, що мала рацію, на зло всім критиканам.
Всі очманіло дивляться на мене, проте не мають що сказати на таке відверте нахабство. Чим брутальніше, тим ефективніше. Щиро кажучи, вони теж мазохісти, вони люблять домінантних самиць, а я добре вмію грати цю роль. Головне — говорити зневажливим тоном, щоб нагадати їм про їхню пересічність.
Я розумію, що нізащо не можна допустити діалогу. Тому кидаю зневажливим тоном:
— Я лечу з Піфагаром і Наталі, крапка.
Знаю, що я більш переконлива, коли блефую, коли дивлюсь на всіх зверхньо. Знаю, що слабаки завжди бояться конфлікту і через свою лінь радше послухають, ніж ризикнуть сперечатися. Саме так я планую встановити обґрунтовану диктатуру задля загального добра.
Я переводжу погляд з одного на іншого, вуха настовбурчені, вуса тремтять, показую ікла, щоб продемонструвати свою рішучість. Ганнібал здався першим. Вольфганг опускає очі. Есмеральда обурено хитає головою.
Знову з’являється Анджело:
— А можна мені полетіти?
— Це занадто небезпечно для кошеняти.
— Але ж, мамо, ти знаєш, я вже не кошеня.
— Так, перепрошую, але ти ще занадто юний і, як на мене, занадто імпульсивний.
— Я сильний, я вмію рикати. Я хочу вбивати пацюків! Всіх до одного!
Він кумедно ричить на всю силу свого підліткового горла. Я переводжу погляд на комітет дванадцяти котів:
— Є інші зауваження?
Ніхто не сміє перечити мені. Тому, не чекаючи, поки хтось змінить думку, я завершую:
— Я рада, що ми всі знову разом ухвалили найкраще рішення та стали на захист спільних інтересів. А тепер треба поспішити з останніми приготуваннями до подорожі, від якої залежить життя мешканців острова Сіте.
Я знов була неперевершена.
Здається, я б зірвала грім овацій, якби у присутніх були руки.
18. Історія повітряних куль
Людина завжди мріяла літати, наче птах. Перший етап здійснення цієї мрії датується 1783 роком. Ми завдячуємо нею братам Монгольф'є.
Їхній батько П'єр Монгольф'є був заможним власником паперової мануфактури у місті Анноне, недалеко від Сент-Етьєн. У нього було шістнадцять дітей.
Дванадцятий син Жозеф був поганим учнем, неслухняним та недисциплінованим, проте він любив спостерігати за природою й захоплювався фізикою. Жозеф мав великий вплив на свого молодшого брата Етьєна, п’ятнадцятого в сім’ї, той теж цікавився природою більше за школу.
Одного дня, кинувши папірець у вогонь, Жозеф помітив, що той сам піднявся в повітря. Він розповів про це Етьєнові. Разом вони провели багато експериментів, щоб краще зрозуміти це явище.
Незабаром на очах у жителів Анноне вони підняли в повітря метровий паперовий куб, який нагрівало тепло від спалювання суміші шерсті з соломою. Модель піднялася на тридцять метрів угору.
До прихильника науки короля Людовика XVI дійшла новина про цю витівку, й він захотів побачити її на власні очі. 19 вересня 1783 року брати Монгольф'є у Версалі виконали демонстрацію перед королем та королівським двором. З цієї нагоди вони створили кулю діаметром 1000 кубічних метрів та висотою 24 метри, яку створили з допомогою 24 веретен для бавовни й паперу. Ще одна несподіванка: у цьому польоті взяли участь баран, півень та качка, які перебували в кошику кулі. Вона піднялась на 500 метрів, пробула в повітрі 8 хвилин, подолавши 3,5 кілометра. Приземлення було успішним, тварини не постраждали (окрім півня, чий дзьоб зламав баран, сівши на нього).
Король заохотив Монгольф'є перейти до наступного етапу й запустити один з їхніх апаратів із людьми на борту. Спочатку вони хотіли випробувати як пасажирів в’язнів, засуджених до смертної кари, — у випадку, якщо політ буде невдалим, втрата не понесе наслідків, але вони не взяли до уваги пристрастей молодого шукача пригод Жана-Франсуа Пілатра де Розьє, який хотів за будь-яку ціну стати першою людиною, що полетить. Він наполягав, поки двір не дозволив йому спробувати людський політ у небі.
Перші запуски відбулись у жовтні 1783 року в Парижі, в передмісті Сент-Антуан. Спершу польоти були закритими, себто повітряну кулю тримала прив’язана до землі мотузка. Згодом, 21 листопада 1783 року, Пілатр де Розьє у супроводі маркіза д’Арланда дав собі повну волю: куля вирушила з Порт-де-ля-Мюет на заході Парижа й піднялась на висоту 1000 метрів, вітер відніс її на південний схід аж до кварталу Бют-о-Кай. Двоє чоловіків були змушені приземлитися, коли дим із жарівень підпалив паперову основу кулі. У той день вони подолали 9 кілометрів за 25 хвилин.
Двом братам Монгольф'є у нагороду було присвоєно титул шевальє, і вони взяли собі за девіз: «Ми сягнемо зірок».
19. Політ
Моя матуся завжди казала: «Коли в тебе є вибір, іти чи не йти, завжди обирай перший варіант. У найгіршому випадку ти дізнаєшся, чому не варто було йти».
Тому я йду.
Здається, буде гарна погода.
Ми зібрались у дворі префектури поліції острова Сіте.