Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 36)

Отже, хто побажає заглибитися в це, той не знайде у вищесказаному нічого, що суперечило б слову Божому, або правдивій релігії і вірі, чи що могло б їх послабити, але навпаки, знайде, що ми її підкріплюємо, як ми це й показали в кінці десятого розділу. І якби це було не так, то я вирішив би зовсім змовчати про це, навіть охоче припустив би, аби уникнути всіляких труднощів, що в Письмі приховані найглибші таємниці. Але оскільки звідси виникли нестерпні забобони та інші вельми згубні прикрощі, про які я говорив у вступі до сьомого розділу, то я вважаю, що їх не можна залишати без уваги, особливо тому, що релігія не потребує жодних забобонних прикрас, а навпаки, вона позбувається свого блиску, коли прикрашається подібними вигадками. Але, скажуть, хоч божественний Закон і написаний у серцях, однак Письмо є словом Божим, і тому сказати про Письмо, що воно уривчасте і спотворене, так само не дозволено, як і про слово Боже. Я ж, навпаки, побоююся, чи не надто вони прагнуть бути святими і чи не перетворюють вони релігію на забобони: чи не починають вони шанувати як слово Боже зображення й відбитки, тобто папір і чорнило. Бо я знаю, що я нічого негідного щодо Письма чи слова Божого не мовив: я не стверджував нічого такого, правдивість чого я не довів би найочевиднішими доказами, і тому, звичайно, можу твердити, що нічого нечестивого (чи такого, що відгонить нечестям) не сказав.

Зізнаюся, що деякі світські люди, яких релігія обтяжує, можуть із цього зробити висновок про свободу грішити і можуть без усякої підстави (тільки аби потурати бажанню) зробити звідси висновок, що Письмо всюди містить помилки, підробки, а отже, і не має жодного авторитету. Але допомогти таким людям неможливо згідно з тією ходячою істиною, що нічого не можна сказати настільки правильно, щоб сказане не можна було спотворити дурним тлумаченням. Ті, хто хоче потурати бажанням, можуть легко знайти якийсь привід. І ті, в кого колись були справжні оригінали, ковчег Заповіту, навіть самі пророки й апостоли, були не кращими і слухалися не більше. Але всі, як юдеї, так і погани, завжди були одні й ті ж, і доброчестя у всякий вік було дуже рідкісним. Хоча, щоб усунути всяке непорозуміння, треба показати тут, на якій підставі Письмо чи будь-який неживий предмет повинні бути названі священними і божественними. Потім пояснимо, що таке насправді слово Боже, і покажемо, що воно міститься не в певному числі книг, і, нарешті, що Письмо (оскільки воно вчить того, що є необхідним для послуху та спасіння) не могло бути зіпсованим. Бо з цього всякий легко одержить можливість судити про те, що ми нічого не сказали проти слова Божого і ніякого місця не приділили нечестю.

Священним і божественним називається те, що призначене для вправляння в побожності й релігії. Предмет доти буде священним, доки люди побожно ставитимуться до нього. Якщо ж вони перестають бути благочесними, то одночасно і предмет також перестає бути священним. А якщо його призначать для звершення нечестивих справ, тоді те саме, що раніше було священним, стає нечестивим і поганим. Наприклад, якесь місце було назване патріархом Яковом «дім Божий», тому що там він ушанував Бога, який відкрився йому, але пророками те саме місце було назване «дім неправди» — дивись Амоса (5:5) і Осію (10:5), тому що ізраїльтяни внаслідок постанов Єровоама зазвичай приносили там жертви ідолам. Інший приклад, який вельми ясно показує справу: слова мають певне значення тільки завдяки вживанню, і якщо згідно з цим уживанням вони розміщені таким чином, що люди при читанні їх прихиляються до благочестя, тоді ті слова, а також книга, написана з таким розподілом слів, буде священна. Але якщо пізніше ці слова виходять з ужитку настільки, що втрачають усяке значення, чи коли книгою цілком нехтують — чи внаслідок лихого умислу, чи тому, що в ній не мають потреби, — тоді і слова, і книга не матимуть жодної користі й жодної святості. Нарешті, якщо ті слова розміщуються інакше чи переважить звичай застосовувати їх у протилежному значенні, тоді і слова, й книги, колись священні, будуть непристойними і нечестивими.

З цього випливає, що поза душею абсолютно нема нічого священного, чи непристойного, чи нечестивого, але буває тільки стосовно неї. Це також дуже чітко випливає з багатьох місць Письма. Наведемо один-два приклади: Єремія (7:4) говорить, що юдеї його часу неправдиво називали храм Соломона храмом Божим, бо, як сам він продовжує в тій самій главі, найменування «Божий» можна було прикладати до того храму тільки доти, доки його відвідують люди, які шанують його і захищають справедливість. Якщо ж його будуть відвідувати вбивці, злодії, ідоловірці й інші злочинні люди, тоді він радше яма для злочинців. Що сталося з ковчегом Заповіту? Письмо про це нічого не розповідає, з чого я часто дивувався. Однак відомо те, що він був спалений із храмом, хоча у гебреїв не було нічого більш священного і більш шанованого. На цій підставі, отож, Письмо доти священне, а його слова божественні, доки воно спонукає людей до благоговіння перед Богом. Але якщо люди ним цілком нехтують, як колись юдеї, то воно нічого, крім паперу і чорнила, [собою] не являє і цілком профанується ними та піддається псуванню. І тому, якщо воно спотворюється, гине слово Боже, подібно до того, як за часів Єремії помилково говорили, що в полум’ї загинув храм, який у той час був неначе храмом Бога. Це сам Єремія (8:8) говорить і про Закон, бо він докоряє безбожникам свого віку таким чином: «Як ви скажете: “Ми мудреці, і з нами Господній Закон?” Ось справді брехнею вчинило його брехливе писарське писальце!» — тобто ви брехливо говорите, ніби ви (хоч Письмо і є у вас) маєте Закон Божий, після того як ви зробили його недійсним.

Також, коли Мойсей розтрощив перші скрижалі, він не слово Боже кинув у гніві з рук і розбив (бо хто міг би запідозрити це щодо Мойсея стосовно слова Божого), але тільки камені. Вони досі хоч і були священними, тому що на них був написаний Заповіт, за яким юдеї зобов’язувалися слухатися Бога, однак у ту мить у них зовсім не було ніякої святості, тому що юдеї внаслідок поклоніння тельцеві зробили той Заповіт недійсним. З тієї ж самої причини могли загинути й інші скрижалі з ковчегом Заповіту. Отож таким чином міг цілком загинути справжній оригінал божест­венного Заповіту, предмет найсвященніший із усіх. Тому й не дивно, якщо тепер не існує перших оригінальних книг Мойсея; і не дивно, що з книгами, які ми маємо, трапилося те, про що ми вище говорили. А відтак хай перестануть звинувачувати в безчесті нас, які нічого проти слова Божого не сказали і його не осквернили, але хай обернуть гнів, якщо у них може бути справедливий гнів, на давніх, чий гріх осквернив і попсував Божий ковчег Заповіту, храм, Закон і всю святиню. Нарешті, якщо вони, згідно з відомим висловом апостола в «II посланні до коринтян» (3:3), мають у собі листа Божого, написаного не чорнилом, але Духом Божим, і не на скрижалях кам’яних, а на тілесних скрижалях серця, то хай перестануть шанувати літеру і так піклуватися про неї. Думаю, що я достатньо пояснив цим, у якому сенсі Письмо слід вважати Святим і божественним.

Тепер слід подивитися, що особливого треба розуміти під «дебар Єгова» (слово Боже). «Дебар» означає слово, мова, указ і річ. А на якій підставі по-гебрейськи мовиться про якусь річ, що вона Божа і стосується Бога, ми показали в 1-му розділі. А звідси легко збагнути, що розуміється в Письмі під словом Божим, мовою, наказом і річчю. Отож нема потреби все повторювати тут, а також і те, що ми показали в розділі 6 про чудеса в 3-му пункті. Достатньо лише вказати на предмет, щоб краще зрозуміти те, що ми хочемо сказати тут про це. Саме слово Боже, коли воно проповідується про якийсь предмет, який не є сам Бог, означає, власне, той божественний Закон, про який ми говорили в розділі 4-му, тобто релігію, спільну всьому людському родові, чи загальну. Дивись про це у Ісаї (1:10 і далі), де він учить істинного способу життя, який полягає, звичайно, не в церемоніях, а в любові і в праведному дусі, і такий спосіб життя він називає Законом і словом Божим. Потім воно в переносному значенні (metaphorice) означає самий порядок природи і долю (fatum) (тому що це справді залежить од вічного рішення божественної природи і випливає з нього), і особливо те, що в цьому порядку пророки передбачили, тому що вони сприймали майбутні події не через природні причини, а як зволення і рішення Бога. Потім воно застосовується також для позначення всякого наказу кожного пророка, оскільки він сприйняв його завдяки особливій своїй силі чи пророчому дару, а не через силу загального природного світла, і це головним чином тому, що пророки справді зазвичай представляли Бога ніби законодавцем, як ми це показали в розділі 4.

Отож Письмо називається словом Божим з трьох причин, а саме: тому, що воно вчить правдивої релігії, вічним джерелом якої є Бог. А ще тому, що пророкування про майбутні події воно викладає як рішення Божі. І, нарешті, тому, що ті, хто насправді були його авторами, здебільшого вчили, керуючись не загальним природним світлом, а якимось їм самим властивим, і вводили Бога, який проголошує ці слова. І хоча, крім цього, в Письмі міститься багато чисто історичного матеріалу, який розуміється за допомогою природного світла, однак воно одержує назву від вищого (a potiore). І ми легко розуміємо звідси, в якому значенні можна розглядати Бога як автора Біблії, саме з причини істинної релігії, яка в ній викладається, а не тому, що він хотів повідомити людям певне число книг. Далі, звідси ми можемо також довідатися, чому Біблія розподіляється на книги Старого й Нового Заповіту. Це, звичайно, тому, що до пришестя Христа пророки зазвичай проповідували релігію як вітчизняний Закон і як наслідок договору, укладеного в часи Мойсея. Після пришестя Христа апостоли проповідували її всім як загальний Закон і як наслідок тільки страждань Христа, а не для того, щоб книги розрізнялися вченням; не для того, щоб вони були написані як свідчення (syngrapha) договору; і не для того, зрештою, щоб загальна релігія (religio catholica), яка найбільш природна, була новою, якщо не брати до уваги людей, які не знали її. «Воно в світі було, — говорить євангеліст Іван (1:10), — але світ не пізнав його».