Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 35)

Таким чином, хоч би куди вони йшли, вони дослухалися наказу Христа, і для них не треба було, щоб, перш ніж іти, речі, які належало проповідувати, були відкриті їм самим, тобто учням Христа, яким він сам сказав: «А коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити» («Євангеліє від Матвія», 10:19). Отже, ми робимо висновок, що апостоли мали особливе одкровення тільки стосовно того, що вони проповідували усно і в той же час потверджували знаменнями (дивись те, що ми показали на початку 2-го розділу). А що вони просто вчили письмово чи усно (не вдаючись для доказу ні до яких знамень), то вони говорили чи писали на підставі пізнання (тобто природного), дивись про це «І послання до коринтян» (14:6). І тут нас не обтяжує та обставина, що всі «Послання» починаються із засвідчення апостольства, бо апостолам, як я невдовзі покажу, була дана не тільки сила для пророкування, але й І був даний] авторитет для навчання. На цій підставі ми й припускаємо, що вони писали свої «Послання» як апостоли. З цієї причини кожний і починав із засвідчення свого апостольства. Або, можливо, для того, щоб легше схилити на свій бік розум читача і збудити увагу, вони хотіли передусім свідчити, що вони є ті, які стали відомі всім вірним своїми проповідями і які, вдаючись до прозорих свідчень, показали, що вони вчать істинної віри і шляхів до спасіння.

Бо все, що говориться в цих «Посланнях» про покликання апостолів і про святий і божественний Дух, який вони мали, відноситься, на мою думку, до їхніх проповідей, які вони проголошували, за винятком тільки тих місць, де Дух Божий, чи Дух Святий, береться у значенні здорової, блаженної і Богові присвяченої душі (про це ми говорили у 1-му розділі). Наприклад, в «І посланні до коринтян» (7:40) Павло говорить: «Блаженніша вона, коли так позостанеться за моєю порадою, бо міркую, що й я маю Божого Духа». Тут під Духом Божим він розуміє свою власну душу, як показує сам зміст промови. Бо він хоче |сказати] таке: вдову, яка не хоче вдруге виходити заміж, я вважаю блаженною; і якщо я вирішив жити безшлюбним, — думаю, я також блаженний.

Зустрічаються й інші, подібні ж місця, які наводити тут я вважаю зайвим. Отже, оскільки треба твердити, що «Послання» апостолів були продиктовані тільки природним світлом, то слід подивитися тепер, яким чином апостоли на підставі тільки природного пізнання могли вчити речей, які його не стосуються. Але якщо ми звернемо увагу на те, що ми говорили стосовно тлумачення Письма в 7-му розділі цього трактату, то жодних труднощів для нас тут не буде. Бо хоч те, що є в Біблії, здебільшого переважає наше розуміння, однак ми можемо впевнено розмірковувати про це, тільки не допускаючи ніяких інших принципів, крім тих, які запозичуються із самого Письма. Точно таким же чином і апостоли з речей, які вони бачили, і про які чули, і які, нарешті, вони спізнали внаслідок одкровення, могли робити висновок і міркувати багато про що, могли вчити того людей, якщо була їхня ласка. Потім, хоч релігія, в тому вигляді, в якому вона проповідувалася апостолами, тобто у вигляді оповіді про історію Христа, не входить до компетенції розуму, одначе суть її (яка складається головним чином із моральних правил, а також і всього вчення Христа) кожний може легко засвоїти за допомогою природного світла.

Нарешті, для того щоб релігію, яку раніше потверджували знаменнями, пристосовувати до звичного розуміння людей, так щоб кожний легко приймав її серцем, апостоли не потребували надприродного світла. Не потребували вони його також і для того, щоб напучувати людей. Мета «Послань» у цьому й полягає, а саме: в навчанні й напученні людей тим шляхом, який кожен із апостолів вважав найкращим для утвердження їх у вірі. І тут слід зауважити те, що ми говорили трохи раніше, а саме: що апостоли не тільки одержали силу для проповідування історії Христа як пророки, тобто потверджуючи його знаменнями, але, крім того, дістали і владу вчити й напучувати тим шляхом, який кожен вважав найкращим. На цей подвійний дар Павло в «II посланні до Тимофія» (1:11) прозоро вказує такими словами: «Я був настановлений за проповідника, апостола й учителя». І в «І посланні» до нього ж (2:7): «Я поставлений був за проповідника та за апостола, — правду кажу, не обманюю, — за вчителя поганів у вірі та в правді». Цим, кажу, він чітко показує покликання того й іншого, тобто апостольства й учительства. А про владу напучувати кого і коли б він не захотів, Павло в «Посланні до Филимона», вірш 8, говорить таким чином: «Хоч я маю велику відвагу в Христі подавати накази тобі про потрібне» і далі. Тут слід відзначити, що коли те, що треба було наказати Филимонові, Павло одержав від Бога як пророк і як пророк повинен був наказувати, тоді йому аж ніяк не можна було б міняти наказ на прохання. Тому обов’язково треба розуміти, що він49 говорить про свободу напучення, якою він володів як учитель, а не як пророк.

Однак, якщо ми не хочемо вдаватися по допомогу до розуму, який точно вчить, що той, хто має владу навчати, має також владу обирати спосіб, який він хоче, то зі сказаного ще недостатньо чітко випливає, що апостоли могли обирати спосіб навчання, який кожному уявлявся найкращим, але випливає тільки, що вони з обов’язку апостольства були не тільки пророками, але й учителями. Але краще буде довести всю справу тільки на основі Письма. Адже з нього ясно видно, що кожний з апостолів обирав окремий спосіб, а саме — з таких слів Павла в «Посланні до римлян» (15:20): «Пильнував я звіщати Євангеліє не там, де Христове Ім’я було знане, щоб не будувати на основі чужій». Звичайно, якщо у всіх був один і той самий спосіб навчання і всі творили християнську релігію на одній і тій же основі, то Павло жодним чином не міг називати основи іншого апостола чужими, тому що вони у нього були ті ж самі. Але оскільки він називає їх чужими, то з необхідністю слід зробити висновок, що кожний зводив релігію на різній основі, і з апостолами в їх учительській діяльності трапилося те саме, що буває і з іншими вчителями, які мають свій, особливий метод навчання: вони завжди сильніше бажають вчити тих, які зовсім неосвічені і які мов і наук, навіть математичних, щодо істинності яких ніхто не має сумніву, ні в кого іншого не починали вчитися.

Потім, якщо ми проглянемо з деякою увагою самі «Послання», то побачимо, що апостоли в самій релігії, звичайно, згідні, в основах же її вельми розходяться. Бо Павло, бажаючи утвердити людей у вірі й показати їм, що спасіння залежить тільки від ласки Бога, вчив, що ніхто не може величатися ділами, але тільки вірою, і що ніхто ділами не виправдається («Послання до римлян», 3:27, 28), і далі він наводить усе славетне вчення про визначення наперед (praedestinatio). Яків же в своєму «Посланні», навпаки, вчить, що людина виправдовується ділами, а не вірою тільки (його «Послання», 2:24), і, пропустивши всі ті розмірковування Павла, викладає все вчення релігії дуже коротко. Нарешті, безумовно, від того, що апостоли створювали релігію на різних основах, відбулися численні суперечки і єресі, які вже від часів апостольських неперервно роздирали церкву і, звичайно, будуть вічно її роздирати, доки, нарешті, релігія колись не відокремиться від філософських умовиводів і не зведеться до дуже небагатьох і найпростіших догм, що їх Христос навчив своїх учнів. Для апостолів це було неможливо, тому що Євангеліє не відоме було людям. І тому, щоб новизна його вчення не дуже вражала їхній слух, вони пристосовували його, наскільки це було можливо, до духу людей свого часу («І послання до коринтян», 9:19, 20 і далі) і будували вчення на основах найвідоміших і прийнятних у тодішні часи. А тому ніхто з апостолів не філософував більше за Павла, який був покликаний для проповідування поганам. Інші ж, які проповідували юдеям, тобто людям, які зневажали філософію, також підлаштовувалися до їхнього характеру (дивись про це «Послання до галатів», 2:11 і далі) і вчили релігії, позбавленої філософських умовиводів. Щасливим же воістину був би тепер наш вік, якби ми бачили її [філософію] вільною і від усяких забобонів.

Розділ XII. Про правдиве свідчення божественного закону; і на якій підставі письмо називається святим; і на якій підставі — словом Божим; нарешті, показується, що воно (оскільки містить слово Боже) дійшло до нас неушкодженим

Ті, хто приймає Біблію такою, якою вона є, за Письмо Боже, послане людям з неба, без сумніву, кричатимуть, що я вчинив гріх проти Святого Духа, а саме: твердячи, що це слово Боже містить помилки, пропуски, підробки і не узгоджується само з собою, і що ми маємо тільки уривки з нього, і, нарешті, що оригінал договору Божого, укладеного з юдеями, загинув. Але якби вони захотіли обміркувати сам предмет, то, я не маю сумніву, вони враз перестали б кричати. Бо як сам розум, так і висловлювання пророків і апостолів чітко говорять, що вічне слово, і договір Бога, і правдива релігія божественно накреслені в серцях людей, тобто в людській душі, і що вони є правдивим свідченням Божим, яке Бог скріпив своєю печаткою, тобто ідеєю про себе, як відображенням своєї божественності. Письмово, у вигляді Закону, релігія була передана першим юдеям саме тому, що вони в той час вважалися ніби дітьми. Але пізніше Мойсей («Повторення Закону», 30:6) і Єремія (31:33) звістували їм, що настане час, коли Бог напише свій Закон у їхніх серцях. Тому тільки юдеям, і особливо садукеям, личило колись стояти за Закон, написаний на скрижалях, але аж ніяк не тим, у кого він написаний в душі.