Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 5)
Марсело, мій вітчим, сидів ліворуч від неї. Марсело голомозий та кремезний, і ззаду на шиї в нього така складка, аж мені завжди було цікаво, чи чистить він її зубною ниткою, щоб там не збирався леп. Він поклав важку руку на зап’ясток Одрі. Ні, це був не владний жест; я не хочу вводити вас в оману щодо материних взаємин або поширювати негативні стереотипи про вітчимів. Річ у тому, що мій вітчим завжди носив «ролекс» — «президентську» модель кінця вісімдесятих. Коли я із цікавості погуглив ціну годинника (і мало не осліп), то дізнався, що важить він лише трохи менше від кілограма, а отже, у мого вітчима буквально «важка рука». Але реклама цієї моделі була трохи дурнувата: «Фамільна реліквія має бути важкою, як сама історія». Марсело носив цей годинник, відколи я його пам’ятаю. Я підозрював, що мої шанси успадкувати його — нульові. Той рекламний слоган, звісно, був дурнуватий, але я бачив і гірші, як-от «Куленепробивне скло, яке витримує занурення на триста метрів: надійне, мов банківський сейф». Звучало це так, наче всі мільйонери підробляють на пів ставки інструкторами з дайвінгу.
— Я поїла, — сказала Одрі, скинувши руку Марсело.
Її тарілка була наполовину повна.
— Ох, дитячий садок, — застогнала Софія, сідаючи біля Люсі (вона моя невістка; певно, ви пригадуєте, як Майкл згадував про неї в розділі 1), яка сиділа одразу навпроти Марсело.
Було помітно, що Люсі готувалася до цих вихідних: її біляве волосся було підстрижене в бездоганний боб, а з новесенького плетеного кардигана вона вочевидь щойно зняла цінника. Я не знаю, чи розраховувала Софія на те, що заховається за Люсі після своєї ремарки, чи просто не помітила, скільки гострого приладдя лежить у межах досяжності моєї матері, але таке пащекування було б самовбивчим для кровної рідні. Натомість померло лише материне бажання вийти з їдальні, бо вона знову сіла на скрипучий стілець і підсунулася до столу.
Енді й Евонна доповнили компанію пунктуальних членів нашої родини. Я мовчки сів біля Софії, перед тарілкою, накритою сріблястою кришкою. Схоже, хтось зберіг мій обід — яловичину, приготовану згідно з побажаннями, які я вписав у табличку в «екселі». Скидалося на те, що Евонна весь цей час спопеляла очима сріблясту кришку-купол, бо м’ясо було ще трохи тепле. Біля Люсі стояла зайва тарілка — мабуть, вона смикнула собі мою першу страву. Мені було цікаво, чи була вона аж така голодна, чи це був символічний жест.
Ще одне, що вам варто знати про мене: я на все дивлюся з кількох кутів зору. Намагаюся завжди зважати на обидві сторони медалі.
— Що ж, — сказав Енді, сплеснувши в долоні, явно сподіваючись розрядити атмосферу. Лише людина, яка не є нам кровною ріднею, може бути такою наївною. — Як вам готель, га? Уже були нагорі? Я чув, у них є джакузі. А ще можна грати в гольф просто на даху. Консьєрж сказав мені, що вони дають сотню баксів, якщо поцілити з даху в метеостанцію. Хто хоче спробувати?
Він з надією зиркнув на Марсело, який був одягнений так, наче приїхав грати в гольф, а не кататися на лижах. Навіть зі свого місця я бачив, що його картата безрукавка бавовняна, а не шерстяна, і що на морозі він у ній просто вріже дуба. Навряд чи я можу когось засуджувати після того випадку з ланцюгами й жінкою в «ленд ровері», та я принаймні взяв із собою флісовий светр.
— Ерне? — Енді далі обводив поглядом стіл.
Евонна, яка сиділа між ним і Марсело, штурхнула чоловіка під ребра. Говорити з ворогом було заборонено.
Ми їли мовчки, але я знав — усі думають про те саме, що і я: той, хто вирішив розпочати ці вихідні на день раніше, попри те що справжня причина нашої зустрічі приїде лише завтра, заслуговував бути прив’язаним до тобогана[3] і спущеним з гори.
Можна багато дізнатися про людину, якщо поспостерігати за тим, як вона дає раду незручній тиші. Хтось спокійнісінько собі сидить, а комусь кортить її порушити. Схоже, терплячість важко дається людям, які не виросли в нашій родині, бо після Енді розмову спробувала завести Люсі.
Мабуть, треба вам щось про неї розповісти. Люсі керує невеличким онлайн-бізнесом, а це означає, що вона періодично втрачає гроші в інтернеті. Вона така сама бізнесменка, як Енді — фемініст: обоє голосно сповіщають про це всім охочим, але ніхто, крім них самих, у це не вірить.
Я не казатиму, як називається компанія Люсі, бо не хочу, щоб вона подала на мене до суду, але пригадую, як її колись підвищили до регіональної виконавчої віцепрезидентки (не пам’ятаю точної назви цієї посади) разом з іще десятьма тисячами представників. Пустопорожній титул, звісно, але хтозна — може, її неперевершена здібність упарювати друзям речі, які їм не потрібні, таки заслуговує якогось пишномовного звання, бо в цьому їй достоту немає рівних. Саме тоді вона й отримала автівку, яку я бачив надворі. Якщо вірити її допису в інстаграмі, це був подарунок від компанії. Я знав, що насправді це просто оренда й дарували їй хіба щомісячні внески, та й то з такими суворими умовами контракту, що в разі їх недотримання Люсі лишалася, по суті, з дорогезним кредитом.
Я був певен, що це вже сталося і тепер невістка платить за машину з власної кишені. Але в цьому весь принцип життя таких людей, як Люсі: ніколи не дозволяти реальності зруйнувати ілюзію успіху. Один мій знайомий, який продає автівки, розповів, що вони періодично виставляють із салону жінок, котрі фотографуються з машинами на парковці, щоб потім опублікувати знімки в соцмережах і сказати, що отримали їх як винагороду. Ці жінки їхали додому розлючені, пахкаючи чорним димом зі своїх стареньких гетчбеків і везучи назад у багажнику червоні банти, підготовлені спеціально для цієї оказії. Саме тому, як ви вже здогадуєтеся, я прибрав з тексту опис машини Люсі, бо так можна було б легко здогадатися, на яку компанію вона працює.
Люсі це підтримала б; вона описує свою справу просто як «бізнес» і напружується, коли хтось вимовляє
Намагаючись стати повноцінним членом нашої родини, Ерін колись слухняно відвідувала всі вечірки Люсі й купувала найдешевші речі з тих, які моя невістка намагалася впарити того місяця. Повернувшись додому, Ерін друкувала рахунок-фактуру з назвою ресторану й витратами, помноженими на коефіцієнт, виведений зі ступеня занудності вечірки, і лишала його на моїй подушці: «Податок на родичів чоловіка: щипчики для підкручування вій 15 $; ставка × 3 (майстер-клас із макіяжу); >1 годину, понаднормові × 1,5 = 52,50 $: ресторан „Белла Італіан“».
— Усі дісталися сюди без пригод? Я спіймалася на придорожній радар — двохсот двадцяти доларів як і не було, а я перевищила швидкість лише на сім кілометрів. Це просто смішно, — сказала Люсі.
Полегшення від того, що цього разу вона не намагалася нічого продати, мало не витало в повітрі, але мені було трохи сумно, що моя картка для бінго («Люсі намагається ПРОДАТИ тобі щось») лишиться без хрестика.
— Заробляють як можуть, — утрутився Марсело. — Пускають додаткові патрулі, щоб ловити туристів, а місцевих відпускають. Звідси й сорок кілометрів на годину. На таких дорогах має бути сімдесят, але вони знають, що туристи літатимуть.
— Думаєте, це протизаконно? — з надією запитала Люсі.
— Аж ніяк.
Я не думаю, що Марсело навмисне робив свій голос таким крижаним (попри те що йому вочевидь було начхати на Люсі), але стіл укрився інеєм.
— Хтось уже був у своєму шале? Вони просто чарівні. — Евонна спробувала наступною. — Ми переночували там цієї ночі, і ранкові краєвиди тут просто…
Вона замовкла замріяно — так, наче в цьому світі не було слів, які описали б красу зимового світанку та її вміння вибирати гірські краєвиди за прийнятною ціною.
— Я не знав, — уїдливо мовив Марсело, — що нам доведеться
— Повір мені, це значно краще, ніж кімнати нагорі. — Евонна оборонялася так, наче особисто вклала гроші в цей комплекс. — Між іншим, я хотіла, щоб ми не почувалися скуто. Розумієте? Щоб був простір. Гарний краєвид. А не якась тісна кімнатка, не більша за…
— Мені здається, йому начхати, аби була свіжа постіль і холодне пиво, — сказала Люсі.
— Але це не значить, що
— Нам дали знижку за те, що ми винайняли аж шість шале, пам’ятаєте?
— Якраз заощадили на твій штраф за перевищення швидкості.
Я не міг утриматися і не вколоти Люсі, але, якщо не зважати на проблиск усмішки на обличчі Софії, на мене ніхто не відреагував.
Марсело сунув руку в кишеню й видобув звідти гаманець.
— Скільки тобі заплатити, щоб я виселився з того будинку?
— Це не така вже й велика відстань, тату, — сказала Софія. — З тобою все буде гаразд. Якщо не зможеш ходити, я тебе носитиму.
На обличчі Марсело врешті з’явилася подоба усмішки.
— У мене травма.
Він театрально схопився за праве плече. Софія сама прооперувала його й провела реконструкцію плечового суглоба три роки тому, тож рука вже давно загоїлась. Було очевидно, що він просто вдає із себе хворого. Принаймні плече жодним чином не завадить йому замахнутися на мене в розділі 32.
Як правило, хірургам не можна оперувати родичів. Але Марсело звик отримувати все, що він хоче, тож стояв на своєму, стверджуючи, що довіряє лише доньчиним рукам. Лікарня не могла дозволити собі розкидатися багатими інвесторами. Зрештою, вона ніколи не мала б власного офтальмологічного центру, якби не заплющувала очей на витівки Ґарсій (у чому є певна іронія).