Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 4)

На ній були теплий яскраво-синій светр і пухка жилетка «Норт фейс», якісь шарудливі водонепроникні штани й похідні черевики, які мені здалися жорсткими, наче черствий хліб. Усе це було новісіньке, наче щойно з магазину. Евонна мала такий вигляд, наче зайшла в крамницю туристського спорядження, показала на манекен і мовила: «Беру оце». Її чоловік, Ендрю Мілтон (ми звемо його просто Енді), який вийшов надвір разом з нею, але тримався трохи позаду, на вигляд був дуже благенький у своїх джинсах і шкірянці, наче простояв разом з дружиною в тій крамниці пів години, тужливо зиркаючи на годинник. Не гаючи часу на вдягання куртки чи забирання сумок з багажника, я кинувся назустріч Евонні, вирішивши, що краще віддатися на поталу крижаному вітру, аніж її гострому язику.

— Ми вже поїли, — тільки й сказала вона, що, найімовірніше, було задумано як претензія і покарання водночас.

— Евонно, мені дуже шкода. Втрапив у халепу на горі за Джиндабайном. Свіжий сніг… — Я показав на ланцюги на колесах. — Пощастило, що одна людина згодилася допомогти напнути їх.

— Ти не перевірив прогноз перед виїздом? — голос Евонни звучав так, наче тітка не йняла віри, що хтось може так мерзенно порушити святі закони пунктуальності, не перевіривши прогнозу погоди.

Я зізнався, що не перевірив.

— Усе одно треба було врахувати погоду.

Я погодився, що було треба.

На щоках Евонни заходили жовна. Я знав її достатньо добре, щоб розуміти, наскільки їй важливо висловити своє ставлення до моєї поведінки, тож мовчки чекав, що вона скаже.

— Гаразд, — нарешті мовила вона, а тоді нахилилася та вліпила мені в щоку крижаний поцілунок.

Я ніколи не знав, як відповідати на такі вітання, тож вирішив дослухатися до її поради та врахувати погоду — її крижаний осуд, — а ще задовольнитися звуконаслідуванням поцілунку біля її щоки.

Евонна встромила зв’язку ключів мені в руку й сказала:

— Наша кімната не була готова вчора, тож ти тепер у четвертій. Усі в їдальні. Рада тебе бачити.

Перш ніж я встиг промовити щось ввічливе, вона повернулась і рушила назад у будівлю, втім Енді лишився чекати на мене і, схоже, збирався зайти всередину разом зі мною. Він привітався буденним кивком замість того, щоб вийняти руку з кишені й потиснути мою. Холод уже докучав, але я твердо пообіцяв собі бути чемним і товариським, тож не побіг по куртку. Нещадний вітер знаходив найменші шпаринки в одязі, напосідаючи так, наче я був винен йому гроші.

— Не зважай на Евонну, — сказав Енді. — Тобі слід бути поблажливішим до неї.

У цьому був увесь Енді — майстер маневрування між чоловічою солідарністю та підкаблучництвом. Він був з тих чоловіків, які кажуть: «Звісно, люба», коли вона сидить за одним столом, і хитають головою та пирхають: «Ох уже ці жінки», коли вона йде в туалет. Ніс у нього був червоний — не знаю, від алкоголю чи холоду, — а окуляри трохи запітніли. Коротенька вугільно-чорна борідка сиділа на обличчі Енді так, наче він украв її в якогось молодика й відмовлявся віддавати. Тоді йому було п’ятдесят із чимось.

— Кажеш так, наче я навмисно викликав сніг, щоб її вибісити, — відповів я.

— Знаю, друже. Але зараз усі на нервах. Тож, може, не варто насміхатися, коли вона просто намагається полегшити завдання нам усім. — Він замовк на мить. — Та нічого страшного. Жодної образи з мого боку, не подумай.

— Я не насміхався. Я просто спізнився.

Ми підійшли до дверей, і я побачив зведену сестру, Софію, яка вийшла покурити. Вона здійняла брови, наче хотіла попередити мене, що всередині гірше.

Енді ступив ще кілька кроків мовчки, і я вже сподівався, що він почув моє мовчазне благання й вирішив поставити крапку в цій розмові. Проте він набрав повні груди повітря й повів далі.

— Так, але… — промовив він, і мені подумалось, що не може бути сумнішого видовища, ніж чоловік, який намагається вступитися за жінку, цілком здатну захистити себе. — Але вона витратила стільки часу на ті запрошення, і тобі не обов’язково було сміятися з її таблиць.

— Я нічого про них не казав.

— Не зараз. А коли надсилав їх. Там, де вона запитувала про алергії, ти написав «таблички в „екселі“».

— Ох, — озвався я.

Софія почула це й приснула сміхом, носом випустивши струмінь диму. Ерін, яка зовсім не померла, теж посміялася б із цього. Енді вирішив не добивати мене й не озвучувати, що я написав у графі «найближчий родич»: «Це родинне возз’єднання, тож усі присутні, якщо не станеться лавини».

Я вирішив поступитися.

— Гаразд, буду терплячішим.

Енді всміхнувся, вочевидь задоволений таким поміркованим виявом своїх подружніх чеснот.

Він підійшов до дверей, озирнувся на мене, удаючи, що підносить склянку до губ, і пішов — явно до бару, замовляти мені випивку на знак чоловічої солідарності. Тим часом я зупинився привітатися із Софією. Вона приїхала з Еквадору — з Ґуаякіля, якщо точніше, — тож ненавиділа холод, і під коміром її куртки я зауважив щонайменше три інші коміри. Її голова стирчала з тих светрів, наче пуп’янок квітки, огорнутий листям. Попри сто шарів одягу, сестра ще й обіймала себе рукою за талію, щоб не змерзнути. Я був краще підготовлений до холоду, ніж вона, завдяки багаторічній звичці пірнати в крижані ванни (цікавий факт: схоже, що низька температура поліпшує чоловічу фертильність), але навіть я не міг довго говорити з нею на тому кусючому вітрі.

Софія запропонувала мені цигарку, хоч і знала, що я не курю. Вона завжди так робила. Я помахав рукою перед обличчям, відганяючи дим.

— Непоганий початок, — глузливо кинула вона.

— Головне — це перше враження.

— Рада, що ти нарешті тут. Я чекала, коли ти приїдеш і врятуєш мене. Знала, що ти відвернеш усю увагу на себе. Ось.

Софія передала мені невеличку квадратну картонку, поділену на клітинки. У кожній клітинці була надрукована коротка фраза, що стосувалася того чи того члена родини: «Марсело кричить на офіціанта»; «Люсі намагається ПРОДАТИ тобі щось». Своє ім’я я знайшов у середній клітинці в лівому стовпчику: «Ернест щось псує».

— Бінго? — запитав я, читаючи заголовок: «Родинне возз’єднання».

— Подумала, що буде весело. Зробила їх тільки для нас із тобою. — Софія показала мені свою картку. В одній клітинці вона вже поставила хрестик. — Усі інші якісь кислі. — Вона наморщила носа.

Я висмикнув картку з її руки. На ній були інші написи, ніж у мене: щось загальне, а щось про конкретних членів родини. З граматикою вона явно не ладнала: великі літери для привернення уваги, спонтанні уточнення в дужках, жодної крапки. Деякі твердження були глузливі, деякі — серйозні. Передбачити, що я спізнюсь, було нескладно — так само як і сказати, що Марсело чубитиметься з офіціантами. У нижній клітинці праворуч було написано просто: «Лавина». Я глянув на свою картку, але в мене права нижня клітинка була інакша: «Зламана кістка (АБО хтось помирає)» з абсолютно недоречним:) наприкінці. У квадратику, де Софія вже поставила хрестик, було написано: «Ернест запізнюється».

— Так нечесно.

Я віддав їй картку.

— Тобі краще піти привітатися. Ходімо?

Я кивнув. Софія докурила цигарку й викинула недопалок у сніг. Але на бездоганному білому покривалі він різав око, наче бридка пляма. Софія кинула на мене нещасний погляд і попленталася туди. Нахилилася, підняла недопалок і сунула його в кишеню.

— Знаєш, — сказала вона, ведучи мене до дверей, — тобі краще бути чемним, якщо хочеш пережити ці вихідні.

Присягаюся, так вона й сказала. І навіть підморгнула мені. Так, наче це вона розповідає цю трикляту історію.

Розділ 3

Сам гостьовий будинок був схожий на мисливську хатину, яка намагалася вдати із себе готель «Рітц»: кожна поверхня, кожен стовпчик на перилах і кожна дверна ручка були з різьбленого дерева; приміщення освітлювали настінні лампи з матового скла у формі квітів; у фоє викрашалися червоний килим і величезна люстра, яка блищала попід стелею, привертаючи увагу до балкона, що проліг по периметру фоє на другому поверсі. Власне, усе, розташоване вище від рівня пояса, було майже достатньо елегантним для того, щоб відвернути увагу від пошкодженої снігом нижньої половини будівлі: такий собі готельний еквівалент відеодзвінка в сорочці з краваткою і трусах. Килими, протерті сотнями ніг у важких зимових чоботах, брижилися на набряклій дерев’яній підлозі, яка скрипіла так, наче хтось забув прибити дошки, а кинуті у випадкових місцях пістряві килимки й нашвидкуруч залатані мишачі нори свідчили про те, що власникам будівлі було простіше ховати проблеми до останнього, аніж затягнути на цю гору ремонтників. Як відомо, висота над рівнем моря завжди додає кілька зірочок до рейтингу готелю, і хоч цей був зірочки на дві, тримаючись на чотирьох лише на чесному слові, мені він здався затишним.

Коли я зайшов до їдальні, де вже взялися за десерт, гомін одразу стихнув і мене привітала симфонія ложок — їх усі присутні водночас поклали на тарілки. Моя мати, Одрі, яка сиділа на чільному місці за столом, зміряла мене поглядом. Її сріблясто-сиві, схожі на рибальську волосінь, пасма були зібрані у вузол, над правим оком — шрам. Вона завагалася, наче не могла зрозуміти, чи це я, чи мій брат (уже-бо давненько не бачила нікого з нас), а тоді просто на стільці відсунулася від столу, брязнувши начинням об тарілку. Це був її класичний прийом, яким вона завжди зупиняла суперечки і який я пам’ятав ще з дитинства.