Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 6)

— Тихо, тихо, старенький, — усміхнулася Софія, проштрикуючи виделкою шматочок стейка. — Я чула, що тебе оперував всесвітньовідомий хірург.

Реакція Марсело на це була так само перебільшеною, як і нарікання на плече. Він схопився за груди, наче вражений стрілою в самісіньке серце. Здавалося, от-от схопить Софію на руки й крутитиме, як малу дитину. Може, він так би й зробив, якби не жахлива «травма». Софія — єдина донька Марсело, і, хоч вітчим був добрий до нас із Майклом (коли одружився з моєю матір’ю, то був явно задоволений, що виховуватиме хлопців), вона завжди була його єдиною маленькою дівчинкою. У її присутності його кам’яна шкаралупа адвоката тріскалася й він дуркував, як роблять усі батьки, щоб розважити дитину.

— А ще можна висмикнути собі снігохід, — озвався Енді, радіючи, що всі нарешті розговорилися. — Я бачив кілька біля гостьового будинку й запитав, чи можна їх винайняти. Управитель сказав, що вони службові, але, може, у нас вийде його задобрити. — І він показав характерний жест, «пошелестівши» великим та вказівним пальцями, натякаючи на те, як саме збирається задобрювати управителя.

— Тобі що, дванадцять років? — озвалась Евонна.

— Люба, я думав, що ми їдемо сюди веселитися.

— А ти не можеш веселитися, дивлячись на гарні краєвиди й насолоджуючись атмосферою і спілкуванням? Не можна без усіх цих джакузі, гольфу на даху й катання на тих трунах з мотором?

— Мені теж здається, що це досить весело, — озвався я.

Евонна підігріла мій стейк ще одним нищівним поглядом.

— Дякую, Ерне… — почав Енді, але Одрі урвала його гучним покашлюванням. Енді повернувся до неї. — А що? Просто сидітимемо й удаватимемо, що його тут немає? — спитав він так, наче мене тут не було.

— Ендрю… — попередила Евонна.

— Агов! Коли востаннє ви всі бачилися?

Ой, дарма, Енді. Ми всі знали відповідь на це запитання.

Лише моя мати наважилася промовити це вголос:

— На суді.

Зненацька я знову сиджу на лаві для свідків і слухаю прокурора, який тримає одну руку в кишені, а в другій стискає лазерну указку, наче його присяжні — коти. Він показує на видрукувані на картоні знімки галявини, оповитої павутинням, яка мені й досі часом сниться. Ці світлини всипані стрілочками, лініями й різноколірними написами в рамках угорі. Я саме відповідаю на одне з його запитань, коли моя мати раптом підводиться й виходить із зали, і тоді я можу думати лише про те, чому в цих залах завжди ставлять найвищі, найважчі й найгучніші двері, які тільки можна знайти. Здавалося б, такому місцю краще пасує щось тихе й непомітне, але архітектор, схоже, підробляв на пів ставки голлівудським сценаристом і хотів, щоб усі заходили й виходили драматично. Можливо, я зосередився на тих клятих гучних дверях лише для того, щоб не дивитися на свого брата за скляним загородженням.

Ви кмітливий читач або читачка, тож уже, мабуть, помітили, що за нашим родинним столом є кілька порожніх місць. Я вже розповів вам, що Ерін приїжджає завтра. Єдина дитина Евонни навіть не збиралася приїжджати (це та Емі, яка мало не вбила людину сандвічем з арахісовим маслом). Вона живе в Італії, а ця нагода була варта хіба п’яти-семи годин у дорозі, не більше. І вас не повинно дивувати, що з нами не було Майкла. Якоюсь мірою це через мене.

Тож тепер ви знаєте кілька нових фактів: чому моя мати відмовляється зі мною розмовляти; чому мій брат ще не приїхав; чому він радітиме свіжій постелі й холодному пиву; чому я не зміг вигадати жодної відмовки, щоб не приїхати, як завжди; чому Люсі приїхала така красива; чому Евонна виділила напівжирним шрифтом слова «всі ми» в запрошенні.

Минуло три з половиною роки, відколи я стояв навколішки в павутинні й дивився, як мій брат убиває напівживого чоловіка. Три роки, відколи моя мати вийшла із судової зали, поки я пояснював судді, як він це скоїв. Лишилося менше від доби до того, як він приїде у «Скай лодж» вільною людиною.

Розділ 4

Я дізнався, як це — бути чужинцем, ще на тому похороні, де труна була зловісно прикрита прапором, а всі лави були заповнені офіцерами в білих рукавичках та формі із золотими ґудзиками. Похорон поліцейського показує найкращі і найгірші сторони братерства: як воно може давати відчуття належності та привід для гордості одним (я бачив, як офіцер, затиснувши у згині ліктя шестикутний кашкет, розкрив швейцарського ножика й нашкрябав на труні символ нескінченності, вважаючи себе навіки пов’язаним із загиблим), але бути неприступним для інших. Я пам’ятаю сварку, яка вибухнула у фоє між двома сім’ями загиблого — сім’єю по крові та шлюбу й родиною синіх уніформ — про те, що краще: кремація чи поховання. Це була марна суперечка, у якій зрештою взяла гору кровна сім’я, і тіло було похоронене. Загиблий не висловлював жодного офіційного побажання із цього приводу, але хтозна, може, патрульні поліцейські ночами теревенять про те, що буде після їхньої смерті, зовсім як солдати, котрі кладуть листи своїх друзів у нагрудні кишені?

То був дуже людний похорон, і все більше скидалося на знімальний майданчик, а не на мовчазну церковну церемонію. Уся та увага — фотографи біля церкви, повернуті обличчя, скрадливі погляди, шоковане перешіптування («О Господи, це ж його діти!») — тоді навчила мене: на тебе можуть дивитися, але не бачити. Такий односторонній вуаєризм («його діти») формує довкола тебе бульбашку, ізолює тебе. Пригадую, як дивився на солодкий крем, що скрапував з маминої бездоганно чорної сукні, коли ми вийшли з тієї церкви, і знав достеменно дві речі — настільки, наскільки може щось знати дитина. Тата більше немає. І ми в цій бульбашці разом.

Бути матір’ю хлопців, які ростуть без батька, зовсім не просто. Одрі мусила бути всім одночасно: тюремним наглядачем; ненадійним товаришем-ув’язненим, який про все доносить; вартовим, який бере хабарі; співчутливою комісією, яка пристає на умовно-дострокове. Марсело був адвокатом мого батька, перш ніж відкрити власну фірму, і після татової смерті став вештатися біля моєї матері. Я тоді думав, що йому її шкода. Мабуть, вони з батьком були друзями. Не варто уявляти собі чоловіка, який періодично з’являється на порозі в білій майці та з дрилем у руці (Марсело якось прикріпив книжкові полиці так криво, що мамі здавалося, наче вона перебуває на кораблі); він просто виймав чекову книжку і платив за все. Невдовзі стало зрозуміло, що він робить це не просто так. Коли Марсело освідчився їй у присутності своєї доньки, моя мати повезла нас їсти бургери й запитала, чи хочемо ми, щоб ці люди стали частиною нашої бульбашки. Мені було достатньо того, що вона запитала нас. Майкл просто поцікавився, чи він багатий, перш ніж угризтися в чизбургер.

Траплялося, що ми повставали проти матері, але, мабуть, це часто буває з хлопцями в підлітковому віці. Іноді бажання бунтувати й відвойовувати собі зайві п’ять хвилин за приставкою переважає п’ятнадцять років турботи. Але хай скільки ми грюкали дверима й кричали, це не змінювало того факту, що ми завжди — завжди — були тільки втрьох проти цілого світу. Навіть тітка Евонна могла лише ненадовго поткнути носа в нашу бульбашку — можливо, на правах батькової сестри. Мати завжди захищала нас і чекала, що ми завжди захищатимемо одне одного й цінуватимемо сім’ю понад усе.

Навіть понад закон, схоже.

Якась частина мене розуміє, чому вона залишила ту судову залу. Тоді я вийшов з нашої бульбашки і став на бік тих, інших.

Ви, мабуть, зараз думаєте, що три роки за вбивство — це дуже мало. Ваша правда. Того чоловіка — його звали Алан Голтон, якщо вам цікаво, — таки підстрелили, утім було дуже складно розібратися, хто відіграв більшу роль у його смерті — стрілець чи Майкл. Так, Майкл збив Алана, коли той поплентався на дорогу, підстрелений, і так, він припустився жахливої помилки, не поїхавши з ним до лікарні, але в нього був непробивний захист на ім’я Марсело Ґарсія (відомий своєю юридичною фірмою «Ґарсія і Броудбридж», яка тепер є однією з найбільших у країні, а також упертим небажанням пройти сорок метрів по снігу). Марсело вибудував захист довкола багаторічної злочинної кар’єри Алана й наявності в рівнянні невідомого стрільця, чиєї зброї ніхто так і не знайшов.

Власне, самої присутності Марсело в залі суду було вдосталь, щоб справити враження, і, я гадаю, це дуже вибило з колії прокурора з лазерною указкою, але не значить, що Марсело покладався лише на таке й не подбав про міцну стратегію. Він стверджував, що Майкл не міг ухвалювати раціональних рішень у тих обставинах. Так, він не виконав свого обов’язку щодо Алана (і це важливо, бо в Австралії закон зобов’язує вас допомогти людині лише в тому разі, якщо ви вже взялися допомагати, як я дізнався на тому суді), коли взяв його із собою, але не поїхав до лікарні, проте Майкл переймався страхом за власне життя, ваша честь, бо не знав, де тоді був стрілець, і боявся, що на нього нападуть або переслідуватимуть. Одним словом, усе це скінчилося для Майкла трьома роками в’язниці.

Як бачите, ті свідчення дорого мені вартували, але, коли все втряслося й останні козирі було застосовано (вирок обговорювали за зачиненими дверима в кабінеті судді), вони ні на що не вплинули. Я припустився багатьох помилок за своє життя, зокрема прийнявши запрошення Енді випити після обіду, однак досі не вирішив, чи зараховувати до цього переліку надані свідчення. Звісно, якби я нічого не сказав, мені довелося б учитися жити із цим. Але після тих свідчень усе одно довелося вчитися жити із собою, і я не знаю, у якому разі це було б складніше. Я дуже хотів би сказати вам, що вчинив так, бо це було справедливо. Утім правда полягає в тому, що у глухому братовому гарчанні («Він більше не дихає») я почув щось… інше. Я міг би сказати щось банальне, наприклад, що тоді він «більше не був схожий на мого брата», проте насправді все було зовсім навпаки. Він був цілком схожий на Каннінґема. Я нарешті побачив його без маски й зайвих прикрас. І якщо в ньому було щось, від чого він гарчав, від чого його плечі здригалися, а руки впивалися в людину, з якої він видушив останні крихти життя, — чи означає це, що в мені є те саме? Я хотів позбавитися цієї частини себе. Тож пішов у поліцію. Мав надію, що мама хоча б почасти зрозуміє, чому я так учинив. А тоді настало завтра, і я сподівався, що ця частина все ще лишилася в мені самому.