Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 11)
Ми переглядаємось. Оскільки ніхто не наважується заговорити першим, я беру цю роль на себе.
— Це може вас здивувати, але навіть я не знаю, що робити, — кажу сухо.
— Ми можемо спробувати прорватися, — пропонує Есмеральда.
— Так, чудова ідея! — підхоплює Анджело. — Треба напасти на них! Всіх їх знищити!
О,
Зітхаю і хитаю головою на знак несхвалення. Я не люблю повторюватися, Вольфганг це добре знає й відповідає за мене:
— Їх занадто багато.
— То що нам залишається? Втеча? — запитує Піфагор.
— Як? — відповідаю я. — Усі навколишні береги під контролем ворогів. Вони перегородили річку внизу та вгорі. Деінде на нас буде ще легше напасти, ніж на захищеному мурами острові Сіте. Схоже, пацюки залишаться на берегах, бо не мають засобів для штурму наших захисних споруд та зовнішньої стіни. Але вони неодмінно нападуть на об’єкт, що пливе по річці у спробі втекти.
— Може, переговори? — пропонує пацифіст Піфагор в надії запобігти зіткненню.
— Напасти на них зненацька? — наполягає Есмеральда, з іскрою у своїх прегарних жовтих очах, отінених чорним хутром.
— Так, і вбити всіх до одного! — запально повторює Анджело.
Я слухаю пропозиції. Мені не сподобалась жодна, тому беру слово.
— Врешті-решт, чим більше я міркую, тим більше мені починає подобатись ідея нічної втечі на пошуки допомоги. Заручившись підтримкою свіжих сил, ми зможемо ззовні посадити наших поневолювачів на лід.
Запала коротка тиша. Потім прокотився гомін. Здається, всі присутні визнають доцільність мого плану, попри те що я сама розумію, що його складно буде реалізувати.
Я висунула цю пропозицію, бо знаю, як важливо в такій ситуації діяти, а не киснути в безнадії. Це мій спосіб давати раду в такій скруті: робити все, щоб зберігати імпульс, не підпорядковуватися стратегічним рішенням ворогів, а ще менше — моїм союзникам.
Та однією з наших слабин — утім, як і всіх котів, — є волелюбність і навіть свавільність. Ми не любимо підкорятися, не любимо лідерів, не любимо ієрархії. Кожен кіт вважає себе найкращим і сприймає інших як своїх підданих. У цих умовах важко встановити загальну дисципліну. Тож я йду на ризик:
— Відправимо нічний загін! Я знаю, що це спрацює.
Інші, не такі впевнені у своїх ідеях, врешті підтримують мою.
Того ж вечора, коли впала ніч, шестеро котів, яких я вибрала за їхню обережність, хитру вдачу та вміння плавати, за моїм наказом вирушають на місію (без Анджело, мені довелося поставити його на місце: «Ти надто молодий, у тебе замало досвіду. Що б ти собі не надумав, кіт-ван-до не досить, щоб врятувати тобі життя. Тому замовкни, слухай мене і сиди тут!»)
Під світлом зірок мої шестеро солдатів розсікають води ріки, а потім нечутно виходять на протилежний берег.
Наразі все йде згідно з планом.
Я спостерігаю за ними з вершини вежі собору Паризької Богоматері, бо добре бачу в темряві, а мої вібриси, ніби людський радар, помічають усе, що рухається.
Наша група поволі просувається вперед по суші, у таборі ворога жоден охоронець не помічає їх.
Відтепер шістьом котам потрібно буде дістатись до ліній облоги, не розбудивши сплячих пацюків. Оскільки я не чую жодної реакції з берегів, то заспокоююсь.
Піфагор долучається до мене нагорі.
— Вони впоралися з першим етапом місії. Тепер питання полягає в тому, чи їм вдасться знайти достатньо велику підмогу та вчасно привести її.
Як часто буває в таких ситуаціях, я закидаю лапу за шию й вилизую собі живіт, щоб розслабитися. Піфагор, помітивши, яка я напружена, сам пропонує почухати мені спинку і половити бліх. Мені завжди подобались уважні самці, які вгадують бажання своєї самиці.
Піфагор дуже чуйно робить свою справу, мене це збуджує.
Врешті я пропоную йому взяти мене тут і тепер. Повторювати не доводиться, і я відчуваю, як його прутень, всіяний гострими шпичаками, проникає в мене (колись Піфагор пояснив мені, що котячий пеніс створений саме так, щоб очистити порожнину від сперми іншого кота і підвищити імовірність запліднення власними сперматозоїдами, а не сперматозоїдами попередника).
Спочатку мені трохи некомфортно, потім зовсім зле, але навіть так наприкінці я отримую задоволення. Кохаючись, я відчуваю своє тіло зсередини так, ніби його стрижень ворохобить нутрощі в глибинах мого єства (жоден самець не здатен зрозуміти це типове для кішок відчуття).
Коли я досягаю екстазу, то нявчу на весь голос, аж надриваю голосові зв’язки, на
— Зупинись! — благає Піфагор.
— Не зупиняйся! — благаю я.
— Ні, зупинись! Не нявчи так голосно! Ще розбудиш пацюків!
Роздратована власною недбалістю, я відокремлююсь від свого самця і б’ю його лапою по морді: даю зрозуміти, що якщо з нічною групою щось станеться, то це буде його провина.
Прошу залишити мене саму. Повертаюсь у свою кімнату, моя служниця Наталі вже спить. Я вмощуюсь у неї на животі й тупцяю на місці, щоб розслабитись, то випускаючи, то втягуючи пазурі.
Вона розплющує очі та сприймає це як знак прихильності. Вона гладить мене.
Я муркочу на частоті 25 герц.
— Бастет?.. — шепоче вона (це єдине відоме мені людське слово).
Після всіх пережитих позитивних та негативних емоцій я вирішую поспати.
Однак мій відпочинок не триває довго: я знову починаю переживати за нашу ситуацію.
16. Битва при Алезії
У І столітті до нашої ери Гай Юлій Цезар, бажаючи стати єдиним правителем Риму та прагнучи вразити римський народ своєю силою, усунув консула Гнея Помпея Великого, з яким він ділив владу.
У 58 році до нашої ери він скористався грішми своєї матері, купив собі приватну армію та вирішив зайнятися «встановленням миру» у Галлії (з якою Рим до того був у добрих відносинах).
Помпей попередив галлів, що це війна одного чоловіка, а не цілої Римської республіки — Сенат не схвалив цього агресивного вторгнення, але не був у силі зупинити приватну армію, що наступала з південного сходу.
Цезар, досвідчений дипломат, користувався внутрішніми чварами між галльськими народами, щоб обернути одних проти інших. Добрий стратег, він збирав перемоги у битвах одна за одною. Настільки добрий, що йому вдалося повністю завоювати Галлію, дійти аж до Британських островів і перетнути Рейн у спробі завоювати германські землі.
Проте у 52 році до нашої ери вождь арвернського племені Верцингеторикс зібрав галльську армію на захист від римського завойовника. Йому вдалось перемогти армію Юлія Цезаря, який тримав в облозі воєнний табір під Герговією.
Натхненний першою перемогою, Верцингеторикс протистояв римлянам у багатьох інших битвах. Та молодому галльському вождю не вдалося втримати фортуну на своєму боці. Йому довелося тікати й переховуватися разом із гарнізоном у 80 000 чоловік в укріпленому таборі в Алезії, розташованій на території сучасної Бургундії-Франш-Конте.
Юлій Цезар, своєю чергою, мав під собою армію в 70 000 легіонерів. Зрозумівши, що він у меншості, римський лідер вирішив не атакувати, а створити дуже складну систему облоги: він наказав збудувати навколо Алезії 35-кілометрову лінію укріплень. Йшлося про рів, 4,5 метри завширшки та 4,5 метри завглибшки, за яким стояла 3,5-метрова стіна, підсилена огорожею. Кожні 25 метрів були розставлені вежі з лучниками.
Перед ровом стояли коли із залізними наконечниками, перед якими були вириті метрові конічні ями з кіллям на дні, сховані під гіллям, щоб туди падали коні. Цезар цим не задовольнився: він наказав збудувати другу таку лінію укріплень. Якщо перша мала на меті завадити атакам Верцингеторикса зі своєї фортеці, то друга мала блокувати можливе підкріплення.
Облога тривала багато місяців. Коли в облеглих закінчились їжа та вода, вони відпустили з табору жінок, дітей і старих. Цезар не дав їм вийти і покинув помирати між двома лініями укріплень.
Галльська армія прийшла на підмогу в кінці вересня. Вона налічувала 250 000 галльських воїнів під командуванням Веркассівелауна, двоюрідного брата Верцингеторикса. Після двох невдалих спроб прориву лінії укріплень, Веркассівелаун перейшов до атаки у ніч проти 26 вересня (затемнення Місяця). Спочатку здавалося, що перемога на боці галлів, та Цезар швидко здобувся на силі й зумів спровадити армію, яка напала на них із тилу. У такий екстремальний спосіб він виграв битву.
Наступного дня прибув Верцингеторикс і попросив про змилування над солдатами, що вижили. Взамін легіонери, які брали участь у битві, отримали в дар як рабів галльських полонених.
Верцингеторикса привезли в Рим, прикували ланцюгами до його ж колісниці й показували як трофей його найгіршого ворога. Кілька років потому його задушили у в’язниці.
Але одним із найбільших досягнень Цезаря, окрім, власне кажучи, воєнної перемоги, була розповідь про цю битву в