Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 37)
Отже, якби у нас було менше книг як Старого, так і Нового Заповіту, ми все ж таки не були б позбавлені слова Божого (під яким, власне, розуміється, як ми вже говорили, правдива релігія). Так само, як ми не думаємо, що позбавлені його тепер, хоч і не маємо багатьох інших вельми важливих творів, як то книги Закону (яку побожно зберігали як оригінал Заповіту в храмі). А крім того, книги про війни, літописи і багато чого ще, з яких були запозичені й зібрані книги, які є в нас у Старому Заповіті.
І це потверджується, крім того, багатьма підставами. 1) Тому що книги того і другого Заповіту були написані не за нарочитим наказом в один і той самий час для всіх віків, але випадково, для деяких людей (і до того ж дивлячись на те, як цього вимагали час і їхній спеціальний зміст), як переконливо засвідчують пророки (які закликали для напучення безбожників свого часу), а також і послання апостолів. 2) Тому що одна справа зрозуміти Письмо і думки пророків, а інша — думку Бога (mens Dei), тобто саму істину речі (veritas rei), як це випливає з показаного нами в розділі 2-му про пророків. У розділі 6-му ми показали, що це має місце також в історичних оповідях про чудеса. Але про місця, де мовиться про істинні релігію і правдиве доброчинство, цього не можна сказати. 3) Тому що книги Старого Заповіту були вибрані з багатьох і, нарешті, були зібрані та схвалені собором фарисеїв, як ми показали в розділі 10-му. Книги ж Нового Заповіту також були прийняті в канон за рішенням деяких соборів. І за їх же рішеннями багато інших книг, які багато хто вважав за священні, були відкинуті як неправдиві. Але члени цих соборів (як фарисейського, так і християнського) були не з пророків, а тільки із вчителів та знавців. І, однак, із необхідністю слід визнати, що вони в цьому виборі взяли за норму слово Боже. А відтак, перш ніж схвалити всі книги, вони неодмінно повинні були мати поняття про слово Боже. 4) Тому що апостоли писали не як пророки, але як учителі (як ми в попередньому розділі сказали) і обрали той шлях до навчання, який вони вважали найлегшим для учнів, що їх вони бажали тоді навчити. Із цього випливає, що в «Посланнях» (про що в кінці попереднього розділу ми й зробили висновок) міститься багато такого, без чого ми тепер стосовно релігії можемо обійтися. 5) Нарешті, тому що в Новому Заповіті є чотири євангелісти. Хто повірив би, що історію про Христа Бог захотів розповісти і письмово повідомити людям чотириразово? І хоча в одного євангеліста є дещо, чого нема в іншого, і один часто допомагає розуміти іншого, однак звідси не слід робити висновок, що все, що розповідається в цих чотирьох євангелістів, необхідно було знати, і що Бог обрав їх писати з метою кращого розуміння історії про Христа. Бо кожний проповідував своє Євангеліє в певному місці, і кожний записав те, що проповідував, і до того ж безхитрісно, з метою переконливо розповісти про Христа, а не з метою пояснення інших євангелістів. Якщо тепер завдяки їхньому взаємному зіставленню вони інколи легше й краще розуміються, то це відбувається випадково і тільки в небагатьох місцях. Якби ці місця й були невідомі, історія, проте, була б однаково зрозуміла, і люди були б не менше блаженні.
Цим ми показали, що Письмо тільки стосовно релігії чи стосовно універсального божественного Закону називається, власне, словом Божим. Тепер залишається показати, що воно у власному значенні цього слова не містить помилок, спотворень і недомовок. Але я називаю тут помилкою, спотворенням і недомовкою те, що написано і сконструйовано настільки неправильно, що знайти сенс мови на підставі практики мови чи вивести цей сенс тільки з Письма неможливо. Бо я не хочу стверджувати, що Письмо, оскільки воно містить божественний Закон, завжди зберігало одні й ті ж значки над літерами, одні й ті ж літери і, нарешті, одні й ті ж слова (доводити це я лишаю масоретам і тим, хто забобонно шанує літеру). Але я стверджую тільки те, що сенс, стосовно якого лише й може бути названа якась мова божественною, дійшов до нас неспотвореним, хоча б ми й гадали, що слова, якими він первісно був виражений, часто зазнавали змін. Бо це, як ми сказали, аж ніяк не применшує божественності Письма.
Розділ XIII. Показується, що письмо вчить лише найпростішого і, крім послуху, нічого іншого, і стосовно божественної природи воно вчить тільки того, що люди можуть наслідувати відомим способом життя
У другому розділі цього трактату ми показали, що пророки мали тільки особливу силу уяви, але не розуміння, і що Бог жодних філософських таємниць їм не відкривав, але тільки найпростіші речі, і що він пристосовувався до міркувань, раніше засвоєних ними. Ми показали потім, у п’ятому розділі, що Письмо передає і вчить про речі таким чином, яким вони легше за все можуть бути сприйняті кожним. А саме: воно лише просто говорить про речі, але не виводить і не складає їх за допомогою аксіом і визначень. А щоб викликати віру до себе, воно потверджує сказане тільки практикою (experientia), тобто чудесами та історичними подіями. Останні також викладаються в такому стилі і таких висловах, за допомогою яких найвільніше можна впливати на дух простолюду (дивись про це в шостому розділі те, що доводиться в 3-му пункті). Нарешті, ми показали в сьомому розділі, що трудність розуміння Письма полягає тільки в мові, а не у вищості доказу (subliminalе argumenti). До цього приєднується те, що пророки проповідували не знавцям, а абсолютно всім юдеям, а апостоли зазвичай викладали євангельське вчення в церквах, де збиралися всякі люди.
З цього всього випливає, що вчення Письма містить не вивищені споглядання і не філософські питання, а тільки найпростіші речі, які можуть бути сприйняті хоч яким неуком. Отож я не можу достатньо надивуватися розумові тих людей (я говорив про них вище), які бачать у Письмі такі глибокі таємниці, що вони ніби не можуть бути пояснені ніякою людською мовою. І потім, вони внесли до релігії стільки предметів філософського характеру, що церква здається академією, а релігія — наукою чи, краще, суперечкою. Однак чого я дивуюсь, коли люди, які похваляються, ніби вони володіють надприродним світлом, не хочуть поступитися в пізнанні філософам, які, крім природного світла, нічого не мають? Я, звичайно, здивувався б, якби вони вчили чогось нового, що складало б предмет однієї умоглядності і що не було б добре відоме колись поганським філософам (які, однак, за їхнім твердженням, блукали в пітьмі). Бо, якщо ми станемо досліджувати, які саме таємниці вони бачать прихованими в Письмі, то не знайдемо рішуче нічого, крім вигадок Аристотеля, чи Платона, чи іншого подібного до них філософа.
Часто ці вигадки який завгодно неук легше міг би побачити уві сні, аніж найученіша людина знайти в Письмі. Ми, власне, не хочемо абсолютно стверджувати, ніби нічого з того, що становить предмет однієї умоглядності, не належить до вчення Письма, бо в попередньому розділі ми навели деякі положення цього роду як основні в Письмі. Але я хочу тільки сказати, що таких положень дуже багато, і вони дуже прості. А які вони і як вони визначаються, я вирішив показати тут. Це тепер нам буде легко, після того як ми довідалися, що вивчення наук не було метою Письма. Звідси ми легко можемо зробити висновок, що воно нічого, крім послуху, не вимагає від людей і засуджує тільки непокірність, а не незнання. Потім, оскільки послух Богові полягає тільки в любові до ближнього (бо хто любить ближнього з саме тією метою, щоб догодити Богові, той, як говорить Павло в «Посланні до римлян», 13:8, виконав Закон), то звідси випливає, що в Письмі не дораджується ніякої іншої науки, крім тієї, яка всім людям необхідна для того, щоб мати можливість слухатися Бога за його приписом, і, не знаючи якої, люди обов’язково повинні бути непокірними чи принаймні без дисципліни та послуху. Решту ж розумових споглядань, які не стосуються сюди прямо, — чи будуть вони трактувати про пізнання Бога, чи природних речей, — Письмо не торкається, і, певно, вони повинні бути відокремлені від релігії одкровення.
Але хоч це тепер, як ми сказали, кожний легко може бачити, однак я хочу точніше показати і чіткіше викласти всю справу, тому що від цього залежить оцінка всієї релігії. Для цього треба передусім показати, що розумне чи точне знання про Бога не є даром, спільним усім вірним, як послух. Потім, що те знання, якого Бог вимагав через пророків від усіх взагалі і яке кожний зобов’язаний мати, не є чимось іншим, крім знання божественної його справедливості й любові. Обидва ці положення легко виводяться із самого Письма. Бо перше вельми чітко випливає із «Виходу» (6:3), де Бог говорить Мойсеєві, щоб показати особливу ласку, йому виявлену: