Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 21)

Говорю, що я важав це більш доцільним, бо я міг легко вирішити питання на підставі тільки догматів і основ Письма. Покажу це тут коротко, щоб кожному було ясно. Письмо в деяких місцях мовить про природу взагалі, що вона зберігає міцний і незмінний порядок, як, наприклад, у Псалмі 148 (вірш 6) і в «Книзі Єремії» (31:35, 36). Крім того, Проповідник у «Еклезіасті» (1:10), вельми переконливо вчить, що в природі нічого нового не трапляється. А у віршах 11, 12, ілюструючи те саме, він каже, що хоч інколи й трапляється щось, що здається новим, однак воно не є новим, але траплялося протягом віків, які раніше були і про які нема ніякої пам’яті. Бо, як він говорить, нема ніякої пам’яті про давніх у нинішніх людей, і не буде також ніякої пам’яті про нинішніх у нащадків. Потім, у 3:11, він говорить, що Бог усе добре розподілив у свій час, а в вірші 14 — що знає: все, чого б не побажав Бог, зостається навіки, і до того не можна нічого додати і з того не можна нічого відняти.

Все це вельми переконливо вчить, що природа зберігає міцний і незмінний порядок; що Бог у всі відомі й невідомі віки був один і той самий і що закони природи настільки досконалі та плідні (fertiles), що до них нічого додати і нічого від них відняти не можна; і, нарешті, що чудеса тільки внаслідок людського незнання здаються чимось новим. Отож Письмо прямо навчає цього, але в ньому ніде не говориться, що в природі трапляється дещо таке, що суперечить її законам або що не може з них випливати. А відтак цього і не треба приписувати Святому Письму. Крім того, чудеса вимагають причин і обставин (як ми вже показали), і постають вони не з якоїсь волі царської, що її простолюд приписує Богові, але з божественної високості й рішення, тобто (як ми також показали з самого Письма) за законами природи і згідно з її ладом; і, нарешті, чудеса могли створити й ошуканці, як переконуєшся із «Повторення Закону» (13) та з «Євангелія від Матвія» (24:24).

З цього, далі, вельми переконливо випливає, що чудеса були природною справою і їх, отже, треба пояснювати так, щоб вони не здавалися (вживаючи вираз Соломона) ні новими, ні такими, що суперечать природі. Але (якщо те можливо) більш за все хай би вони були схожі на природні речі. Щоб кожний міг це легше збагнути, я виклав деякі правила, запозичені тільки з Письма. Але хоч я й кажу, що Письмо вчить про чудеса, однак я не розумію під цим, що Письмо викладає вчення про них як правила, необхідні для порятунку. Говорю тільки, що пророки приймали чудеса за те ж саме, що й ми. Тому кожному вільно судити про це так, як він надумає: що для нього краще, аби віддатися всім серцем релігії та шануванню Бога. Те саме думає і Йосиф. Він наприкінці II книги «Старожитностей» пише так: «Хай же ніхто не ставиться скептично до слова “чудо”, якщо давні і нинішні люди вірять, що шлях до спасіння (чи відкрився він з волі Бога, чи сам собою) був здійснений через море. Між іншим, і для тих, які були з Александром, македонським царем, колись у давнину Памфілійське море нібито розступалося, і так як іншого шляху не було, то воно дозволило їм перехід, тому що Бог бажав через Александра скинути панування персів. І це визнають усі, хто писав про діяння Александра. Отож хай кожен думає про це, як йому буде до вподоби» 29. Такі слова Йосифа і його міркування про віру в чудеса.

Розділ VII. Про тлумачення письма

Що Святе Письмо є словом Божим, яке вчить людей справжнього блаженства або шляху до спасіння, це, звичайно, у всіх на вустах. Насправді ж виявляється зовсім інше. Простолюд, певно, менш за все турбується про те, щоб жити згідно з правилами Святого Письма. І ми бачимо, що майже всі видають свої вигадки за слово Боже і прагнуть тільки того, щоб під приводом релігії змусити інших думати однаково з ними. Ми бачимо, кажу, що теологи здебільшого були заклопотані тим, як би їм свої вигадки і думки вимучити (extorquere) із святих письмен і підсилити божественним авторитетом; і що вони ні до чого іншого не ставляться з меншою дбалістю і з більшою легковажністю, як до витлумачення Письма або думки Духа Святого. Якщо їх потім щось і турбує, так це побоювання не того, що вони приписали Святому Духові якусь помилку і ухилилися від шляху спасіння, а про те, як би їхньої помилки не викрили інші (і таким чином власний їхній авторитет не був би потоптаний); і як би інші не стали ними гидити. Якби люди від чистої душі говорили те, що вони свідчать про Письмо на словах, то вони вели б тоді цілком інший спосіб життя і стільки протиріч не збурювало б їхню душу. Вони не сперечалися б із такою ненавистю, і їх не охопило б таке сліпе й легковажне бажання тлумачити Письмо і вигадувати новизну в релігії. Навпаки, вони б не наважилися прийняти за вчення Письма нічого такого, чого не спізнали цілком переконливо з нього самого. І, нарешті, ті святотатці, які не побоялися підробити Письмо в дуже багатьох місцях, значного мірою вбереглися б від такого злочину і відвернули б від нього блюзнірські свої руки.

Але честолюбство і нахабство наостанок настільки переважили, що релігію обґрунтували не так послухом до вчення Духа Святого, як захистом людських вигадок. Навіть більше, релігія полягає нібито не в любові, а в розпалюванні протиріч між людьми і в поширенні найжорстокішої ненависті, яка прикривається неправдивим іменем божественної ревності і полум’яної запопадливості. До цих нещасть приєднуються забобони, які вчать людей зневажати розум і природу, а шанувати і дивуватися тільки з того, що суперечить одному й другому. Тому не дивно, що люди, аби більше дивуватися Письму і вшановувати його, намагаються так його пояснити, щоб воно здавалося якомога більше суперечним саме розумові та природі. Тому їм сниться, що в Святому Письмі ховаються найглибші таємниці, і вони вправляються у відшукуванні їх (тобто недоречностей), нехтуючи іншим, корисним. І все, що тільки вони придумають, шаленіючи таким чином, — все це вони приписують Святому Духові й зі всією силою і натиском пристрасті намагаються те захистити. Бо люди так влаштовані, що все, що пізнають чистим розумом, вони й захищати прагнуть тільки інтелектом (intellectus) і розумом (ratio). Навпаки, все, про що мислять, керуючись афектами душі, вони й захищають, керуючись ними ж. Але, щоб виплутатися з цих збентежень, звільнити розум від теологічних забобонів і легковажно не приймати вигадок людей за божественні правила, ми повинні повести мову про істинний метод тлумачення Письма і обміркувати його. Адже, не знаючи методу, ми нічого не можемо з певністю знати, чого прагне навчити Письмо, або Святий Дух. А цей метод тлумачення Письма, коротко кажучи, не відрізняється, на мою думку, від методу тлумачення природи, але узгоджується з ним цілком. Бо як метод тлумачення природи полягає головним чином у тому, що ми викладаємо власне історію природи, з якої, як із відомих даних, ми виводимо означення природних речей, так рівним чином і для тлумачення Письма необхідно накреслити його правдиву історію і з неї, як із відомих даних і принципів, робити висновок (за допомогою законних висновків) про думку авторів Письма.

Адже таким чином кожний завжди буде рухатися вперед без усякого побоювання помилитися і буде в змозі міркувати про те, що переважає наше розуміння, так само правильно, як і про те, що ми пізнаємо за допомогою природного світла. Якщо тільки він справді для тлумачення Письма і міркування про речі (які в ньому є) не допустить жодних інших принципів і даних, окрім тих лише, які запозичуються з самого Письма і його історії. Але, щоб було переконливим, що цей шлях не тільки правильний, але й єдиний (і що він узгоджується з методом витлумачення природи), треба зауважити, що Письмо вельми часто говорить про речі, які не можуть бути виведені з принципів, пізнаних за допомогою природного світла. Адже більшу частину Письма складають оповіді та одкровення. Але оповіді містять у собі головним чином розповіді про чудеса, тобто (як ми показали в попередньому розділі) розповіді про незвичайні вияви природи, пристосовані до поглядів і суджень істориків, які писали про них. Одкровення ж також були пристосовані до поглядів пророків (як ми показали у другому розділі), і вони справді переважають людське розуміння. Тому пізнання всього цього, тобто майже всіх речей, які містяться в Письмі, повинне бути запозичене тільки з самого Письма, подібно до того як пізнання природи — із самої природи.

Що стосується моральних правил, які також є в Біб­лії, то, хоч вони можуть бути доведені на основі загальних понять, однак з них не можна вивести, що Письмо навчає за їхньою допомогою, бо не може бути виявлене тільки з самого Письма. Більше того, якщо ми без забобонів прагнемо потвердження божественності Письма, то для нас повинно тільки з нього одного стати очевидним, що воно вчить справжніх моральних правил. Бо тільки цим може бути доведена його божественність. Адже ми показали, що достовірність пророків випливає головним чином із того, що пророки мали дух, схильний до справедливого й доброго. А тому це ж саме і для нас повинно бути очевидним, аби ми могли мати до них довір’я. А що з чудес не можна переконатися щодо божественності Бога, ми також довели вже, не кажучи про те, що чудеса могли творити і неправдиві пророки. Тому божественність Письма повинна виявлятися лише з того, що воно вчить правдивого доброчинства. Але це може виявлятися тільки з [самого] Письма. Якби цього не сталося, то прийняти і засвідчити його божественність було б великим забобоном. Отож усе пізнання Письма треба запозичувати з нього одного. Нарешті, Письмо не дає визначень речей, про які воно говорить, як не дає [їх] також і природа. А тому, подібно до того як визначення природних речей слід виводити з різних дій природи, так і [ці визначення] повинні бути вилучені з різних оповідей, які зустрічаються в Письмі про кожну річ. Отож загальне правило тлумачення Письма є таким: не приписувати Письму вчення, якого ми не побачили б найочевиднішим чином із його історії. Якою ж повинна бути його історія і про що головним чином вона повинна розповісти, саме тут і треба тепер сказати. Отож: 1. Вона повинна містити природу і особливості мови, якою книги Письма були написані і якою їхні автори зазвичай говорили. Адже таким чином ми будемо у змозі знайти всі значення, що їх кожна мова може допускати на підставі звичного способу висловлювання. А оскільки всі писарі як Старого, так і Нового Заповіту були гебреї, то немає сумніву, що історія гебрейської мови передусім необхідна для розуміння книг не тільки Старого Заповіту, написаних цією мовою, але й Нового, бо, хоч вони були оприлюднені й іншими мовами, однак містять гебреїзми.