Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 20)

Отож, коли Письмо розповідає, що земля через людські гріхи стає неродючою, або що Бог через людські гріхи гнівається, сумує, жалкує щодо обіцяного і зроб­леного блага, або що Бог згадує обіцянку, тому що бачить знамення, і багато чого іншого, то це висловлено поетично або розказано згідно з міркуваннями і забобонами читача. Тому ми тут рішуче робимо висновок, що все, про що говориться в Письмі як про таке, що трапилося насправді, трапилося з необхідності, як і все, згідно з законами природи; і якби знайшлося щось, стосовно чого неспростовно (apodictice) можна довести, що воно суперечить законам природи або не могло з них випливати, то про це треба думати, як про додатки, зроблені до Святого Письма людьми, які не шанують святині. Адже все, що проти природи, те і проти розуму; а що проти розуму, те безглузде, а тому й мусить бути відкинуте.

Тепер лишається тільки згадати ще трохи про тлумачення чудес або краще повторити (бо головне вже сказано) й ілюструвати тим чи іншим прикладом, що я обіцяв тут зробити по-четверте. І я хочу це зробити для того, щоб хтось, погано витлумачивши якесь чудо, не дивувався легковажно, що він знайшов у Письмі щось таке, що суперечить світлу природи. Дуже рідко буває, щоб люди розповідали про якусь справу, що завершилася, так, щоб до оповіді не можна було нічого додати від свого міркування. Навпаки, коли вони бачать або чують щось нове, то, якщо старанно не утримуються від своїх упереджених думок, воні здебільшого до такої міри виявляються у їхній владі, що сприймають зовсім інше, аніж те, що бачать або чують про те, що трапилось. Особливо якщо зроблене переважає розуміння оповідача або слухача, а головним чином — якщо для їхніх інтересів важливо, щоб усе відбулося відомим чином. Внаслідок цього й буває, що люди у своїх літописах та історіях викладають більше свої думки, аніж [описують] самі дії. Один і той самий випадок розповідається двома людьми, які мають різні думки, настільки по-різному, що здається, ніби говорять про два різні випадки. І, нарешті, часто не дуже важко тільки за [характером] оповіді встановити думку літописця та історика. На потвердження цього я міг би навести багато прикладів, і з [праць] філософів, які писали натуральну історію (historia naturae), і з [розповідей] літописців, якби не вважав це зайвим.

Зі Святого ж Письма я наведу тільки один [приклад], а про 1інші читач хай сам судить. У часи Ісуса [Навина] гебреї (як ми вже вище згадували) вірили нарівні з простолюдом, що Сонце в денному, як його називають, перебігу рухається, Земля ж перебуває у спокої, і під цю упереджену думку вони підвели чудо, яке трапилося з ними під час походу проти відомих п’ятьох царів. Бо вони не просто розповідали, що тодішній день був довший за звичайний, але що Сонце і Місяць зупинилися або спинили свій рух. Це для них у той час також могло немало прислужитися, щоб переконати поган, які шанували Сонце, і потвердити самим досвідом, що Сонце перебуває під владою іншого божества, за чиїм велінням воно зобов’язане змінити свій природний лад. Тому почасти з релігійних поглядів, почасти з упереджених міркувань вони зрозуміли і розповіли справу цілком інакше, аніж вона могла відбутися насправді.

Отож, щоб тлумачити чудеса Письма і розуміти з оповідей про них, яким чином вони відбувалися насправді, необхідно знати думки тих, які про них уперше розповіли і які залишили нам їхній опис, і відрізняти їх від того, що могли їм передати їхні відчуття. Інакше-бо з самим чудом, як воно насправді відбувалося, ми змішаємо думки і судження оповідачів. І не тільки для цього, але й для того, щоб не змішувати речей, які справді відбулися, з речами уявними, які були тільки пророчими уявленнями, важливо знати їхні думки. Адже в Письмі багато про що розповідається як про реальне, і багато чого вважалося реальним, — що, проте, було лише наочним зображенням (repraesentatio) і річчю уявною (imaginana). Наприклад, що Бог (найвища істота) сходив з небес («Вихід», 19:18; «Повторення Закону», 5:19); що гора Синай димувала, тому що Бог зійшов на неї, оточений вогнем; що Ілія піднявся на небо на вогняній колісниці і вогняних конях.

Все це, звичайно, було тільки фантазією, пристосованою до думки осіб, які передали нам події так, як вони їм уявлялися, тобто як справжні речі. Адже всі, хто розуміється хоч трохи більше за простолюд, знають, що Бог не має ні правої, ні лівої руки, що він не рухається і не перебуває у спокої, він не [є] в [якомусь] місці, але абсолютно нескінченний, і в ньому перебуває все найдосконаліше. Це, кажу, знають ті, які судять про речі, виходячи з понять чистого розуму, а не залежно від того, як уява збуджується зовнішніми відчуттями, що зазвичай буває з простолюдом, який уявляє Бога тілесним і наділеним царською владою; уявляє, що його трон міститься у небесному склепінні, під зірками, відстань яких від Землі, на його думку, не надто велика. До цих міркувань пристосовані (як ми сказали) вельми численні випадки в Письмі. Тому філософи не повинні приймати їх як реальні. Нарешті, для розуміння того, як чудеса відбувалися насправді, важливо знати геб­рейську фразеологію і тропи. Адже, хто недостатньо зверне на них увагу, той припише Письму багато чудес, про які оповідачі їх ніколи й не думали розповідати. Виходить, що він не тільки не буде знати, як речі й чудеса відбулися насправді, але й думки священних книг зовсім не пізнає. Наприклад, Захарій (14:7), говорячи про якусь там майбутню війну, стверджує: «І буде єдиний то день, Господу знаний, — то буде не день, і не ніч, і буде, — на час вечора станеться світло». Здається, цими словами він провіщає велике чудо, а тим часом він хоче позначити ними не що інше, як те, що битва протягом цілого дня не визначиться, і наслідок її буде відомий тільки Богові, і що лише у вечірній час буде здобуто перемогу. Адже пророки зазвичай у таких висловах провіщали й описували перемоги й поразки народів.

Подібне ж бачимо і в Ісаї (13:10), який зображує руйнування Вавилону таким чином: «Бо зорі небесні та їхні сузір’я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм...» Звичайно, ніхто, гадаю, не вірить, що це трапилося при спустошенні того царства, зарівно не вірить і тому, що він невдовзі [вірш 13] додає, а саме: «Тому небеса захитаю, і зрушиться земля зі свого місця...» Так само в главі 48, у вірші [передостанньому, аби показати юдеям, що вони безперешкодно повернуться із Вавилона до Єрусалима і не відчують у дорозі спраги, говорить: «1 спраги не знали вони на пустинях, якими провадив він їх: воду з скелі пустив їм, — він скелю розбив — і вода потекла!» Цими словами, кажу, він хоче означити не що інше, як те, що юдеї знайдуть у пустелях джерела, як це буває, з яких вони втамують свою спрагу. Бо відомо, що коли вони зі згоди Кіра поверталися до Єрусалима, то жодних подібних чудес для них не трапилося. І в Святому Письмі зустрічається вельми багато такого роду чудес, які у юдеїв були тільки фігурою мовлення. І нема потреби перераховувати тут все окремо. Але ж я хотів би тільки відмітити, що гебреї завдяки цим виразам звик­ли не лише говорити вишукано, але й головним чином побожно.

Тому в Святому Письмі зустрічається вислів «благословити» Бога замість «неславити» («І книга Царів», 21:10, і «Книга Йова», 2:9), і з тієї ж причини вони все відносили до Бога. Тому й здається, що Письмо розповідає тільки про чудеса навіть і тоді, коли воно говорить про речі виключно природні. Кілька прикладів цього ми вже вище наводили. Тому коли Письмо говорить, що Бог озлобив (induravisse) серце фараона, то треба думати, що це означає не що інше, як те, що фараон був упертим. І коли мовиться, що Бог відкриває вікна неба, то це означає не що інше, як те, що багато води випадає у вигляді дощу, і таке інше. Отож, хто належним чином зверне увагу на це, а також на те, що про багато чого розповідається дуже коротко, без усяких обставин і майже уривчасто, той майже нічого не знайде в Письмі, стосовно чого можна довести, що воно суперечить природному світлу, і, навпаки, багато такого, що здавалося вельми темним, за помірних роздумів можна буде зрозуміти і легко витлумачити.

Цим, гадаю, я досить переконливо показав те, що було передбачено мною. Але, перш ніж я завершу цей розділ, залишається ще дещо, про що я хочу згадати тут, а саме, що стосовно чудес я йшов тут цілком іншим шляхом, аніж стосовно пророцтв. Про пророцтво я стверджував тільки те, що міг вивести з основ, відкритих у Святому Письмі. Тут же я зробив висновки про найголовніше, тільки виходячи з принципів, пізнаних за допомогою природного світла, і це я зробив зумисне, тому що про пророцтво, оскільки воно переважає людське розуміння і є питанням чисто теологічним, я, окрім основ одкровення, нічого не міг ні стверджувати, ні навіть знати, в чому, власне, воно полягає, і тому я змушений був тоді узгоджуватися з історією пророцтва й утворити з нього певні догми, які мененавчили, наскільки це можливо, природи пророцтва і його властивостей. А тут, стосовно чудес, я ні в чому подібному не мав потреби, бо те, що ми досліджуємо (тобто: чи можемо ми допустити, що в природі трапляється щось таке, що суперечить її законам або чого з них не можна вивести), є предметом цілком філософським. Навпаки, я вважав більш доцільним з’ясувати це питання з основ, пізнаних за допомогою природного світла, тобто відомих найбільше.