Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 12)
Багато століть потому
17. Оригінальне рішення
Цієї ночі мені наснилося, що я кохаюсь із самим пацючим королем, відомим вже персонажем із білою шерстю й червоними очима, Тамерланом.
Я легко звабила його уві сні, показавши свій задок.
Я дозволяю йому наблизитись, він кладе мене на підлогу і залазить зверху. На мій превеликий подив, у нього більший, ніж у Піфагора, прутень.
На завершення він каже:
— Разом з тобою ми могли б завоювати весь світ. Об’єднаймося замість боротися одне з одним.
Я знову підставляю йому задок, готова подарувати своє тіло, ми вдруге спарюємось, кішка і пацюк.
На цей раз білий гризун втомлено засинає поруч. Я, скориставшись нагодою, відкриваю йому череп найгострішим пазуром та випиваю ще теплий мозок. Плямкаючи, урочисто промовляю:
— Ви, самці, коти чи то пацюки, так легко дозволяєте маніпулювати собою. Ми, самиці, завжди можемо тримати вас на гачку сексом.
Я доїдаю його мізки, наливаю в череп молока і п’ю білу рідину з білошерстої посудини. Гармонія кольору.
Мене вирвали зі сну дзвони собору Паризької Богоматері. Не гаючи часу, я видряпуюсь на вершечок химери та оглядаю околиці в пошуках причини сигналу тривоги.
Ось вона.
На світанку, коли помаранчеве сонце ще цілує береги, на горизонті з’являються шестеро котів із нічного загону. Вони розіп’яті на двох дерев’яних дошках у формі літери Т, задні лапи зв’язані разом, а передні розведені в різні боки. Вони подерті, покусані, часом здригаються у больових спазмах.
О ні, тільки не це.
Мені вздовж хребта пробігає холодок.
Зараз мене непокоїть багато речей. По-перше, поразка нічного загону означає, що тепер ніхто не прийде нам на допомогу і що скоро в нас, мабуть, закінчиться їжа. По-друге, хоч це й не так суттєво, та все ж ця місія була моєю ідеєю, і тепер я втрачаю довіру своєї спільноти.
Я виходжу на площу перед собором і скликаю термінову нараду. Ми відразу ж формуємо, як сказав Піфагор, «кризовий комітет», до складу якого входить лише кілька обраних.
Ми вирішуємо зібратися за великим столом у соборі в місці, яке Піфагор називає «вівтарем». Всього нас дванадцять, найрозумніших та найавторитетніших котів.
Ще до того, як хтось встигає відкрити рота, я заявляю про свій авторитет, почавши розмову.
— Було два варіанти. Перший — іти на пошуки допомоги. Ми спробували і отримали результат, який я б назвала незадовільним. Другий — нічого не робити, але так ми ризикуємо померти з голоду. Вольфгангу, як думаєш, скільки часу ми протримаємось?
— А що я? Чому ти мене питаєш? — захищається той.
— Тому що знаю: їжа — це твій основний інтерес. Ну ж бо, відповідай.
— Без риби, лише на запасах? Ну, я б сказав, місяць. Але наближається зима, мабуть, у холоди нам треба буде більше їсти, щоб вижити.
Я відчуваю, як присутні нервуються. Есмеральда піднімає лапу й просить слова.
— Можна зруйнувати верхню дамбу.
— І як ти собі це уявляєш?
— Попросимо наших слуг людей підпалити її. Це ж просто дерев’яна споруда, вона мала б добре горіти.
— Так, але вона мокра, тому так легко не згорить, — втручається Піфагор.
— Можна облити її бензином, — відказує Есмеральда. — Ми вже мали нагоду переконатися в його ефективності, коли захищали від штурму Лебединий острів.
— У нас немає бензину, — гірко зауважує Вольфганг.
— Треба просто всіх їх повбивати! — нявчить Анджело, який непомітно прослизнув на нараду без дозволу.
— Пробачте йому, — кажу я. — Він ще зовсім юний.
— Здається, я знайшов вихід, — оголошує сіамець після коротких роздумів.
Мені страшенно подобаються ці слова.
— Але він непростий. Перед нашою нарадою я переглянув за допомогою Третього Ока декілька схожих історій, які спіткали людство в минулому. До найвідоміших належать облога Трої греками, Алезії — римлянами, Константинополя — турками-османами, юдейської фортеці Масама — римлянами, Відня — монголами… Словом, я не буду перелічувати всі, але один випадок привернув мою увагу.
Мене дратує його самовпевнений тон, коли він говорить так, ніби знає більше за всіх.
— Це облога Парижа пруськими військами у 1870 році.
Інші коти взагалі не розуміють, про що йдеться, бо, звичайно ж, не знають людської історії. Я теж нічого не тямлю, але вдаю, що це не так:
— Розкажи їм.
Піфагор зараз схожий на вчителя, який проводить урок.
— Отож, — пояснює він, — після війни 1870 року, у якій зійшлися французи та пруси (тобто німці), останні спершу завоювали кордони, а потім оточили столицю Париж і хотіли перенести туди свій штаб.
— Це відбувалося саме тут, — дозволяю собі додати.
— Авжеж. Тобто не тільки тут — радше, по всьому місту. Парижани шукали способу зв’язатись із зовнішнім світом та знайти допомогу, і їм це вдалося: вони прорвались не наземним, а повітряним шляхом.
— Як птахи? — здивовано запитує Есмеральда.
— Саме так. Як птахи. Саме в такий спосіб їхньому лідерові Леону Гамбетті вдалось покинути Париж. Він перелетів лінію облоги та приземлився за лінією фронту з метою сформувати армію опору.
— І як це можливо? — приголомшено запитує Вольфганг.
— Завдяки… повітряній кулі.
— Завдяки чому? — перепитує Есмеральда.
— Магічний апарат, який дає безкрилим можливість літати.
Піфагор чухається, ніби його свербить Третє Око.
— Це працює так: тепле повітря піднімається вгору, тому, якщо наповнити ним кулю, вона зможе підняти в повітря людей чи предмети, які перебувають у прикріпленому до неї коші.
Інколи я запитую себе, чи бува сіамець не розповідає казок, щоб вразити мене. Однак він здається впевненим у тому, що каже, тому я йому вірю. Але я все одно обіцяю собі перебити його, щоб залишатись у центрі уваги:
— Кулю піднімає тепле повітря, це зрозуміло. А на що ця повітряна куля схожа?
— Йдеться про оболонку розміром із будинок. Її наповнюють теплим повітрям, до неї чіпляють кіш, таку велику скриню. І ця конструкція злітає в небо.
— Понад дахи будинків? — замріяно та зацікавлено запитує Есмеральда.
— Понад хмари. Це передова розробка людства.
Я втручаюсь у розмову:
— То ти збираєшся змайструвати такий апарат?
— Не я, це важко зробити без рук, але от люди могли б. Я навіть знаю, на якому інтернет-сайті є інструкція: www.fabriquerunemongo Ifiereen 1 Olesons, com.
На знак згоди я киваю головою.
— Як на мене, це найкраща пропозиція з усіх, які ми досі почули. Досить буде сказати моїй служниці Наталі, щоб її почали робити. Як колишня архітекторка, вона зможе організувати майданчик та скоординувати роботу людей.
— І якщо нам все-таки вдасться перетнути лінію розмежування, що тоді? — запитує Есмеральда, яку ця ідея дещо насторожує.