Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 22)

2. Вона [історія] повинна зібрати думки кожної книги і звести їх до найбільшого глузду (summa capita), щоб таким чином усі положення, які зустрічаються про один і той же предмет, могли бути у нас на видноті. Потім відмітити всі двозначні або темні місця, або ті, які здаються такими, що суперечать одне одному. Тут я називаю темними та очевидними ті положення, зміст яких важко або легко відчитується розумом із тексту мови. Адже ми цікавимося лише змістом мовленого, а не його істинністю. Більше того, доки ми відшукуємо зміст Письма, слід найвищою мірою остерігатися заздалегідь висловлювати наші умовиводи (ratiocinio), оскільки вони ґрунтуються на принципах природного пізнання (мовчу вже про забобони). Але, щоб нам не змішати істинність змісту з істиною по суті, його треба відшукувати на основі тільки вживання мови або за допомогою умовиводу (ratiocinio), який ніякої іншої основи, крім Письма, не визнає. Все це для кращого розуміння поясню прикладом. Сентенції Мойсея, що «Бог є вогонь» і що «Бог ревнивий», вельми переконливі, доки ми звертаємо увагу тільки на значення слів. І тому я відношу їх також до очевидних, хоча стосовно істини й розуму вони вельми темні. Навіть якби буквальний зміст їхній суперечив природному світлу, якщо він очевидно не протиставляється принципам і основам, добутим з історії Письма, цей зміст слід прийняти, однак, саме як буквальний. І навпаки, якби ці положення виявилися на основі їхнього буквального тлумачення супротивні принципам, добутим із Письма, то, хоча б вони були й вельми згідні з розумом, однак їх треба було б витлумачити інакше (саме метафорично).

Отож, щоб нам дізнатися, чи вірив Мойсей, що Бог є вогонь, чи ні, про це жодним чином не слід робити висновків на підставі того, що ця думка згідна з розумом або що вона йому суперечить, але тільки на підставі інших сентенцій самого Мойсея. Оскільки Мойсей у дуже багатьох місцях переконливо вчить, що Бог не має жодної схожості з видимими речами, які перебувають на небесах, на землі або у воді, то звідси треба зробити висновок, що цю сентенцію або всі інші такі ж самі треба пояснювати метафорично. Але, оскільки від буквального значення слід відходити якомога менше, саме тому треба дослідити спочатку, чи допускає ця одинична сентенція «Бог є вогонь» інше значення, крім буквального. Тобто, чи означає слово «вогонь» щось інше, крім природного вогню. Якщо в практиці мови інше значення не зустрічається, то цю сентенцію ніяким іншим чином і не слід витлумачувати, як би вона не суперечила розумові. Ба навіть навпаки, з нею треба було б узгоджувати всі інші, хай навіть і згідні з розумом. Якщо ж на підставі вживання мови і цього не можна було б зробити, тоді ці сентенції є неузгодженими, а тому судження про них повинне бути відкладене. Але, оскільки слово «вогонь» вживається також у значенні гніву і заздрості (zelotypia) («Книга Йова», 31:12), то сентенції Мойсея тут легко узгоджуються, і ми законно робимо висновок, що ці дві сентенції: «Бог є вогонь» і «Бог ревнивий (zelotypus)», є однією й тією ж сентенцією.

Далі, оскільки Мойсей переконливо вчить, що Бог ревнивий, і ніде не вчить, що Бог позбавлений афектів (passionibus) або хвилювань (pathematis) душі, то звідси справедливо треба зробити висновок, що Мойсей цьому самому вірив або принаймні хотів учити, хоч би як нам думалось, що ця сентенція суперечить розумові. Бо, як ми вже показали, нам не дозволено спотворювати думку (mentem) Письма під диктовку нашого розуму і відповідно з нашими упередженими думками, але все пізнання про Біблію треба запозичувати лише з неї.

3. Нарешті, ця історія повинна розповісти про обставини, які стосуються всіх книг пророків, пам’ять про які зберігається в нас, тобто про життя, характер і заняття автора кожної книги. Хто саме він був, з якої нагоди, в який час, кому і, нарешті, якою мовою він писав. Потім про долю кожної книги, а саме: як вона від початку була сприйнята і до чиїх рук потрапила, потім — скільки було її різночитань і за чиїм рішенням вона була прийнята до числа священних. І, нарешті, яким чином усі книги, які тепер усіма визнаються як священні, поєдналися в одне ціле. Все це, кажу, повинна містити історія Письма. Бо, щоб нам знати, які саме сентенції пропонуються як закони, а які — як моральні правила, важливо знати життя, характер і заняття автора. Додайте, що ми тим легше можемо пояснити чиїсь слова, чим краще знаємо його обдаровання й характер. Потім, щоб не змішати вічних правил з тими, які тільки тимчасово або для небагатьох могли бути корисні, важливо також знати, з якої нагоди, в який час і для якого народу або віку всі правила були написані. Нарешті, важливо знати все інше, про що ми вище говорили, щоб, крім достовірності кожної книги, ми довідалися також і про те, чи могла вона бути зіпсована руками підроблювачів, чи ні, чи з’явилися помилки і чи були вони виправлені людьми, достатньо досвідченими і такими, що заслуговують довіри. Знати це вельми необхідно, аби ми не приймали в сліпому пориві захоплення все, що нам нав’язують, але [приймали] тільки те, що правильне й безсумнівне.

Лише після того, як будемо мати цю історію Письма і твердо вирішимо не видавати за вчення пророків того, що не випливає з цієї історії (або що не виводиться з неї вельми чітко), настане час зайнятися відшукуванням думки пророків і Святого Духа. Але для цього потрібен і метод, і порядок, схожі з тими, якими ми користуємося при витлумаченні природи на основі її історії. Бо, як при дослідженні природних речей ми намагаємося знайти передусім найзагальніше і притаманне всій природі, а саме: рух і спокій та їхні закони і правила, які природа завжди зберігає і згідно з якими вона постійно діє, а від них постійно переходимо до іншого, менш загального, — так і на основі історії Письма треба шукати спершу те, що є найзагальнішим і що складає базис та основу всього Письма і що, нарешті, рекомендується в ньому всіма пророками як вічне і найкорисніше для всіх смертних вчення. Наприклад, що існує єдиний і всемогутній Бог, котрого єдиного треба вшановувати і котрий про всіх піклується, але любить більш за все тих, які шанують його і люблять ближнього, як самого себе, тощо. Цього і подібного, кажу, Письмо всюди вчить настільки переконливо і настільки очевидно, що ніколи нікого не було, хто мав би сумнів щодо розуміння (sensus) цих питань.

Але що таке Бог і яким чином він бачить усі речі і опікується ними, цього й подібного Письмо чітко і як вічної доктрини не навчає. Навпаки, вище ми вже показали, що самі пророки не мали згоди щодо цього, і тому стосовно подібних речей не слід нічого видавати за вчення Святого Духа, хоча б навіть воно вельми добре могло бути визначене за посередництвом природного світла. Отож, добре спізнавши це універсальне вчення Письма, треба потім переходити до іншого, менш загального і такого, що торкається, однак, звичайної життєвої практики і подібне до струмочків, що витікають із цього універсального вчення. Ось такі всі окремі зовнішні дії справжнього доброчестя, які можуть виявлятися тільки випадково. І все, що знайдеться з цього приводу в Письмі темного або двозначного, те повинне бути пояснене і визначене з універсального вчення Письма. Якщо ж знайдуться суперечності, то треба подивитися, з якої нагоди, в який час або для кого це було написано. Наприклад, коли Христос говорить: «блаженні засмучені, бо вони будуть утішені», то ми з цього тексту не знаємо, кого саме він має на увазі. Але оскільки він потім вчить дбати лише про Царство Боже та його справедливість, і це радить як найвище благо («Євангеліє від Матвія», 6:33), то звідси випливає, що він тут розуміє тільки тих, хто плаче за Царством Божим, царством справедливості, що ним нехтують люди, а про це можуть плакати тільки ті, які нічого, крім Царства Божого, або царства правоти, не люблять і інші дари щастя повністю зневажають.

Те ж саме стосується і його слів: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу», і т. д. Якби Христос наказував це як законодавець суддям, то цим правилом він зруйнував би закон Мойсеїв, на який він, однак, навпаки, чітко посилається («Євангеліє від Матвія», 5:17). Тому треба розглянути, хто саме це сказав, кому і в який час. Сказав [це] Христос, який не встановлював законів як законодавець, але навчав як учитель моральних правил, тому що (як вище ми показали) він бажав виправити не так зовнішні дії, як людську душу. Далі, сказав він це людям пригнобленим, які жили в розбещеній державі, в якій справедливість була цілком знехтувана і близьке падіння якої він передбачав. Але ми бачимо, що Єремія при першому зруйнуванні міста, тобто в подібний же час, учив («Плач», 3: «тет» і «йот»)30 того ж самого, чого вчить тут Христос при неминучому (instante) зруйнуванні міста. Тому, оскільки пророки навчали цього тільки в часи гноблення і це ніде не оголошувалося як закон, і, навпаки, Мойсей (який писав не в часи неволі, а який дбав, — відзначте це, — про влаштування доброї держави), хоча також засудив помсту і ненависть до ближнього, однак наказав платити око за око, то звідси вельми чітко випливає, із самих тільки основ Письма, що це правило Христа і Єремії про терпіння образи й потребу поступатися у всьому нечестивцям буває тільки в країнах, де справедливість нехтується, і в часи неволі, а не в добрій державі. Нав­паки, в добрій державі, де справедливість охороняється, кожний зобов’язаний, якщо він хоче показати себе справедливим, заявляти про кривди перед суддею («Левіт», 5:1) не заради помсти («Левіт», 19:17, 18), але заради захисту справедливості й законів вітчизни, і щоб негідникам було невигідно бути негідними. Все це повністю узгоджується і з природним розумом.