Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 18)

Отож у природі не трапляється нічого, що суперечило б її універсальним законам, а також нічого, що не узгоджується з ними або що не випливає з них. Бо все, що робиться з волі й вічного рішення Бога, тобто (як ми вже показали) все, що відбувається, відбувається за законами й правилами, які містять у собі вічну необхідність та істину. Таким чином, природа завжди зберігає закони й правила, які містять у собі вічну необхідність та істину, хоча вони й не всі нам відомі, а отже, вона зберігає міцний і незмінний порядок. І жодний здоровий глузд (ratio) не радить приписувати природі обмежену могутність і силу (virtutem) і стверджувати, що її закони пристосовані тільки до якоїсь сфери, а не до всього. І справді, оскільки сила й могутність природи є самою силою і могутністю Бога, а закони і правила природи є самими рішеннями Бога, то, звичайно, треба думати, що могутність природи нескінченна, а її закони настільки широкі, що простягаються на все, що мислить і сам божественний розум. Бо інакше доведеться стверджувати, що Бог створив природу настільки безсилою, а її закони і правила встановив настільки даремними, що часто змушений знову приходити їй на допомогу, якщо хоче, щоб вона збереглася і щоб усе йшло згідно з його бажанням. Це, я гадаю, вельми чуже розуму. Отож із того, що в природі не трапляється нічого, що не випливає з її законів, із того, що її закони простягаються на все, що мислиться і самим божественним розумом, із того, нарешті, що природа зберігає міцний і незмінний лад, вельми ясно випливає, що слово «чудо» (miraculum) можна розуміти тільки стосовно міркувань людей, і воно означає не що інше, як подію, природні причини якої ми не можемо пояснити прикладом іншої звичайної речі, або принаймні не може той, хто пише і розповідає про чудо.

Щоправда, я міг би сказати, що чудом є те, причину чого не можна пояснити, виходячи з відомих принципів природознавства, за допомогою природного світла. Але, оскільки чудеса відбувалися згідно з розумінням простолюду, який, звичайно ж, про принципи природознавства нічого не знав, тому нема сумніву, що давні [люди] вважали за чудо те, чого не могли пояснити тим способом, яким простолюд звичайно пояснює природні речі, а саме: вдається до пам’яті, щоб пригадати іншу подібну річ, яку зазвичай приймають без подиву. Адже простолюд, коли не дивується з якоїсь речі, то гадає, що він її достатньо розуміє. Отож у давніх [людей] (і майже у всіх до нинішнього часу) ніякої норми для чуда, крім цієї, не було. Тому не треба сумніватися, що у Святому Письмі розповідається, як про чудеса, багато про що. Причини цього легко можна з’ясувати на основі відомих принципів природознавства. Про це ми натякнули вже у II розділі, коли говорили про те, що в часи Ісуса [Навина] Сонце зупинилося; і що в часи Ахаза24 воно відступило назад. Але про це ми скоро будемо говорити докладніше, а саме при тлумаченні чудес, як я й обіцяв зробити в цьому розділі.

Тепер пора перейти до другого пункту, а саме: показати, що з чудес ми не можемо зрозуміти ні сутності, ні існування, ні промислу Божого, але що, навпаки, все це набагато краще розуміється з міцного і незмінного порядку природи. Довести це я гадаю таким чином: оскільки існування Бога само собою невідоме, то його з необхідністю слід виводити з понять, істинність яких настільки міцна й непохитна, що не може існувати і бути мислима жодна сила, яка могла б їх змінити. Принаймні з того моменту, як ми зробили висновок із них про існування Бога, вони повинні здаватися нам такими, — якщо ми хочемо з них зробити висновок про нього без усякого ризику. Але якби ми стали думати, що самі поняття можуть бути змінені якоюсь силою (якою б вона, зрештою, не була), то сумнівалися б тоді щодо їхньої істинності, а отже, і щодо нашого висновку, тобто щодо існування Бога; і ніколи ні в чому не могли б бути впевнені. Потім ми знаємо, що з природою узгоджується або їй суперечить тільки те, що, як ми показали, узгоджується з тими принципами або суперечить їм. Тому, якби ми подумали, що в природі може бути зроблено якоюсь силою (якою б вона, зрештою, не була) те, що суперечить природі, то це суперечило б тим первісним поняттям, і, таким чином, його слід було б відкинути як безглуздя. Інакше треба було б піддати сумніву первісні поняття (як ми щойно показали), тобто Бога і все, що ми якимось чином пізнали.

Отож далеко не правильно, що чудеса (а під цим розуміється щось таке, що суперечить порядку природи) показують нам існування Бога. Радше навпаки, вони змушують нас сумніватися щодо нього. Тимчасом як без них ми цілком могли б бути впевнені в ньому, знаючи, що все йде за відомим і незмінним порядком природи. Але припустімо, що чудом є те, що не може бути пояснене природними причинами. Це можна розуміти, звичайно, двояко: або воно справді має природні причини, які, однак, людським розумом не можуть бути знайдені; або ж воно жодної причини, крім Бога або волі Божої, не визнає. Але, оскільки все, що відбувається з природної причини, здійснюється також тільки внаслідок могутності і волі Божої, то неодмінно повинно зрештою прийти до того, що чудо, власне (чи має воно природні причини, чи ні), є чимось, чого причиною пояснити не можна, тобто чимось, що переважає людське розуміння. Але зі справ (opera) і взагалі з того, що переважає наше розуміння, ми нічого не можемо збагнути. Бо все, що ми переконливо і виразно розуміємо, повинне ставати для нас відомим само собою або через інше, яке так само ясно і виразно розуміється.

Тому з чуда, або справи, яка перевищує наше розуміння, ми не можемо зрозуміти ні сутності, ні існування Божого, ні взагалі чогось про Бога і природу. Але, нав­паки, знаючи, що все Богом визначено і встановлено, і що дії природи випливають із сутності Бога (закони ж природи є вічними рішеннями і веліннями Божими), безумовно, треба зробити висновок, що ми тим краще знаємо Бога і волю Божу, чим краще знаємо природні речі і чим ясніше розуміємо, яким чином вони залежать від своєї першої причини і як вони діють згідно з вічними законами природи. Стосовно ж нашого розуму, то з набагато більшим правом треба називати справами Бога й відносити до волі Божої ті справи, які ми ясно і виразно розуміємо, аніж ті, яких ми зовсім не знаємо, хоча вони вельми займають уяву і збуджують у людях подив до себе. Отож лише ті справи природи, які ми чітко й виразно розуміємо, дають більш високе знання про Бога і ясніше від усього вказують волю та рішення Бога. Ті ж [люди], які вдаються до волі Божої, коли не знають чогось, просто займаються балачками. Кумедний, звичайно, спосіб признаватися в незнанні!

Далі, якби ми з чудес і могли щось вивести, однак ніяк із них не можна було б вивести існування Бога. А оскільки чудо є обмеженою справою (opus limitatum) і завжди виражає тільки відому і обмежену могутність, то немає сумніву, що ми з такої дії не можемо робити висновок про існування причини, могутність якої нескінченна, але (щонайбільше) про існування причини, могутність якої більша. Кажу щонайбільше: адже зі збігу багатьох причин може випливати якась справа, сила якої і могутність хоча й менша від могутності всіх причин, разом узятих, але набагато більша від могутності кожної причини окремо. Та, оскільки закони природи (як ми вже показали) поширюються на нескінченне і мисляться нами під деякою формою вічності, і природа чинить згідно з ними у відомому й незмінному порядку, то самі вони якоюсь мірою показують нам нескінченність, вічність і незмінність Бога. Отож робимо висновок, що через чудеса ми не можемо пізнати Бога і його існування та промисел, але про це набагато краще можна зробити висновок із стійкого й незмінного порядку природи. В цьому висновку я мовлю про чудо, оскільки під ним розуміється не що інше, як справа, яка переважає (або про яку думають, що вона переважає) людське розуміння. Якщо ми припустимо, що воно розладнує чи перериває порядок природи або суперечить її законам (як ми щойно показали), тоді воно не може дати ніякого знання про Бога. Навпаки, воно позбавило б нас і того, яке маємо від природи, і змусило б нас сумніватися не тільки щодо Бога, але й щодо всього. Тут я не визнаю жодної різниці між справою протиприродною (opus contra naturam) і справою надприродною (opus supra naturam) (тобто, як деякі говорять, справою, яка хоча й не суперечить природі, однак не може бути створена чи зроблена нею). Бо, оскільки чудо відбувається не поза природою, але в самій природі, то хоча б і стверджували, що воно надприродне, однак воно неодмінно порушує порядок природи, який ми в інших випадках мислимо міцним і незмінним завдяки рішенням Бога.

Отож якби в природі щось сталося, що не випливає із її законів, тоді воно необхідно суперечило б порядку, встановленому Богом у природі навіки через універсальні закони природи, і, таким чином, воно було б проти природи та її законів, і, відповідно, віра в нього змусила б нас сумніватися щодо всього і привела б до атеїзму. Таким чином, я гадаю, те, що я накреслив у другому пункті, я довів за допомогою досить вагомих доказів (rationibus). Із цього ми знов-таки можемо зробити висновок, що чудо, чи буде воно проти-, чи надприродне, є чистим абсурдом і що, крім того, під чудом у Святому Письмі можна розуміти не що інше, як справу природи (як ми сказали), яка перевищує (або про яку думають, що вона перевищує) людське розуміння.